“Я хочу, щоб ми були краще, ніж Японія чи Америка”, - як живе під час війни організаторка барахолок у Слов’янську і чому залишилась в Україні

Широкомасштабне вторгнення рф докорінно змінило звичне повсякдення мешканців Слов’янська. У новому матеріалі розповідаємо про те, як змінилося життя організаторки барахолок “Балаган” Сливи у Слов’янську після 24 лютого 2022 року.

Після звільнення Слов’янська у 2014 році у місті потроху почав оживати молодіжний культурний рух. Місцеві рок-гурти влаштовували невеличкі музичні фестивалі, райдери та скейтери виборювали собі місце для тренувань, екоактивісти організовували прибирання та боролися за чистоту річок. 

Небайдужі до розвитку міста підлітки та молодь постійно говорили про те, що місту потрібен будинок культури, проводили рейв-вечірки, барахолки “Балаган” та різні тематичні зустрічі в одній із місцевих арткав’ярень. Так потроху протягом восьми років у Слов'янську почало з'являтися різноманіття в дозвіллі. 

Однією з тих, хто докладав до цього зусиль, була організаторка барахолок “Балаган” Слива. Сенс барахолок був у тому, що там люди давали нове життя старим речам, продавали різні хендмейд товари, влаштовували різні незвичайні активності та розваги. 

Далі дівчина відкрила на одній з центральних вулиць Слов’янська концептуальну кав'ярню. Там варили запашну каву, готували крафтові страви та солодощі. А ще там постійно відбувалося щось цікаве - майстер-класи з приготування напоїв, лекції про сучасне мистецтво, зустрічі з музикантами та молодими художниками, івенти з татуерами. Тому там постійно збиралася молодь і проводила час чи не до самого вечора. 

Але повномасштабне вторгнення росії все це змінило. Кав’ярня зачинилася, молодь роз’їхалася, місто спустошене. А проблеми, якими активні містяни опікувалися до 24 лютого, тепер здаються сюжетом якогось лайтового серіалу від Netflix. 

Ми ж в рамках рубрики “Життя під час війни” продовжуємо розповідати про те, як війна змінила життя мешканців Слов’янська та інших областей і міст. Тому мали розмову зі Сливою про те, наскільки складно залишати дім, коли “справи пішли вгору”, чому варто залишитись в Україні, та яке “гостре каміння” в культурній сфері “обтесала” війна. Та ще багато про що.

***

Коли вже точно стало відомо, що почалася війна, Слива довго не вагалася щодо того, чи виїжджати одразу, чи може почекати. Одразу ж 24 лютого вона швидко зібрала речі, взяла своїх собак та евакуювалася на захід України. Родичі виїхали з дівчиною одразу, а потім повернулись на декілька місяців у Слов'янськ. Вже як почали сильно гатити, то поїхали.

Коли збирала речі, то навіть не задумувалася про те, що залишає у місті майно, рідну оселю, кав’ярню та інше нажите роками майно. 

Водночас організаторка барахолок зізнається, що якби не собаки, то залишилася б у Слов’янську трохи довше. Адже відчуває, що може допомогти та бути корисною. Іншим вона, все ж таки, радить евакуюватися і спробувати сприйняти вимушену поїздку як привід побачити нові місця та дізнатися щось нове. Адже невідомо, що буде завтра, і чи буде воно вдома таким безпечним, як сьогодні. 

“Для мене спокійне життя набагато важливіше, ніж матеріальні цінності. Звичайно, у власному домі комфортно, навіть якщо там дах підтікає і калюжа на підлозі. Часто буває, що люди доклали зусилля, щоб щось отримати. І те, що вони мають - це максимум їх зусиль, тому їм важко з майном прощатися. І я їх розумію. Але якщо ти не відчуваєш своєї необхідності допомагати чимось на фронті, то що тобі там робити? Ти тільки ускладнюєш військовим задачу, бо будинки ми відбудуємо, а життя - не повернемо”

До сумнозвісної дати Слива разом з сім’єю та іншими людьми в оточенні слідкувала за попередженнями влади, за подіями в Україні та світі, за виступами путіна. Морально готувалася, розуміла, що щось буде, але не вірила до кінця. Як і багатьом мешканцям сходу, Слива думала, що можливий максимум - це загострення на сході та просування окупантів у межах Донецької та Луганської областей. 

“Після 2014 року ще одна можлива війна не сприймалася як щось серйозне. А в 14 році не було повного розуміння того, що відбувається. То й цього разу я думала, що буде щось подібне типу захоплення адміністрації - та й все. Думала, що все одразу буде звільнено”

Але війна почалася в тому масштабі, на який мало хто очікував. На той момент справи в кав’ярні потроху стали налагоджуватися, про неї дізнавалося більше людей, заклад почав “виходити на щось цікаве”, в ньому з’явилася повноцінна кухня. Кав’ярня була не про заробіток, а про розвиток молодіжної культури.

“Кав’ярня і барахолки - це було не про гроші. Ну тобто мені не проблема заробити собі на поїсти. Я це робила для розвитку регіону. Війна стала каталізатором, бо на порозі смерті ти розумієш, що можеш нічого по собі не залишити, і що до цього міг зробити більше”

Зараз дівчина час від часу продовжує слідкувати за тим, що сталося з кав’ярнею, з будівлею. Зізнається, що дивиться на неї із сумом. Як і всі, телефонує тим, хто залишився у місті, дізнається обстановку. Підтримує зв’язок із тими, хто допомагав організувати барахолку, відкрити кав’ярню, запросити гостей чи просто став одним з перших, хто спробував там каву чи крафтові солодощі. З кимось вдається побачитись офлайн, з іншими доводиться тримати дистанційний зв’язок.

“Багато хто зі знайомих, які виїхали за кордон, пишуть жартуючи: переїжджай в Європу і навчи вже місцевих каву варити”

Але виїжджати за кордон Слива не збирається, бо вважає, що ще має, що робити в Україні і куди спрямувати свої сили. Дівчина згадує, що тривалий час відчувала себе в Україні некомфортно і була налаштована поїхати в якусь іншу країну. Але потім зрозуміла, що не просто так відчуває цей дискомфорт. Бо якщо вона та інші люди, які бачать недоліки в різних сферах життя країни, поїдуть, то хто ж тоді буде змінювати життя на краще? 

“Це ж твоя рідна земля. І після перемоги хотілося б повертатися в приємний світ, а не в те, що потрошку почало б перетворюватися на росію. Я хочу, щоб ми були краще, ніж Японія чи Америка, або, принаймні, на рівні”

Зараз дівчина знаходиться в Івано-Франківську - у це місто також евакуювалося багато людей зі сходу, зокрема громадських організацій та різних ініціативних людей Слов’янська. Отже, на її думку, можна було б скоординуватися з іншими переселенцями та влаштувати щось подібне на “Балаган”. Хоча зізнається, що для таких заходів зараз важко утримати бадьорий і позитивний настрій, і організовувати щось веселе важко.

Попри те, що організувати щось, що відволіче людей, досить складно зараз, дівчина вважає, що розважатись та відпочивати все ж треба. Музичні фестивалі та вечірки в клубах, мабуть, не доречні, - каже вона. Але почитати книгу, позайматись фізичною активністю чи сходити на якусь благодійну подію - корисно. 

“У Франківську, наприклад, взагалі нічого не відбувається, не тільки під час війни. Місцевих дуже легко здивувати”

Якийсь час після евакуації Слива не замислювалася над тим, щоб починати якусь нову справу чи кидатися з головою в якусь нову активність. Намагалася насолоджуватися життям тут і зараз, відпустити ситуацію та не змушувати себе робити те, що не хочеться. Потім потроху почало приходити трохи нервове розуміння, що треба вже щось робити, та усвідомлення, що час завершувати своєрідну відпустку.

“Були і плюси: з’їздила у гори, добре вивчила Франківськ, почала знову займатися спортом, приділила трохи уваги собі. Бо з кав’ярнею часу зовсім ні на що не лишалося. Може і здається, що морально я справляюся, але це трохи не так, як мені б хотілося. Але якщо дивитися на багатьох інших людей, я дійсно себе контролюю”

Одночасно зі спостереженнями за загальним емоційним станом Слива помітила, як усі українці згуртувалися, зокрема молодь. Звичайно, завжди можуть трапитися сумні виключення, але загалом люди об’єдналися і стали співпрацювати чи не на всіх рівнях суспільства. Так, наприклад, багато закладів харчування та розважальних перепрофілювали свою роботу для допомоги військовим, молодь з різних областей їздить на схід волонтерити та евакуювати. А багато хто, маючи достатню авдиторію у соцмережах, використовує свої персональні сторінки для того, щоб показувати світові реальність війни в Україні. Дрібні проблеми відійшли на задній план, а ті, які здавалися великими, виявилися не такими значними.

“Завжди відбувається щось масштабне, щоб люди почали мислити масштабно. Якщо ж світ не робить висновок і не вчиться, історія повторюється”

Після перемоги організаторка “Балагану” збирається повернутися у Слов’янськ. При цьому вона розуміє для себе, що це може статися не скоро. І якщо раптом станеться як з Горлівкою (прим. авт. тобто окупація), то їздити туди не буде сенсу та бажання. Якщо на початку повномасштабної війни вона ще мала сподівання, що все скінчиться швидко, то зараз все частіше ставить собі питання: “а якщо це на п’ять років? А якщо довше?”. Слідом за цим питанням настало розуміння, що немає сенсу відкладати плани на після перемоги і принципово не втілювати їх у життя. 

“Якщо зараз будую плани, то намагаюся їх втілювати незалежно від того, що відбувається навколо. Звичайно, після перемоги ми влаштуємо велику, масштабну тусовку з купою людей і відірвемося під голосну музику”

Підписуйтеся на наші оновлення у Viber (новости Славянска)

Слідкуйте за нами в Instagram

Та телеграм: https://t.me/news6262