"Возле мусорных баков лежали пакеты с трупами. Морг уже был переполнен”, - історія мешканців Маріуполя

Маріуполь у цій війні став для багатьох його жителів в’язницею, сховищем, цвинтарем. За неофіційною інформацією, лише у цьому місті за час бойових дій з 24 лютого 2022 року загинули більше 20 тисяч цивільних. Азовсталь назавжди залишиться для всього світу прикладом мужності і оборони.

Ми вже багато почули від тих, кому вдалося залишити місто і виїхати на територію України. Для більшості з них - це фактори везіння. Адже кожного дня хтось, хто намагався полишити цю “в’язницю”, опинявся під обстрілами ворогів. Комусь доводилося розвертатися і повертатися у місто-привид, іншим щастило менше - їх вбивали. Хоча ще невідомо, що з цього краще. 

Але є і ті, хто зміг вибратись. Хтось виходив з міста пішки, тримаючи в одній руці валізу, а іншою - дитину. Хтось сідав на евакуаційні рейси і потрапляв у фільтраційні табори росії. А комусь все ж вдалося виїхати в Україну власним транспортом.

***

Дмитро і Олександр - брати з Маріуполя. Там вони народилися, зростали, працювали. Кожен з них мав певне відношення до медіа. Олександр працював в газеті Азовсталі, Дмитро - оператором на одному з відомих всеукраїнських каналів. Він часто знімав війну, їздив у гарячі точки і підтримував наших військових. Ще на початку нульових він зробив татуювання - герб України на фоні мапи, щоб показати своє ставлення до власної країни, показати свою позицію. Згодом це татуювання стане великим ризиком для чоловіка.

Вдома у Олександра завжди висіли жовто-блакитні прапори і червоно-чорні стрічки. У 2014 році, коли частина Маріуполя була під ударами сепаратистів та російських терористів, чоловіки місто не полишали. Ця війна значно відрізняється від тієї. І доля чоловіків також відрізняється від тієї, що була вісім років тому.

Напередодні широкомасштабного вторгнення росії в Україну, більшість маріупольців були впевнені в тому, що війни не буде. Ба більше, вони були впевнені у тому, що Маріуполь вистоїть, адже за весь цей час його укріплювали бійцями та технікою. Прориву зі сторони окупованих територій статися не могло. Але сталося. Зовсім з іншого боку, від якого навіть не очікували.

За декілька тижнів Маріуполь став окупованим. Дуже довгий час маленькою цяточкою на мапі окупації світилася Азовсталь, де перебували українські військові - без їжі, води, медикаментів. Декілька тижнів тому захисники Азовсталі отримали наказ скласти зброю. Тепер весь Маріуполь - червона зона, захоплена російськими терористами. Більша частина міста зруйнована. Але у багатьох його мешканців залишаються спогади і віра у краще.

***

Під час першої зустрічі журналістів-переселенців, яку організувала спілка журналістів України, Дмитро і Олександр заходять непомітно, сідають подалі від усіх. Лише після того, як заговорили про евакуацію з Маріуполя, на них усі звертають увагу. Олександр починає розповідати історію, Дмитро доволі стримано додає трохи фактів. 

Пізніше ми домовляємося про окрему зустріч. На вулиці Кобилянській, посеред самого центру Чернівців, де навколо квітнуть дерева, бігають сотні людей, кричать і ганяють на самокатах діти, ми сідаємо, щоб згадати про страшне. Ми з Олександром сідаємо на лавку у затінку, Дмитро залишається стояти. Усі дві години розмови він стояв, а в його руках була цигарка. Цього разу у більшості розповідь вів він.

***

За декілька днів до великого вторгнення росії Дмитро з товаришами обговорював, якою може бути нова війна.

“Я говорил, что это будет не такая война, как в 14. Будет и авиация, будут и ракеты, все будет”. 

Але при цьому, меншість людей вірили у те, що все обійдеться. Останні роки Маріуполь був доволі безпечним містом. І вдень, і вночі. Більшість обласних великих організацій знаходились саме там. 80 % міста були облаштовані до зручного життя людей.

Що саме сталося 24 лютого - ніхто не знає. Оснащений військом і технікою Маріуполь, здавалося, має вистояти у будь-якій ситуації. Але росіяни зайшли з іншого боку, який виявився не таким підготованим до наступу. Розмови йшли і про здачу міста, і про те, що ОПЗЖ здали найважливіші точки Маріуполя.

Так і не видана газета Азовсталі. 24 лютого 2022 року.

24 лютого про початок війни чоловіків телефоном повідомила мати. Розгубленість - ось, що супроводжувало, напевно, усіх у перші дні війни. Ніхто не думав, що це затягнеться надовго. А на вулицях тим часом починалася паніка. Люди знімали гроші, скуповували продукти і бензин. Перші вибухи були в районі аеропорта.

Для Олександра цей день розпочався з того, що його редакторка сказала не приїжджати на роботу і не випускати газету Азовсталі. Це був нонсенс. За весь час існування газети такого ще не було.

Дмитро не відразу зрозумів, що відбулося. Після повідомлення про початок війни він подивився новини в інтернеті, зібрав рюкзак з документами, склав усю необхідну для роботи техніку і поїхав на квартиру до брата.

Чоловіки не розуміли, що робити. Просто проводили день за днем, очікуючи хоча б на щось. 

У перших числах березня почалися страшні вибухи і руйнування. З 2 березня у місті пропали зв’язок, електроенергія і вода. Обстріли не вщухали.

Чоловіки майже не ходили у підвал будинку, перечікували у коридорі. Вночі майже ніколи не спали. Бо саме у цей час ставало найгарячіше. За той час ближче познайомилися з сусідами. Коли руйнування ставали все ближчими, чоловіки вперше спустилися до сховища. 

В один з таких днів брати вирішили відпочити вдень. Було доволі тихо. Але ледь чоловіки прилягли, почалися важкі “прильоти”. Як з’ясувалося пізніше, обстрілювали лікарню прямо біля їхнього дому. Саме з того моменту Олександр з Дмитром почали переїжджати потроху до підвалу. Декілька сімей там вже облаштовували свої місця. З часом Дмитро приніс туди стільці, трохи речей, але в основному брат продовжували жити у квартирі. 

З самого початку війни багато магазинів позачинялися. 3-4 числа березня почалися розграбування.

У будинку Олександра був супермаркет. Коли настала криза з їжею та продуктами, охоронець того супермаркету дозволив мешканцям будинку через задній вхід заходити і брати те, що їм необхідно. Єдиною умовою було - не ходити перед склом, щоб інші люди не побачили, що туди можна заходити. Завдяки цьому охоронцю люди будинку мали певні запаси їжі. Рівно до моменту, поки одна з жінок не пішла до каси, яка була біля вікон, щоб взяти щось необхідне. Коли люди побачили, що туди заходять інші, почали також дертися в магазин. Переконати їх було неможливо, адже на той момент місто вже потроху залишилося без поставок товарів, а на вулицях процвітало мародерство. 

Загалом більшість охоронців та власників торгових центрів були не проти, щоб люди забирали собі безкоштовно речі, необхідні для життя. Але багато хто в ейфорії починав виносити техніку, аксесуари, дорогі речі. 

“Удивляло, как народ тянет эту технику, хотя по факту в городе даже нет электричества. Зачем им эта куча вещей? Я видел, как в уже разбитом и разграбленом Порт Сити в магазине Полароид чувак стоял и выбирал очки, в зеркало смотрел, какие ему больше подходят.  Ну серьезно. Темно, пару дырок от снарядов в крыше… Ну хоть одни только взял, а не полную сумку”, - згадує Олександр.

Фактично супермаркет у будинку Олександра врятував чоловіків. У перші ж дні, коли охоронець вже пустив брати товар безкоштовно, вони набрали котячого корму (у їх матері була кішка), табаку (бо Дмитро заядлий палій), брали там їжу і воду. Це був крайній продуктовий магазин в районі.

Спочатку сусіди Олександра зносили продукти, які виходило знайти, собі по квартирам. Після того, як життя повільно переміщалося до сховища, усі продукти знесли вниз. Сусіди по підвалу були доволі дружніми. На День народження Дмитра жінки без пічки якось змогли спекти торт. 

Мешканці будинку виходили готувати на вулицю. Телефони заряджали від машинного генератора сусіда, але і зв’язку не було. Одного разу Дмитру вдалося у своїй квартирі зловити зв’язок і зателефонувати мамі. Він був єдиним з усього дому, хто зміг дотелефонуватися рідним.

***

6 березня Олександр ночував у підвалі, а Дмитро вирішив, що йому буде краще провести ніч вдома. У цей сонячний ранок Олександр стояв у вікна, коли побачив, як снаряд попав прямо у лікарню біля їхнього дому. Прилетіло у центральний вхід. Одразу загорілося декілька машин та пластикова обшивка вікон і дверей. 

Чоловік поспішив зібратися, але оговтався вже в іншій кімнаті, відкинутий вибуховою хвилею і притрушений пилом та склом. Вікон не було. У їх будинок потрапив снаряд. Він зробив дірку у п’ятому поверсі, в той час як Дмитро знаходився у своїй квартирі на третьому.

Оговтавшись Дмитро пішов до виходу, спробував полагодити дверну ручку, яку хвилею вибило, і вийшов на сходовий майданчик свого поверху. Там вже було багато людей, які бігли у сховище. На виході з будинку чоловік запалив цигарку. Відкривши двері до бомбосховища, він побачив купу переляканих очей, які дивилися на нього вгору. Попросили не курити. Дмитро розвернувся і пішов назад в квартиру. У нього був шоковий стан і контузія. Половини своїх дій він і досі не може пояснити.

“Меня отбросило, оглушило, конкретно контузило, я толком ничего не соображал. Попытался даже отремонтировать замок, его выгнуло ударной волной. Я спустился вниз с сигаретой в зубах. Они перепугано на меня смотрят и говорят “Молодой человек, можете не курить, и так душно”. Я пожал плечами, развернулся и пошел в квартиру, закрылся. Сашку с подвала не выпустили, потому что боялись, что будут повторные обстрелы, а когда выпустили, он прибежал за мной, помог спуститься в подвал. И с 6 числа началась наша конкретная подвальная жизнь”.

Після потрапляння у будинок, сусіди зайшли в квартиру, яка постраждала. Там знаходились люди. Чоловіка, який постраждав, вирішили нести у лікарню, яка була поруч. Зрозуміло, що швидка б за ним не приїхала. Декілька сильних чоловіків з будинку погрузили його на простирадло і понесли в лікарню. Там вже стояло багато людей. Заносили як цивільних, так і військових. 

“Мужики поднимались в подъезд и услышали, что там кто-то есть. Что стонет кто-то. Его завалило и он был в квартире. Сначала не знали, что с ним делать. Саша побежал в больницу позвать врачей. А тогда уже гупало конкретно. Он реально бежал. В больнице сказали, что “если можете, сами несите его”. Мы постояли, посовещались еще. Решили, что надо подниматься. Нас было 5 мужиков и одна женщина. Мы положили на покрывало его. У него был выбитый глаз, посеченный осколками сильно. И его вручную занесли в больницу. Это были первые-первые жертвы. Никто не помогал, но все смотрели. Когда мы возвращались, я заметил, что возле мусорных баков больницы уже лежали пакеты с трупами. Морг уже был переполнен”.

Під завалами у квартирі, скоріш за все, залишилася ще одна людина. Зайти туди було неможливо.

***

До підвалу приходили і з інших зруйнованих будинків.

З того моменту почалося їх життя у підвалі. Мати чоловіків декілька разів приїжджала до них і просила виїхати з міста. Вони не погоджувалися. Як зізнається Дмитро, він не вірив у коридори, які відкривали росіяни, а ще не хотів полишати дружню спільноту багатоповерхівки, у якій вони об’єдналися.

Усі сусіди будинку дружно жили у підвалі, і ,наскільки могли, налагоджували свій побут. 

11 березня у Маріуполь зайшли російські війська.

Спочатку люди побачили ворожі танки, які сували вулицями. Трохи пізніше російські військові прийшли до будинка Олександра з Дмитром. У перші дні усіх місцевих перевіряли, чи не ховають вони українських військових, чи немає “Азовців” серед них.

“На углу соседнего дома стоят военные. Я понял, что это не наши. Ну во-первых форма, во-вторых - белые повязки. Час-два. Они всей этой группкой увидели людей с нашего подвала и пришли к нам. Хотели проверить квартиры на наличие военных. Мы встретили их настороженно, а я еще умудрился на них наехать”.

Дмитро запитав, навіщо вони прийшли у їх місто. Відповідь була стандартною - прийшли визволяти. Ось тільки було незрозуміло, від чого визволяти? Від гарного життя? Від засіяних полів, будинків, доріг?

Тоді зухвалість Дмитра насторожила росіян. Як згадує сам чоловік, це були російські морпіхи - високі і статні, але адекватні. 

Місцеві попросили можливості першими спуститися в підвал до жінок та дітей, щоб люди зі зброєю не стали для них шоком і не налякали. Якось вдалося домовитись.

Після того військові зайшли у підвал. Людей по черзі водили в їх квартири і влаштовували огляд. В квартирі Дмитра і Олександра було багато прапорів, магнітів і різних українських символів. 

“Мы не ожидали, что так быстро в наш город зайдут. У Саши в квартире в каждой комнате висел флаг Украины, черно-красные ленты, на холодильнике магниты разные…Зашел морпех, командир их, прошелся, вышел и слова не сказал по поводу флага. Они просто развернулись и ушли”.

Біля будинку було поставлене чергування, машинам порізали колеса, обладнали місце для кулеметника. У районі почало з’являтися все більше техніки - їздили Тигри, МТЛБ і танки. Танки стріляли прямо з двору - з обох боків. Стріляли по жилим багатоповерхівкам. Будинок за будинком.

Трохи пізніше о 4 ранку почалися польоти літаків. Кожного ранку люди прокидалися від 10-12 залпів авіаційних ударів. Рекордом було 16 бомб за ранок. 

“Я очень боялся этих звуков самолетов. Поднималось давление. Единственный плюс, что было холодно, а когда летали самолеты и я волновался, становилось жарче”, - жартуючи додає Олександр.

Він має щодня приймати гормони, тому у цей час у чоловіка ще й погіршилося здоров’я. Зрозуміло, що ліки дістати тоді було неможливо.

З одного боку, холодна весна заважала, з іншого - рятувала. Зі снігу топили технічну воду, збирали дощову. 

Обстріли були постійні. Тиша тиснула на мозок і хвилювала навіть більше, ніж вибухи. Міномети, гради, ствольна артилерія - це все не вважалося вже небезпечним.

Виїжджати з Маріуполя було небезпечно. У зелені коридори не вірилося. Усі пам’ятають досвід Іловайська, Дебальцевого та інших населених пунктів, які рашисти нещадно обстрілювали під час домовленостей про зелені коридори. Через відсутність мобільного зв’язку та інтернету, інформації про евакуаційні рейси майже не було. Декілька разів людям на вулицях пропонували виїжджати автобусами. Декілька разів брати збиралися виїжджати цим транспортом, але обставини не складалися. Черги на автобуси були в тисячі людей. Це їх і врятувало.

Як з’ясувалося пізніше, це була дорога у фільтраційні табори росії, куди людей обманом вивозили примусово.

Одна з сусідок з дитиною наважилася поїхати таким автобусом. Вже набагато пізніше вони дізнаються, що сподіваючись на виїзд до вільної України, її відправлять далеко вглиб росії. Про те, що з нею зараз, ні Олександр, ні Дмитро достоменно не знають.

18 березня - у День народження Дмитра, йому вдалося зловити зв’язок і стелефонуватися з мамою. Вона дуже просила синів виїжджати з міста. Ситуація була такою, що люди навіть пішки, ризикуючи життям, виходили з Маріуполя до Мангуша. Це 30 кілометрів по прострелюваному полю.

Брати почали думати, як влаштувати власну евакуацію. Крайньою точкою став прихід днрівців у під’їзд.

“Русские пришли и пошли дальше, а за ними пришли ДНР”.

***

Перед тим як піти, росіяни наказали усім мешканцям будинку повісити на квартирах білі стрічки. Це слухняно зробили. Сусіди повісили білу тканину на кожну квартиру, навіть ті, в яких ніхто не проживав. Це зробили для того, аби росіяни не заходили жити у пусте житло.

Вдруге на огляд квартири прийшли вже не росіяни. За словами Дмитра, то були представники самопроголошеної днр. Людей 10. На усіх з них були українські берці, багато з них носили українську форму. Як пізніше з’ясувалося, ці люди розграбовували базу Азова. 

Їх головною метою було не стільки оглянути квартири, скільки пограбувати людей. 

“Несколько из них были явно под какими-то препаратами. Они пошли по квартирам. За день до прихода я поднялся в квартиру, чтобы поубирать флаги. Выбросить рука не поднялась, поэтому я просто сложил их в диван. И они поначалу зашли в квартиру. Квартира была в состоянии полуразгромленном. Мы сначала позаклеивали разбитые окна, но потом, когда танки начали со двора херачить, все снова повылетало, окна повыворачивало. Все было разгромлено”.

Спочатку зайшли “нормально”, наскільки може бути нормальною людина з кулеметом чи автоматом в руках. Випадком під час розмови і огляду вони залізли в диван. Там були прапори.

Риторика російських шісток різко змінилася. Братів розвели по різним кімнатам. Дмитра змусили роздягнутись і побачили татуювання. На руці ще з початку 2000-х років у нього була мапа України і герб. 

Деенерівці просто оскаженіли. Били прикладами, принижували, погрожували прострелити коліна. Навіщось вимагали глянути паспорт.

“Одевайся. Обмотали меня флагами и повели во двор. “Сейчас поедешь копать в окопы, а потом - пуля в лоб”. Вывели меня во двор, посадили на бордюрчик. Там еще двое парней сидели…”.

На вулиці зателефонували комусь ще. Після того, як виявили Дмитра, рейд по квартирам закінчився, наче вони виконали свій план. З квартир виносили дорогі прикраси, годинники.

Весь час, поки брат стояв обмотаний прапорами, Олександра змушували колоти дрова.

У той момент колись знайомі люди проходили повз Дмитра і зовсім не звертали увагу на чоловіка. 

“Очень странное ощущение, когда ты сидишь, обмотанный флагами на бордюрчике, под дулом автомата, а мимо тебя проходят люди, которое тебя знают, люди с соседних подъездов, а ты для них - пустое место”.

А сусідка, яка декілька днів була знайома з Дмитром, вступилася за нього. Вона єдина не злякалася військових. Жінка підійшла до бойовиків і почала з ними говорити. Доволі зухвало вона почала пояснювати російським прибічникам, що Дмитра усі у цьому будинку знають давно і він явно не Азовець, і взагалі не військовий. Якимось дивом сусідці вдалося їх заговорити. 

Тоді загарбники відпустили чоловіка. Українські прапори наказали спалити, а татуювання - вивести. Будь-яким способом.

Як тільки прапори спалили, на розбитій автівці під’їхали дві людини - кавказець з молодим хлопцем років 19. Він був налаштований дуже агресивно. Йому показали на Дмитра. Той підійшов з викруткою у руках і наказав показати татуювання. Молодий хлопець у цей час зняв пістолет із запобіжника і приставив до руки. Перші думки були жахливі - якщо б вони вистрелили, врятувати людину було б важко. На той момент у місті вже не було нормального медичного обслуговування, а тим паче ліків.

Невідомо, що відбувалось у них в голові, але вони вирішили відпустити чоловіка.

“Завтра придем - если татуировка будет - отрубим руку”.

Брати не могли не скористатись цією можливістю. Дмитро був готовий навіть вижигати татуювання марганцівкою.

“Засыпают сухой марганцовкой, сверху кладут мокрую тряпку, наступает реакция и выжигает. До кости. Я уже был готов на это.

Дивом сусід знайшов у розваленому салоні фарбу та машинку для татуажу брів. Машинку не можна було підключити, бо електроенергії не було. Тому чоловіки всю ніч провели забиваючи татуювання вручну голкою. Забити татуювання вдалося лише частково.

Наступного дня ніхто не приїхав.

***

25 березня брати разом з декількома знайомими і сусідами вирішили виїжджати з міста.

Весь час окупації, у дворі маріупольців стояла автівка. Та сама, якій російські військові порізали колеса. У неї було побите лобове скло, а бокові взагалі були відсутніми. Вона була трохи посічена осколками, але працювала. До ладу її не приводили спеціально, щоб російські військові не забрали транспорт. Згодом самі маріупольці шукали працюючі автівки, щоб хоч якось виїхати з міста. Не гребували і чужим транспортом. В окупованих містах це часта практика.

Сусідка дізналася, що на заправці недалеко є бензин. Трохи вдалося роздобути там. На ринку стояв розбитий бус з цілими колесами, їх зняли і поставили на машину.

Загалом назбиралося декілька машин, в яких їхали сім’ями. Люди попрощалися з сусідами, позалишали їжу, одяг і майже все. Нашвидкоруч взяли вже зібрані речі і вирушили в дорогу.

За весь час вони проїхали близько 70 блокпостів. При цьому, у більшості вони виглядали не так, як ми звикли. Це зазвичай була група озброєних людей, які зупиняли машини. Фортифікаційних споруд було мало. 

Майже на кожному їх допитували і оглядали речі, переглядали телефони. Звичайно, великі питання викликало забите татуювання Дмитра. Машин у чергах було дуже багато.

Спочатку планували виїжджати до Бердянська, а вже звідти в Україну. Там вже були контакти волонтерів, які вивозять людей.

За всю дорогу чоловіки жодного разу не говорили про те, що вони журналісти. Усі робочі документи спалили, соціальні мережі і телефони почистили. Коли Дмитра питали про роботу - говорив, що знімав весілля.

Спочатку машини приїхали до Мангуша. Там їм дали переночувати у школі. На блокпості там довелося простояти близько 8 годин.

Під час одного із оглядів вийшла цікава ситуація, в корзині з видаленими фотографіями знайшли фото Дмитра у формі, патріотичну музику, патріотичні фото. І замість того, щоб підняти скандал, перевіряючий з армії окупантів тихо сказав хлопцям уважніше почистити їх гаджети.

“Если бы вы попали в другую смену, вас бы расстреляли на месте”.

Вийшло так, що замість Бердянська машини приїхали в Мелітополь до сусідських друзів. Їх прийняли дуже добрі люди, які погодились переховувати у себе двох чоловіків. Самі Мелітопольці підтримували Україну, тому були також у небезпеці. Близько двох тижнів Олександру з Дмитром довелося пробути в окупованому Мелітополі. Здавалося, що Мелітополь - це чорна діра. Потрапити туди можна, а виїхати - майже неможливо. Під час чергового перегляду оголошень Дмитро натикнувся на приватного перевізника, який пропонував вивозити людей на Запоріжжя. Саме у той час почалися облави і перевірки по місту. Ризикнувши, вони вирішили їхати далі.

Вони їхали разом з перевізником за гроші. За двох вони заплатили 500$ по курсу 42 гривні за долар. Так, там тоді був вже свій курс.

Їхали міні-колоною. На кожному блокпості реагували по-різному. Хтось уважно переглядав речі, змушував роздягатись, ставив питання. Інші пропускали максимально швидко. 

“Фактор выживания как в Мариуполе, так и по дороге в Украину - это цепочка совпадений, везений. От тебя мало что зависит. Фактически - ничего не зависит… И мы проезжаем крайний блокпост чеченский, и наш водитель говорит - ну все, это был крайний блокпост. Дальше будут наши”.

Коли побачили українські прапори наших блокпостів, розчулились, видихнули, але страх ще залишався. Ставлення і поведінка людей, звичайно, були зовсім відмінні від росіян. 

Вже там, на території України їх чекала мама і друзі. 

Наразі Олександр та Дмитро працюють на заході України. Вони продовжують свою діяльність, пов’язану з журналістикою і розуміють, що найближчим часом не зможуть повернутися додому. Для того, щоб звикнути до звичайного життя, знадобився час. Спочатку дуже дивували безпечність людей, життя, що вирує у парках та на майданчиках.

Бути реалістами у цьому випадку - дуже важливо. В Маріуполі залишилися декілька квартир, минуле життя, спогади про дитинство і молодість. Наразі Маріуполь - суцільне кладовище, де одним днем можуть бути вбиті цілі покоління українців.

Але віримо у те, що місто зможуть звільнити. І тоді усі маріупольці зможуть знову зустрінутися. І живі, і мертві. 

Вам також може бути цікаво: 

• “Війна зіграла фатальну роль”, - як мешканка Слов’янська евакуювала свого онкохворого брата
• У нас тече одна кров. Як дівчина зі Слов'янська організувала у Києві збір крові для військових
• “Сумуємо за рідним містом, за рідною країною” - як мешканка Слов’янська евакуювалася до Литви

Підписуйтеся на наші оновлення у Viber (новости Славянска)

Слідкуйте за нами в Instagram

Та телеграм: https://t.me/news6262