Макіївка-Слов’янськ-невідомість - як війна двічі позбавила домівки жителя Донеччини

Історія мешканця Макіївки, якому через війну з 2014 року декілька разів довелося шукати нову домівку.

Для мешканців Донецької та Луганської областей війна почалася у 2014 році. Тисячі людей були змушені залишити свої рідні міста та домівки, рятуючись від “русского мира”. 

Але 24 лютого 2022 року війна прийшла майже на всю територію України разом з російськими військами. І людям, які були змушені тікати у 2014 році, довелося знову шукати собі нового прихистку, маючи при собі тільки надію та найнеобхідніші речі.

Ми вже розповідали про переселенку Юлю, яка вже двічі тікала від війни: спочатку з Горлівки, потім - з Харкова.

Читайте: "Найстрашнішим були літаки. Ми просиділи тиждень у сховищі майже безвилазно" - двічі переселенка про війну

“У крайньому випадку візьму зброю в руки, але не бігтиму” - мешканець Харкова, який залишився у місті під час повтомасштабної війни

Вирвався із пекла. Розповідь мешканця Маріуполя, якому вдалось виїхати з міста

Але таких історій ще багато, тому ми хочемо поділитися ще однією. Герой цієї розповіді побажав не залишатися анонімним, його звуть Даніїл Пуляєвський. 

Він народився і мешкав у місті Макіївка, що на Донеччині. Як звичайний хлопець навчався у школі. Але звичний життєвий уклад перервався влітку 2014 року, коли у Донецьку та Луганську області зайшли проросійські терористи та російські окупанти.

Даніїл Пуляєвський

“Улітку 2014 року ми поїхали до Білосарайської коси, та звідти ми вже не повернулись у рідне місто, оскільки почались активні бойові дії на Донеччині.

Тато на той час був під окупаційною владою росії та з міста не виїжджав. Попри обставини, конфліктів чи непорозумінь з приводу того, що трапилось, у нашій сім‘ї не було. Ми вже тоді розуміли, що то є збройний напад росії на сусідню державу. Ввести нас в оману ніхто і не зміг би, бо ми на власні очі ту «недоросію» бачили.

Допомогло все зрозуміти й те, що не дивився російські новини. А ще з батьками пощастило у цьому плані.

За весь час моїх мандрувань я змінив багато помешкань та шкіл. Спочатку жив у Добропіллі, потім у Лимані (тоді ще Красному). Мешкали у дитячому таборі Берізка. Нам було легше знаходити знайомства, оскільки ми з батьками є членами Євангельської церкви. До речі, до Берізки нас привели саме ці контакти.

Далі, оскільки цей табір вже не міг приймати в себе нас, навесні ми виїхали з нього до Слов‘янська. Почали там обживатись. За шість років мого там перебування, де тільки я не мешкав. Я не місцевий, але на велосипеді об'їхав усе місто. І мені здається, знаю його вздовж і поперек. 

Але війна-війною, а вчитись треба. Тому я вступив до Харківського ХНУРЕ. Оскільки на той час припала пандемія коронавірусу, навчання переважно було дистанційне. Але я староста, тому до Харкова приїжджав регулярно. Вже знайшов і там своє місце у церкві. Оскільки навчився грати на гітарі, кахоні і клавішах, то мав змогу служити у групі прославлення.

23 лютого Господь, бо інакше і бути не може, вивів мене, як отого Лота з Біблійної історії, з Харкова. Я міг бути там, але треба було провести прославлення на молодіжній домашній групі. Ніхто, крім мене, це зробити не погодився, то я й поїхав у Слов’янськ.

Нічого, підкреслюю, нічого не давало мені змоги приїхати у Слов’янськ дешевим шляхом на електричці. Але я звик виконувати обіцянки і все ж поїхав, хоч і в п’ять разів дорожче. Все пройшло файно. 

А коли прокинувся о шостій ранку і мав би їхати до Харкова, я зрозумів що мене витягли звідти не просто так.

Коли я дізнався, що почалася повномасштабна війна, у мене був шок. Напередодні я не збирав тривожну валізу. Але документи були із собою, бо я їх і так всюди із собою беру.

Тож, до Харкова я вже так і не поїхав. У Слов’янську була змога спокійно зібратися і вирушити далі. Наразі я перебуваю у Львові майже на пташиних правах, і маю шукати нове житло. При цьому треба якось продовжувати навчатись.

Мрію вже, що після перемоги поїду з друзями у подорож нашою країною. Може навіть з’їжджу до Макіївки, допоможу продати там будинок, подивлюся ще на Харків і Маріуполь.

Наостанок усім, хто прочитає мою історію, хочу сказати: вірте у Бога та ЗСУ, ми обов’язково переможемо”.

Підписуйтеся на наші оновлення у Viber (новости Славянска)

Слідкуйте за нами в Instagram

Та телеграм: https://t.me/news6262