"Найстрашнішим були літаки. Ми просиділи тиждень у сховищі майже безвилазно" - двічі переселенка про війну

Україна зустріла війну ще у 2014 році. Проте повномасштабне вторгнення росії для звичайних цивільних стало справжнім жахом.

Не всі одразу зрозуміли, що відбувається і як себе у цьому випадку поводити. Про те, як діяти, багатьом розказували люди, які вже встигли пережити війну на Донбасі 2014 року.

Обстріли, бомби, російські винищувачі, зруйновані будівлі, постійна небезпека, сирени, безсонні тижні. Нічні жахи переселенців, які змушені були тікати з окупованих у 2014 році міст, стали реальністю. 

***

Юля - переселенка, зараз їй 18. Вона вже двічі була змушена тікати від війни. Перший раз у 2014 з Горлівки, другий - у 2022 з Харкова.

Ще дитиною вона дізналася про те, що таке війна. Коли місто захопили, коли почалися обстріли та вибухи, коли треба було тікати у невідомість, дівчинці було всього 10 років. Незважаючи на зовсім юний вік, війна залишила на Юлі свій слід у вигляді покинутого будинку та сивини у волоссі. 

Я не розуміла, що відбувається, чому дорослі так переживають. Для мене це був якийсь прикол. Ми з мамою виїхали на літо на море, а потім до родичів у Павлоград. Першу частину 5-го класу я навчалась там. Ми тікали з малою кількістю речей, тому у грудні повернулись до Горлівки знов. Після великих обстрілів ми вирішили виїжджати до Слов'янська. Не було розуміння, що виїхали на завжди, бо в планах було зробити перепустку і повернутись назад. Але через постійні обстріли - не вийшло...

В Горлівці ми залишили все, квартиру, дім (якого вже не існує, його спалили). Родичі теж залишились там, але вони настільки звикли до всього, що не реагують на постріли та зайвий шум.

Юля каже, що війна 2014 не сильно розумілася дівчинкою, бо вона майже нічого не чула, а якщо чула - то не розуміла, що саме відбувається навколо. Єдине, що було зрозуміло точно - життя дівчинки змінилося. 

Жити вони переїхали у Слов’янськ.

"Життя у Слов'янську було чудовим. Нам дуже допомагали нові знайомі, родичі та друзі, яких ми знайшли там. Люди з розумінням ставилися до того, що я виїхала з гарячої точки, тому були максимально дружні та ввічливі, щоб не налякати мене (дуже дякую їм за це)".

У Слов’янську Юля ходила до школи, відвідувала гуртки, знайшла нових друзів. Вона робила все те, що роблять звичайні діти. Закінчила школу і переїхала жити, навчатися і працювати у Харкові. 

Дівчина щиро раділа новому самостійному життю, гарному і великому місту, зеленим паркам, де можна було прогулюватися з новими знайомими.

24 лютого був мій перший вихідний день! Я так хотіла відіспатись, набудувала великих планів, але все накрилось російськими градами! Мене о 6 годині ранку розбудила мати з КРИКАМИ: "ЧОГО ВИ СПИТЕ, ВІЙНА ПОЧАЛАСЬ, НАС БОМБЛЯТЬ".

В цей момент подумала, що всьо, приїхали, мама з глузду з'їхала, ну яка ще війна, я ж просто сплю. А потім я відкрила вікно у кімнаті і почула віддалено знайомі звуки пострілів. І найсмішніше, що подумала, що з глузду з'їхала і я теж, в слід за мамою. Почитала новини, випила каву. В шоці розбудила сусідів по квартирі. Вийшла до магазину - паніка, навкруги пусті полки, нічого немає, людей - тьма. Якби не мій запасливий молодий чоловік, то ми б залишились без їжі, бо без задніх думок 23 лютого він пішов до магазину й купив все необхідне. Відчуття: страх, паніка, розуміння й нерозуміння одночасно. Що робити далі? Що буде? Куди ховатись? Як виїхати? Де буде безпечно? На ці питання ми два тижні не могли знайти відповіді, і все ще не можемо.

Юля відчувала розгубленість. Декілька разів перебирала тривожний рюкзак. Їжа, вода, документи, теплі речи - це було зрозуміло. Що ще? Медикаменти? Аптечка студентів була зовсім не зібраною - жарознижувальне та активоване вугілля. Декілька днів Юля з друзями та своїм коханим намагалися потрапити в аптеку. Намагалися зрозуміти, що ще їм треба брати. Ножиці, нитки, пакети, корм для кішки...

Найстрашнішим були літаки. Я знаходилась в кімнаті на дивані, позаду мене - вікно. І я чую, що щось летить, дуже швидко, дуже гучно, відчуваю небезпеку, але зробити нічого не можу. Я лежу і не можу рухатись від страху. Через мить опиняюсь в коридорі на підлозі, шок. Як? Мій хлопець буквально стягнув мене з ліжка на підлогу в коридор. Через секунду пролетів другий літак, а ще через секунду я вже одіта та взута пакувала кішку в клітку, і ми мчали до бомбосховища.

Ми просиділи там 3 години, повернулись додому, але встигли тільки роззутись та поставити чайник, як знов полетіли літаки. Один, другий, третій, я не знаю скільки їх було. Нас було четверо, і це диво, що ми не затоптали один одного в тому коридорчику. Схопили декілька ковдр, щоб залишатись на ніч в сховищі. Вийшли тільки вранці, та й те, на пів години, бо знов ці прокляті літаки! Ми просиділи в сховищі тиждень майже безвилазно.

Виїжджати з міста молодь довго не наважувалася. 7 березня рішення прийшло миттєво. Бігли на поїзд. Неважливо куди, аби подалі від обстрілів і постійних вибухів.

"Ми не знали, чи вдасться нам залізти в потяг, чи будуть там сидячі місця, чи вмістяться наші сумки. Тому речей взяли мінімум. Я, як наймолодша в нашій компанії, дуже лячно і напружено ставилась до цієї поїздки. Для мене вийти зі сховища - це вже великий стрес. Але ми змогли, і навіть їхали відносно пустим потягом. Відчуття - невідомість. Ми забрали нашу тваринку. Це найдорожче, що я привезла з собою. Ми разом всюди, я не могла її залишати".

Юля та її друзі виїхали до Львова. У місто, де у порівнянні з Харковом, доволі спокійно. Хоча поняття безпеки у нашій країні наразі доволі відносне. Вони всі разом живуть у знайомих.

Під час сирен завжди йдуть у сховище і дивуються абсолютному спокою місцевих, які не звертають увагу на оповіщення. 

"Звикаємо до відносної тиші, але інколи бігаємо в сховище під час повітряних тривог. До Харкова збираюсь повернутись. Там залишилось життя, робота, друзі. Поки сиділи там в бункері, то вирішили, що перше, що зробимо після перемоги України - це поставимо великий стіл у дворі та будемо святкувати перемогу усім домом. На роботі теж зробимо свято. Всюди зробимо свято! Бо вважаю, що маємо на це право, і всі будуть з цим згодні".