Як змінювались новорічні та різдвяні традиції сходу: від “Іронії долі” до українського вертепу

Новорічні та різдвяні свята завжди були особливим часом для українців, наповненим сімейним теплом, традиціями та святковим настроєм. Але протягом багатьох десятиліть росія намагалася використовувати цей період для впливу на суспільну свідомість українців.

Через пропаганду, нав’язування “спільного культурного простору” та знецінення українських традицій москва створювала ілюзію “єдності” народів, підміняючи справжнє різноманіття культур радянськими кліше.

Коментар стосовно традиційного святкування Нового Року та Різдва на сході журналістам сайту 6262 дала історикиня та краєзнавиця, що спеціалізується на історії Слов’янщини, Тетяна Лисак.

“На заході України саме церкви виступали майданчиком збереження традицій та духовності українців. Це було і у нас, але менше. До 80-х років у нас у селах також доволі традиційно святкували новорічні і різдвяні свята. У містах це витіснили з моментом, коли почали контролювати релігійні процеси”, - розказує краєзнавиця. 

Виходячи з попереднього твердження, Тетяна пояснює, що обмеження доступу до церков для жителів сходу вплинуло і на “забуття” українських традицій. Хоча не можна узагальнювати і говорити про всіх жителів регіону, адже відомі випадки, коли люди все ж святкували вдома Різдво чи Новий Рік за старими традиціями, але робили це секретно, або на них не поскаржилися, не зробили “донос” сусіди.

“Моя бабуся святкувала Різдво 25 грудня, тоді як усі навколо святкували 7 січня. З нас сусіди підсміювалися і вважали дивними. Ми хотіли переконати її, щоб святкувати 7, але вона - ні в яку. Вона постилася, робила кутю і традиційні страви. І ні, вона не із заходу України. Та і родичів у нас там немає”, - згадує 55 річна жителька Луганщини Наталія.

Греко-католицький священик Віктор, який зібрав свою парафію у Слов’янську, розповідав, що навіть на заході України під час правління срср усі традиції “придушувалися”. Якось під час Різдвяних свят ще школярем Віктор після посівання пішов до школи і не встиг висипати пшеницю з кишень. Тоді його зловив завуч і водив класами розказуючи, що “ця дитина є віруючою і аморальною”. Діти сміялися, хоча більшість з них також ходили посівати по хатам.

Краєзнавиця Тетяна, згадуючи ті часи розповідає:

“Ми в церкву не ходили. Це було заборонено. Серед міської влади існувала комісія по роботі з релігійними організаціями. Забезпечували порядок, стежили за тим, як проходитимуть і коли проходитимуть релігійні служби. Ще одна особливість була у тому, що на сході майже не існувало українських церков, ба більше, - представлене було лише православ’я. З приходом незалежності це почало змінюватись і зараз на сході існують ледь не всі конфесії”.

Головною причиною, чому на заході українських традицій збереглося більше став той факт, що схід України раніше потрапив під радянський “каток”.

Основна антирелігійна кампанія в радянському союзі відбувалася у 20-30 роках, коли Західна Україна перебувала під владою Польщі. Саме через це, у тому числі, не підривалися масово церкви та інші релігійні споруди, не знищувалося в репресіях священицтво, як це відбувалося в іншій частині України.

Антирелігійна політика радянської влади на сході України, як і в усьому СРСР, тривала протягом десятиліть, проте згодом зазнала певних змін. У післявоєнний період, особливо в 1940-х – 1950-х роках, політика щодо релігії стала менш жорсткою, хоча це пом’якшення було радше тактичним ходом, ніж зміною ідеології.

Основною причиною такого послаблення стало бажання радянської влади отримати підтримку суспільства під час і після Другої світової війни. Під час війни, з'ясувавши, що за "ідею комунізма" і за "вождя Сталіна" люди не готові йти на смерть, держава дозволила обмежену діяльність релігійних організацій. Були відкриті деякі церкви, які раніше закрили, а духовенство стало менш переслідуваним. Православна церква, зокрема, отримала можливість брати участь у державних заходах, а також у гуманітарній допомозі фронту.

На сході України цей процес також проявився у вигляді часткового відновлення релігійної практики, особливо в сільській місцевості, де релігія залишалася важливою складовою культурного життя. Це послаблення супроводжувалося спробами влади контролювати церкви через створення спеціальних державних органів, таких як Рада у справах релігійних культів. Водночас ідеологічний тиск ніколи не припинявся, і влада використовувала контроль над релігійними інституціями як інструмент впливу на суспільство.

І йдеться не лише про заборону релігії, але і про постійне навіювання “потрібної” інформації у школах, у фільмах, музиці та через адаптацію свят.

Марина Олійник - голова громадської організації “Студентський театр “7 поверх”, а також відома культурна діячка Слов’янська, яка протягом довгого часу організовувала культурні заходи у місті також розказала журналістам 6262 про те, як відрізняються заходи тоді і зараз і який вплив мала росія на сході.

Марина згадує, як у 80-90-х роках сімейні новорічні традиції були нерозривно пов’язані з радянським минулим.

“В сім'ї обов'язково ставили ялинку, прикрашали її всією сім'єю. Готували славнозвісні олів'є та шубу під “традиційний” новорічний фільм “Іронія долі…”. Сідали за стіл близько 12 години ночі та обов'язково слухали вітальні поздоровлення керівництва країни. 

Коли розпався Союз, зустрічали Новий рік двічі: з росією та з Україною. Новорічні вітання двох президентів - обов'язково. А далі – “Блакитний вогник” по телевізору, причому на російських каналах.

У школі завжди брала участь в приготуванні новорічних ранків. Звичайно, що російською мовою та з Дідом Морозом та Снігуронькою”.

Культурний контекст залишався переважно російським. За словами пані Олійник, навіть після проголошення незалежності України велика кількість українців продовжувала дивитися російське телебачення. Це мало значний вплив на мову спілкування та зміст культурних заходів.

“Обов'язково готували новорічну програму для дітей на площі 1 січня. Багато років поспіль наші актори розважали дітлахів в перший день нового року. Готували багато новорічних ранків для дітей. Звичайно, що це було російською мовою з російськими персонажами та піснями”.

Відчутні зміни у місті почалися після звільнення Слов’янська у 2014 році, після того, як частині міст Донеччини довелося пережити російську окупацію.
І хоча рушійні процеси по всій Україні почалися десь з 2004 року після Помаранчевої Революції, у 2014 вони значно посилилися. 

Марина Олійник, яка офіційно працює в сфері культури з 2015 року, розповідає:

“Все почалося після звільнення Слов'янська в 2014 році. Пам'ятаю, що переживала за свою українську, коли робила свої перші публічні виступи рідною мовою. Це було незвично, бо практики не було багато, хоча і маю філологічну освіту та досвід роботи викладання української. Так і наші працівники культури вчили мову, тренувалися, шукали матеріали, бо їх тоді було не так багато. Сценарії перекладали власноруч, шукали підбірки українських пісень, перешивали костюми, щоб уникнути непотрібних кольорів та образів.

Доброю традицією стали виступи дитячих вертепів, коли діти співали українські колядки та показували театралізовані різдвяні замальовки”.

На схід почали звертати особливу увагу. В офіційні заклади почали приходити рекомендації щодо проведення заходів, в тому числі і новорічних. Почали допомагати з розробленими сценаріями, списками українських пісень, звертали увагу на список заборонених пісенних творів країни-агресора, її виконавців та авторів.

Звичайно, що і заклади культури у Слов’янську з того моменту поступово переходили на проведення заходів українською. 

Чим більше проходило часу, тим глибше схід поринав в українську культуру. 

“Зараз молодь сходу активно відновлює старі українські традиції. Для цього є усі можливості та передумови”, - пояснює Тетяна Лисак. Вона також працює зі студентами Слов'янського фахового коледжу Національного авіаційного університету і говорить про те, що молодь дуже залучена і має бажання зазирнути глибше, ніж нам колись це показували. Тому не дивно, що з часом ми знаходимо старі фотографії української вишивки Краматорська, жовто-блакитного прапору у Бахмуті 1917 року, або дізнаємось про те, як багато насправді на Донеччині діяло українських митців.

Говорячи про участь молоді у відродженні української культури сходу, можна пригадати платформу ініціатив “Теплиця”, яку з самого початку зробили “острівцем” розвитку молоді. І одним із пунктів цього розвитку стали історичні лекції та стародавні українські заходи, як наприклад, вечорниці, святкування Миколая, посівання та колядування.

Місто також активно переходило від “радянських” традицій, до яких всі були дуже звиклі.

На сьогодні новорічні заходи в Слов’янську набули сучасного українського обличчя. До 2022 року проводилися традиційні масові святкування: ігрові програми, новорічні ярмарки. З початком пандемії популярності набув онлайн-фестиваль “Новорічний дивограй”, який продовжують організовувати навіть під час війни.

“Ми пройшли довгий шлях трансформації. Багато відбулося позитивних змін, багато чого ще попереду. 

Обертаючись назад, згадуючи цей шлях, можу сказати, що, в основному, люди сприймали ці зміни адекватно та усвідомлено. Цей процес ще триває, але впевнена, що ми на правильному шляху”.

Зміни у культурній сфері Слов’янська стали частиною ширшого процесу відродження української ідентичності на сході країни.

З початком повномасштабного вторгнення жодних заходів офлайн у Слов’янську не проводять. Проте, телебачення, книжки, музика, концерти і вистави, які доступні у більш безпечних регіонах країни, все одно несуть в собі саме українські цінності. 

Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.