"Я – русскоговорящий, и меня не надо освобождать": відверте інтерв'ю із Сергієм Сметанкіним про війну, мистецтво та мільйонні збори

У Центральному будинку офіцерів Збройних Сил України 11 грудня вручили премії з нагоди Міжнародного дня волонтерів. Сергій Сметанкін, художник зі Слов'янська, став лауреатом премії імені Богдана Хмельницького за найкраще висвітлення військової тематики у творах літератури та мистецтва. CEO Сайту міста Слов’янська 6262.com.ua Валерій Гармаш поспілкувався з митцем про війну та допомогу українським захисникам.

Під'їхавши машиною до будинку Сметанкіна, я написав коротке повідомлення: “Привіт. Я на місці”. За декілька хвилин відкрилась брама, а усміхнений Сергій показав рукою – заходь. Я вийшов із машини й через засніжений двір зайшов у дім. На порозі мене зустрів величезний чорний кіт, який поважно розвалився на підлозі та всім своїм виглядом намагався показати, що, взагалі-то, він тут головний.

Кіт Лакі в будинку художника, Валерій Гармаш

Як звуть кота?

– Лакі, тому що щасливчик. Коли йому було трошки більше ніж місяць, він важив 230 грамів і вже переніс чотири операції. Його врятувала моя донька, підібравши на дорозі після ДТП. Це зараз він – товста морда з пухнастим хвостом, а вигляд має такий, наче в його житті все прекрасно. Скоріш за все, в його житті дійсно все прекрасно. Лакі – улюбленець гостей моєї майстерні. Він навіть зібрав декілька донатів.

Ми сіли за стіл на кухні, Сметанкін запропонував мені чай, а кіт в цей момент застрибнув на сусідній стілець. Тож я, Сергій та Лакі почали говорити про війну і мистецтво.

Сергій Сметанкін (праворуч) отримує премію імені Богдана Хмельницького, Слов'янська МВА/Telegram

– Ще з початку 2022 року, з перших днів повномасштабного вторгнення рашки в Україну, я почав говорити про те, що художник – це частина суспільства. І якщо людина не має внутрішнього розуміння, з якою частиною і яким суспільством вона ототожнює себе, то від цього формується і її ставлення до війни. Моє ставлення було дуже просте. Я з Україною, я хочу бути їй корисним.

І саме в цьому сенсі з'явилася дуже велика серія робіт вже на військову тематику, на ящиках з-під БК. Митець, я не тільки про художника кажу, а й про музикантів, співаків або ще когось, хто має певну аудиторію і є публічною особою, не може відділитися від цих подій, а повинен брати в цьому участь, бо він двічі відповідальний з огляду на те, що має певну аудиторію, шанувальників. Я зайняв саме цю позицію – я теж маю бути поруч, поруч з хлопцями, котрі захищають, поруч зі своїм містом, котре вже вдруге потрапляє під навалу. І мені приємно зображати Слов'янськ. Слов'янськ – це Україна, Слов'янськ тримається, і Слов'янськ буде боротися і за себе, і за Україну. І Донеччина – це Україна.

Сергій Сметанкін з нагородою, Валерій Гармаш

Але ж твій шлях, пов'язаний з мистецтвом, він вже є дуже довгим. Як ти відрізняєш нагороди, які були у твоєму житті до цього? І чому саме ця нагорода є для тебе особливою?

Багато в мене нагород – і медалі, і особливі нагороди. Але я хочу, щоб ми розуміли, що це просто свідчить про те, що тебе бачать.

Звичайно, ми це робимо не за нагороди. Я раніше навіть відмовлявся, а зараз я кажу: “Прийде час, мене онуки запитають: “Діду, а ти ким був на війні?” А я скажу, що стояв рівно”.

Але за кожною нагородою є певні події, є певні особистості, є певні люди, котрі це бачать, приїздять сюди. І це вдячність за ті автівки, за ті дрони, за ту допомогу, за те, що ми як частина суспільства можемо бути корисними. Це не особисто мій внесок, я – частинка того механізму, той гвинтик, котрий працює. Це те оточення, що я маю. Це Олександр Положинський, це Арсен Мірзоян, Тоня Матвієнко, це Бампер, Сус, Злата Огнєвич, Юра Тира, котрий поклав своє здоров'я, допомагаючи військовим. Завдяки його зусиллям та зусиллям усіх членів команди без державних коштів придбали майже 1400 автівок для бійців по всьому напрямку.

Не буду всіх перераховувати, бо когось, мабуть, забуду. Але це люди, котрі приїздять на Донеччину і дають концерти в бліндажах, поруч з хлопцями, котрі інколи заспані такі, що їм не до концертів, а потім після концертів вони кажуть: “Дуже дякуємо, що ви поруч”. Я не можу сказати, що це лише моя заслуга. Ні, це всіх.

Так, я малював, є ціла окрема серія. Колись, може, ми її опублікуємо. Коли друзі, що до мене приїжджають, користуються пензлями, я їх знімаю крадькома. І кажу, що знайшлася людина, котра малює картини Сметанкіну. Але кожен раз я також кажу, що ми віримо в ЗСУ, все завдяки їм, прикордонникам, нацполу, всім тим, хто в українській формі та під українським прапором боронить Україну. 

Ти говориш про те, що був частиною механізму, який допомагав зборам. Вже багато років, і від початку повномасштабного вторгнення, і ще з 2014 року, ти допомагаєш нашій армії. Чи ти знаєш, скільки картин передав для зборів? І чи хоч приблизно уявляєш, яку суму зібрали?

– Так, приблизно так. Але інколи ми рахуємо не кількістю картин, а саме сумою. Але і сума – це не кінцевий результат. Це саме ті розхідники, яких зараз потребують наші захисники. Це РЕБи, це дрони, це машини, це шини, це антидронові гармати, це всі засоби, які сьогодні є, а завтра немає. Дуже приємно, що у 2022 році, коли я спілкувався і безпосередньо був на фронті, треба було все, а зараз іноді говорять, що це вже є і наразі треба інше.

Але ти можеш назвати приблизну суму?

– Суму можу, приблизно можу, плюс-мінус, можливо, 4 – 5 мільйонів вже було. Я зараз маю відзначити мого друга Арсена Мірзояна, який на сьогодні посідає перше місце за вартістю картини. Зараз не буду називати цифру, але завдяки таланту Арсена Мірзояна продавати мою нікому не потрібну “мазанину” хлопці мають автівки. 

Виходить, що все ж таки потрібну, якщо хлопці мають автівки. Потрібну тим людям, які хочуть підтримати Україну і дати українському війську все, що йому необхідно.

– Саме так. Мені дуже приємно, коли на капотах машин, які приїжджають, а це і швидкі, і машини евакуації, написано “С.В. Сметанкін, митець міста Слов'янськ”.

Мені дуже приємно, коли інколи хлопці телефонують і кажуть: “Ми зараз їдемо на такій-то машині, тут ваш підпис стоїть”. 

Підтримати збір на РЕБ для медиків батальйону Донбас які захищають Слов’янськ

Тим часом Лакі вирішив змінити локацію. Можливо, йому просто стало цікавіше поспати, ніж поспілкуватися з нами.

Кіт Лакі перейшов на сходи, Валерій гармаш

– Якщо говорити саме про цей диплом лауреата премії імені Богдана Хмельницького, то це нагорода для цивільних, бо я – не військовий. Це у нас є спілка митців, художників України. Там номінувалися декілька, я не пам'ятаю точно, або 9, або 10 митців, котрі теж мають певні заслуги.

Але вибір пав на мене, хоч, окрім мене, було багато не менш гідних. Це і харківські художники, це київські митці, це митці з усієї України, навіть були такі, котрі воюють.

Я відмовився від цих грошей, взяв собі три тисячі на фарби та квитки до Києва. Я знову купив дрон на Слов'янський напрямок і передав кошти нашому Донецькому художньому музею, який зараз в евакуації. Наш краєзнавчий музей в колаборації з ними теж працює, пропонують побачити Слов'янщину зовсім з іншого ракурсу. Це наша Олена, директорка Донецького художнього музею, це наша всім відома Женя Калугіна. Вони не стоять, теж йдуть, йдуть, йдуть, ламають кригу, ламають стіни та впираються. Десь кажуть, що це вже все, але наші дівчата теж найкращі.

Стежте за нашими оновленнями в телеграм: https://t.me/news6262

Виходить, мистецтво допомагає мистецтву?

– Ну, саме так, так. Я завжди кажу, коли ви можете щось придбати, то придбайте у своїх. Коли ви можете прославляти, то прославляйте своє!

Іноді є думка, що є різниця між мешканцями східної, центральної та західної частин України. Можливо, ти чув щось на кшталт “Ви, “східняки”, не захищаєте, ви там нічого не робите”?

– Я чув навпаки. Казати можна все, що завгодно. Хай такі речі каже той, хто у формі. Я вам скажу так, я дуже багато спілкуюсь із військовими, і в мене є дуже багато випадків, коли саме військові різних бригад, зразу кажу, що зовсім різних, різних і по завданнях, і по наповненню, і по приналежності, кажуть: “У мене є донеччани у великому сенсі, а також ті, хто з 2014 року був переселенцем, бо не захотів там жити. Вони зараз воюють так, що мені б ще десятка два “донецьких” і мені було б дуже краще”. Це перше.

По-друге, я хочу сказати, що коли приходить біда, то ми спочатку гасимо полум'я, а потім розбираємось. Зараз недоречно говорити, хто, що, у кого більший коровай або розмір ноги. У плані митців так, хтось захищає свої інтереси, хтось захищає своє болото. Як приклад наведу тезу “то хай він виставляє у себе на Донеччині”. Ну, це все персоналії, це не те, на що потрібно звертати увагу. Як каже мій товариш Юра Тира, матюк такий, це мало*бущий фактор. Тобто в цілому все добре, всі донатять, скільки можуть. Бо я кажу, що мало – це набагато більше, ніж не зробити нічого.

Ми вже вийшли з кухні та перейшли до іншої кімнати. Картини були всюди – на стінах, на підлозі, такий собі творчий хаос, який додав особливої атмосфери. Сергій показував свої роботи, які він малював на ящиках з-під БК. Саме ці картини потім вирушають на різні аукціони та збирають кошти для підтримки наших військових. 

Сергій Сметанкін показує свої картини, Валерій Гармаш

Ти прославляєш Слов'янськ, Донеччину, Україну. Чи відчуваєш різницю, як це було на початках і зараз? Чи є цей вплив? Бо з одного боку ти отримуєш нагороди, а з іншого – збираєш кошти для військових. Але ж те, що ти ставиш для себе за мету постійно говорити, що Слов'янськ – це Україна, це якраз і говорить про те, що це одна з твоїх основних цілей. Ти бачиш, що воно досягається, чи ні? Чи багато ще треба зробити?

– Я б сказав, що це не моя ціль, це моє прагнення. Бо коли б це була моя ціль і я б міг зробити це ударом по столу, то, можливо, це б так вже було. Бо “брат” став зовсім не братом. Це по-перше. 

По-друге, ставлення змінюється в деяких напрямках. Люди втомлюються, люди виснажуються, але ті, хто був поруч і має стрижень, загартовуються від цього. А втомлюються чому? Важче приходять до людей гроші, важче людям перебувати не вдома. Тому ставити оцінки тим, хто робить, а хто не робить… 

Я завжди кажу всім ніколи не віддавати останнього. І коли у переселенця, наприклад, стоїть вибір нагодувати своїх діточок чи віддати 200 гривень кудись, не треба цього робити. Бо ваші доглянуті, ситі, нагодовані діточки – це теж допомога державі. 

По-третє, мені трошки легше, бо в мене були на той час залишки бізнесу. Те, що ми могли робити раніше з моїми друзями, з Валерою, з Ромою, дуже відрізняється від того, що ми можемо робити зараз. Бо теж все важче, і важче, і важче. Але навала до нас прийшла. 

Є питання до багатьох державних структур. Ти можеш не любити якусь структуру, та це не каже, що ти через ці структури не маєш любити, кинути свою справу, не маєш любити Україну. Ти ж не для структури цієї працюєш. Люди втомлюються, важко працевлаштуватись. Хтось ховається, хтось не може виїхати. Хтось навпаки шукає себе в армії й теж не зовсім одразу себе знаходить. Є льотчики, які в піхоті ходять, розумієте? Але вирівнюємо, плани є

Ви можете бути незадоволеним ким завгодно, міністром, президентом і всім іншим. Зрозумійте, що ці люди не є для вас взірцем, якщо вони вам не подобаються. Взірцем для вас є ваша сім'я, ваша родина, ваше оточення та Україна, де ви виросли, де ви живете. І згадувати той совок, про який інколи мені хтось каже: “Ось у совку було гарно”. Я кажу: “І стояв краще, і у баби ц*цьки були кращі”. А що? Ну що далі? Згадуйте і полиці порожні. Це дуже довга бесіда, я про це зараз не хочу говорити. Немає ніякого “брата”, йде чорна навала, дуже жорстока, без моральних принципів, подивіться на ті міста, куди вони прийшли. Не буде гарно там, де є росія. 

Донецька область на картині Сергія Сметанкіна, Валерій Гармаш

Ти постійно показуєш Слов'янськ та Донеччину на своїх картинах, ти малюєш прекрасні пейзажі наших рідних місць. Мені здається, що це частково руйнує міф про те, що Донеччина – це тільки шахти, терикони й в нас взагалі тут немає нічого того, що схоже на ліси, на красу степів і на ту Україну, яку всі ми так любимо і знаємо. Чи бачиш ти, як це змінюється? Люди дивуються? Чи були в тебе випадки, коли люди так дивувалися, що говорили: “Ого! У вас справді ось так?” 

– Дуже часто. І я всім дуже часто кажу таку просту річ – донецький осередок художників України був після харківського другим в Україні. До речі, ви будете здивовані, що діаспора митців Слов’янщини, і самобутніх, і професійних, окрім обласних центрів, посідає перше місце. У нас завдяки пану Савченку в певний час стало модно спробувати себе в живописі. Тому в стінах нашого краєзнавчого музею немає коли повісити картини всіх тих, хто хоче себе показати. 

Тут дуже багато творчих особистостей. Можливо, це ще присутність на наших теренах керамічного виробництва, бо інколи туди йдуть люди з певним фахом, з певним розумінням  малюнку і композиції. Я дуже радий, що на останніх всеукраїнських виставках виставляють свої роботи ті, хто своїми творами доводять те, що вони гідні бути серед найкращих митців України.

Ми пішли в майстерню –  велика кількість фарб, пензлів, рам для картин, купа різних ящиків та використаних тубусів. Все це саме тут потім перетворюється на витвори мистецтва.

Сергій Сметанкін в своїй творчій майстерні, Валерій Гармаш

З чим стикаєшся? Які виклики на сьогодні є найбільшими у творчості або житті?

– Про життя – це окремо, а коли ми говоримо про творчість, то це майданчики, де ти можеш себе достойно представити. Я кожен місяць маю декілька пропозицій. І мені моє становище дозволяє обирати, де я хочу виставити картини, а де не хочу. Зараз – навіть за кордоном. П'ять-шість країн, котрі мене запрошують, особливо після тієї марки, що зробили італійці, про яку ви знаєте.

Поясни, бо не всі можуть знати про ту подію. 

– Італія випустила марку із зображення моєї картини Донецького театру, того, що ми називаємо Маріупольський, а він саме Донецьким називається, розташований в місті Маріуполь, їздив по світу. Пані Людмила Колосович – його ексдиректорка. Певний час надходили пропозиції під виставки. Це і Франція, і Німеччина, і Італія.

Вони вивчали творчість, а я зараз не можу відірватися. Мені здається, що я маю бути там, де маю бути. А деякі майданчики зараз, враховуючи те, що масові зібрання то заборонені, то не можна, то ще щось, кажуть, що треба робити спонсорський внесок. Я ще це можу зробити, а багатьом художникам це дуже-дуже важко. Вони розуміють, що заплатити 5-10 тисяч за можливість показати свої роботи без певного фінансового результату потім – це дуже важко.

Бо як я кажу, в майстерні художник займається творчістю. Коли картина вийшла за межі майстерні, художнику вже треба займатися бізнесом. Бо від того, що ти намалюєш сотню картин і сховаєш їх у підвал, їх ніхто не побачить. Це те ж саме, як ти написав гарну пісню, а цей рукопис з нотами та словами поклав кудись в тумбочку. Все, воно померло. Коли не бачать митця, мистецтво буде вторинним. Якщо працю, живопис, пісні виконавців не помітять, то це мертве мистецтво. 

Які твої плани на майбутнє? Наприклад, ти б сказав: “Через місяць я хотів би зробити ось це, а через ще пів року я хотів би робити ось це”.

– Дуже важко відповідати на це питання, але я такий приклад наведу. Щоб пірнути з берега кудись у воду, треба розуміти, з якого берега ти пірнаєш, що в тебе під ногами. Або ти просто впадеш, або ти вдаватимеш, що стрибаєш до якоїсь мети, або ти матимеш таку поверхню під ногами, що зможеш гарно відштовхнутися і розрахувати свої сили. Зараз що в бізнесі, що у творчості немає певної точки входу. Тобто, не маючи розуміння, яким буде твоє завтра, ти не можеш спланувати реальну мрію, до якої б ти хотів прийти. 

Мої мрії одні – що я в Слов'янську, моє місто квітне та розвивається. Я себе бачу тут! Наразі я вдячний тим працівникам міського господарства, міської влади за те, що в цій ситуації, яка є, місто втрималось набагато краще, ніж це могло бути.

Можливо, це моє особисте враження, оці всі питання, то води немає, то світла. Я кажу: “Беремо лопату, йдемо копати той прорив взимку”. І коли ви прийдете подивитись, в яких умовах ті хлопці ремонтують ці прориви та провали, то ви скажете: “Хлопці, я вам чаю приніс”. 

Якби мені сказали, що в тебе немає нічого і ти починаєш з нуля, тебе вирвали з клумби, кинули в якесь незрозуміле для тебе місто і ти маєш напрацьовувати собі авторитет 10 років, то виникне питання – а коли жити?

Хороше питання. Що б ти хотів побажати жителям Слов’янська й українцям загалом?

Тим, хто бажає повернутися у свої домівки – зробити це в тому ж складі або більшому, ніж вони виїхали. Щоб їх тут чекала достойна робота, гідна заробітна плата, щоб потім було інше питання – а де взяти час, щоб її витратити. Бо я вірю в те, що після того, як війна завершиться, Слов'янськ, Донеччина прийматимуть інвестиції, преференції з боку наших партнерів, котрими я теж дуже часто незадоволений. 

Я іноземцям інколи кажу, що чим більше ви даєте нам зброї, тим до більшої кількості домівок, які я малюю на картинах, повертатимуться наші мешканці. Слов'янськ – не мале місто. Це 31 місто за населенням в Україні. Відкиньте обласні центри та Крим – і ми вже зовсім не малі. Особливо на Донеччині.

Маріуполь, Краматорськ, Слов'янськ. Вибачте мені, не так багато міст в Україні з населенням більше ніж 100 тисяч, котрі не є обласними центрами. А коли влада створює умови для того, щоб тут людина могла знайти собі й роботу, і самореалізацію, то сюди люди поїдуть. Коли місцева влада каже, що Слов'янськ може стати New Vasyuky – це не зовсім і казка.

Для українців – бути вільними та заможними, все на поверхні. Щоб влада була не владою, а менеджером з врегулювання питань. Україна – дуже і дуже багата країна. І коли хтось запитає, за що війна йде, то я скажу, що не зовсім за Бахмут і не зовсім за “русскую речь”.

Я, русскоговорящий, могу этим освободителям сказать, что я вас не просил меня освобождать. Вот я – русскоговорящий, и меня не надо освобождать! 

Вони кричать, що їх чекають. Тільки щось вже третій рік не кричать про те, що їх так чекають, що в окопах – 40% російськомовних військових, які тримають російську навалу і борються з ними, про те, що росіяни для нас – вороги. Я хочу сказати, що мова – це теж зброя. Я пишаюся тим, що я поступово переходжу. Інколи в мене навіть питають: “А ви справді звідти?”

Дякую тобі

Я вимкнув диктофон, і в той момент Сергій сказав: “Ну люблю я Слов'янськ, не можу його залишити. Я хочу, щоб він квітнув. Я хочу, щоб тут був мир, я робитиму все для того, щоб наближати перемогу”. Потім пауза, глибокий вдих і в нього покотилися сльози…