"Померлих від голоду ховали на цвинтарі не в окремих могилах, а "підховували" до могил вже давно похованих родичів. Голодомор на Донеччині

У збірнику наукових праць за матеріалами Обласної студентської науково - практичної конференції "Минуле і сьогодення Донеччини" студентка Бриль Д. та її наукова керівниця Соловар В. дослідили тему голодомору 1932-1933 років на Донеччині.

Далі подаємо текст дослідження.

Голодомор 1932–1933 років – це геноцид Українського народу, цілеспрямоване його знищення. Репресивні заходи щодо селянства здійснювалися також і на Донеччині, де каральна радянська рука вилучала хліб, а разом з ним і життя мільйонів людей. Тема голодомору 1932–1933 років завжди буде актуальною, бо вона розкриває сутність комуністичного тоталітарного режиму СРСР та його керівництва на чолі зі Сталіним, яке влаштувало терор голодом з метою знищення українського народу, зокрема і мешканців Донеччини.

Геноцид українського народу відбувався у всіх семи тодішніх областях УСРР, і Донеччина – не виключення попри нав’язування думки, що голодомору в цьому регіоні не було. У цій роботі використано дослідження вітчизняних науковців, краєзнавців, іноземних авторів про події голодомору 1932 – 1933 років у Донеччині, де приділена увага і подіям, зокрема у Слов’янщині. Найцінніші свідчення – це спогади очевидців, свідків пережитих трагічних подій. Особливі джерела цього дослідження – це світлини Марка Залізняка, який на початку 1930-х рр. мешкав із сім’єю на хуторі Романівка, що в Донеччині.

Довгожителька Рибенцова Г.І. із с. Маяки Краматорського району Донецької області згадувала, що 14 дворів селян-середняків, які не захотіли йти до колгоспу в 1932 році були розкуркулені. Серед засуджених був її батько. Сім’я без господаря і господарства голодувала та ледве вижила.

Старостенко Г.І. (проживав у Красноармійському районі Донецької області) свідчив, як після розкуркулення сім’ю з 13-а дітьми вивезли на хутір, у пусту хату. Весною 1933 року вони їли лободу-кропиву, ловили ящірок, ховрахів, їжаків, довелося їсти трупи коней. Не всі діти сім’ї вижили.

Голод охопив села Донецької області, влада визнавала це в своїх документах, зазначаючи, що є голодуючі в 21 районі. Але, зазвичай, це не була правдива інформація.

У районному центрі Марківка Донецької області голови сільських рад обговорювали нерадісні перспективи 1933 року і відмічали, що більше половини мешканців померло від голоду (близько 20 тисяч осіб), загинуло 60% коней, 70% волів, помітно знизилась кількість засіяних земель.

Міра покарання колгоспників за невиконання хлібозаготівель – це «чорні дошки». Історик Василь Марочко, керівник Центру досліджень геноциду українського народу стверджує:

"Чорні дошки» в Донбасі були запроваджені у 1931 році – ще раніше за інші регіони України".

Офіційна постанова ЦК КП(б)У про занесення на "чорну дошку" сіл, які злостиво саботують хлібозаготівлю, вийшла 6 грудня 1932 року. На кінець січня 1933 року в Донецькій області у селян було забрано увесь насіннєвий, фуражний і продовольчий фонди, бо не виконали план не лише по колгоспах, а і по радгоспах, одноосібниках. Заготівля тривала у той час, коли селяни стали вмирати цілими селами. Відбиралося все їстівне.

"Буксирні бригади" ходили по селах і забирали все що хотіли, скільки хотіли, а якщо чинили спротив, то арештовували і забирали все майно. Це був справжній бандитизм, підтримуваний владою. "Чорні дошки" стали звичним явищем покарання селян. На "чорну дошку" занесені:

• село Городище Донецької області (поблизу м. Дебальцеве),
• Бердянський райвиконком заніс колгосп імені Т. Шевченка Новоолексіївської сільради,
• колгосп "Червоний стяг" Ногайської сільради та багато інших. 

Хлібозаготівельні плани були нереальними. Частими були випадки, коли самі активісти колгоспного ладу – партійці, комсомольці на зборах активу, загальних зборах колгоспників пропонували районним органам зменшити плани по заготівлі хліба, говорили про неможливість виконання планів або заявляли, що не будуть їх виконувати.

Так у Слов’янському районі (зараз Краматорський район) Донецької області завідувач райземвідділу стверджував:

"…план в 9200 тонн, безумовно, не можна виконати навіть при умові, якщо зерно не залишимо колгоспникам для харчування".

У Краматорському районі секретар Очеретинської сільської ради Шкарупа заявляв:

"Приїдуть за хлібом, то гнати треба до біса! Проти маси не підеш…"

У с. Малинівка, що на Слов’янщині, на збори прийшли 1000 колгоспників та одноосібники, які говорили про нереальність виконання 8 хлібозаготівельних планів. Виступив Сірик Афанасій: "

У нас можна забрати, тільки переступивши через наші трупи".

Збори було зірвано.

Звісно, що про всі ці випадки можновладці знали та розпочали чистки партосередків, колгоспних активістів за невиконання хлібозаготівель: у Донецькій області "цілеспрямованою акцією було охоплено 1423 колгоспи, знято 2010 чоловік, піддано під суд 235 чоловік, виключено з колгоспів 187 чоловік". Але ніякі чистки, репресії не могли примусити селян здавати хліб, бо його не було.

Восени 1932 р. населення виживало за рахунок овочів, фруктів, вирощених на присадибних ділянках – горох, соя, чечевиця, квасоля, які були з’їдені ще до зими. Вживали кормовий, цукровий буряки. У Національній книзі пам’яті жертв голодомору 1932–1933 років в Україні в Донецькій області наводяться факти, що взимку не лишилося нічого їсти; люди вживали лушпиння буряка, картоплі, сушили кору дерев, додавали полову і пекли коржі; по селах з’їли котів, собак; живі ховали померлих без домовин у дворах. Люди вживали сурогатні страви.

Згадували та розповідали про них очевидці голодомору в. с. Маяки. Вони називали "страви" голодуючих сімей: бурда, шліхта (вариво з різного овочево-круп’яного провіанту у великій кількості води), затірка (вариво з невеликою кількістю борошна), лемішка (вариво з крупи жолудів), маторженики (коржі, оладки з невеликою кількістю борошна та добавок сушених трав, лушпиння з картоплі, жолудів тощо). Ці жінки повідомили інформацію, що померлих від голоду ховали на цвинтарі не в окремих могилах, а "підховували" до могил вже давно похованих родичів. Таким чином влада приховувала реальну кількість померлих.

Дослідники голодомору в Донеччині визначають, що тут населення працювало на будівництві металургійних комбінатів, шахт, фабрик, заводів і в такий спосіб мало хоч якесь карткове забезпечення. Це один із промислових регіонів України, який мав перевагу над іншими щодо постачання продовольства. А з міст більше їжі потрапляло в сільські райони. Про те, що міста рятували селян від голоду, можна погодитись із великим застереженням, бо прибуток робітника не міг забезпечити сім’ю, а громадське харчування було не належним.

Науковці свідчать про більш високу міграцію населення в Донецький індустріальний регіон у часи голодомору. У міста тікали селяни, рятуючись від голодної смерті. Разом з тим, документи свідчать про серйозні перебої з постачанням пшениці, жита до міст Донбасу та інших промислових центрів. Для надання продовольчої допомоги районам, що перебувають у найбільш тяжкому становищі, була надіслана телеграма ЦК КП(б)У до Маріупольського міському партії (від 27 травня 1932 р.) з проханням відвантажити три вагони тюльки.

Голод охопив не тільки села, але і міста. На додачу до голоду спалахнула епідемія тифу та інших захворювань. Селяни, яким вдавалося дістатися до міст Донеччини, у марній надії знайти хоч якусь можливість вижити, масово вмирали просто на вулицях.

Марія Х. свідчила як батько, щоб уникнути розкуркулення, втік із сім’єю (дружина і шестеро дітей) із Запорозької області до Донбасу. Сім’я мешкала у бараці, спали на підлозі. Оповідачка вимушена була піти на роботу до шахти у 12 років. Менші сестри померли, бо нічого було їсти.

Подібні свідчення Конгресу США надали й інші очевидці голодомору, яким удалося емігрувати до США. До роботи в колгоспах залучали робітників міст та військовослужбовців, щоб замінити померлих колгоспників та виконувати плани непомірних хлібозаготівель. Вводилась так звана шефська допомога.

На Донеччину переселяли селян з росії, зокрема прибули 44 ешелони з Іванівської області. Це знижувало відсоток українців у регіоні та було складовою процесу русифікації.

Щемлива тема дослідження – це трагічна доля дітей часів голодомору. Втративши батьків, діти ставали безпритульними, кочували від одного місця до іншого в пошуках їжі, прихистку і часто ставали жертвами канібалізму. Про те, що це була велика проблема, говорить постанова Донецького облвиконкому (травень 1933 року) про заходи щодо боротьби з дитячою безпритульністю. У Донецькій області були створені дитячі притулки. Діти перебували у жахливих умовах. У Маріуполі був сиротинець немовлят. За 5 місяців 1933 року поступило 292 дитини, а померло 149.

У Дружківці у травні 1933 року в клубі зібрали 432 дитини, а в червні вже було 809 дітей. На всіх було 120 ліжок, 68 матраців, 85 подушок і 20 рушників. Голодні, опухлі від голоду, хворі та знесилені, брудні діти утримувалися в антисанітарних умовах.

Таких прикладів та щемливих історій багато. Чому виникли явища безпритульних дітей? Тому, що їхні батьки померли або були репресовані, а діти блукали в пошуках їжі, притулку, або їх вивозили із населених пунктів, щоб вони не померли голодною смертю, як інші. Ось ціна економічних "реформ", насильницької колективізації сталінської влади.

Підписуйтеся на наші оновлення у Viber (новости Славянска)

Геноцид українського народу відбувся по всій Україні. Донеччина також пережила жорстоку розправу влади над селянством: насильно заганяли до колгоспів, розкуркулювали заможних та незгодних з політикою компартії, змушували до нереальних хлібозаготівель, вводили міру покарання «чорні дошки», переселяли в інші регіони. Від голоду страждало і населення міст. Багато ще недослідженого, бо совєтська влада знищувала документи злочинів, забороняла писати, згадувати про трагедію пережитого голодомору, переслідувала очевидців, щоб стерти з людської пам’яті ці страшні часи. Ми не знаємо точно загальної кількості загиблих від голодомору в Донеччині та по кожному населеному пункту. Мартиролог жертв голодомору в книгах пам’яті Донецької області – це тільки частина списку жертв. 

Читайте також: Голодомор. Спогади моєї бабусі (блог)