У Слов’янську її звали – Муся Березанська, або про долю доньки Романа Шухевича

Почесний краєзнавець України та краєзнавець Слов’янщини Валерій Романько дослідив один з періодів життя доньки діяча ОУН Романа Шухевича. Він пов’язаний з нашим містом - зі Слов’янськом.

Свою роботу він опублікував у історико-краєзнавчому альманасі "Донеччина: минуле і сучасність".

***

В історії України, особливо у таких сферах, як культурно-мистецька, церковна, освітянська та просвітницька, а чи не найбільше у національно-визвольному русі нашої держави, добре відоме прізвище Шухевичів. Представники декількох поколінь цього давнього галицького роду, яким довелося жити в часи правління Австро-Угорської імперії, Польщі, а згодом при Радянській владі, з гідністю несли високе звання українців і намагалися зберегти в собі та утверджувати навколо себе ідеї свободи, рівності, незалежності, людської гідності, правди і добра, непохитної віри в Бога. Чи не найбільш відомим з роду Шухевичів є головнокомандувач Української повстанської армії з 1943 по 1950 роки, генерал-хорунжий Роман Осипович Шухевич (1907–1950).

Петро Дужий, ідеолог ОУН, писав про Шухевича:

"Боротьба за волю українського народу, за його суверенне державне існування і розквіт стала змістом життя Романа Шухевича — людини виняткового гарту".

Довірена особа Головного командира УПА Романа Шухевича, визначна діячка ОУН Галина Дидик говорила його синові Юрію:

"Не вір нікому, хто говоритиме тобі про батька щось погане, це неправда, він усе життя віддав боротьбі за самостійну Україну, заради цього пожертвував усім, і найперше – родиною".

Генерал-хорунжий Роман Шухевич мав дружину Наталію з роду Березинських та двох дітей: сина Юрія-Богдана, 1933 року народження, та доньку Марію-Софію, 1940 року народження. Наталії Шухевич та її синові судилося пройти пекло радянських тюрем, але вони не скорилися. Політичний в’язень Юрій Шухевич у часи незалежності України став відомим громадським діячем, народним депутатом України VIII скликання, йому присвоєно високе звання Героя України.

"А ось донька головнокомандувача Марія-Софія Трильовська воліє й дотепер більше бути в затишку родини, аніж на видноті. Напевно, тому й не знайти в інтернеті багато інформації про її життя", – так повідомлялося в одній із статей.

Василина Паньків у газеті «Вісник Розділля» (Львівщина), даючи інформацію про похорон Юрія Шухевича, була вражена тим, що нічого не було сказано про родину Шухевичів, про сестру покійного.

"Вона скромно і тихо стояла на похоронах, вдивлялась у далечінь. …Стояла ціла родина Шухевичів на чолі з Марією Шухевич і не можна було сказати слова про цих людей? Неправильно… Мені особисто заболіло в серці. Було боляче дивитися на байдужість до персони пані Марії Шухевич. … Адже вона теж зазнала чимало болю, страждань та поневірянь".

Уся історія життя представників роду Шухевичів для нас цікава та повчальна. Автора ж цієї статті, перш за все як краєзнавця та журналіста, особливо зацікавила інформація з Інтернету про те, що донька керівника УПА Марія Шухевич декілька років «проживала у дитбудинку в Слов’янську». Більше ніяких деталей мені не було відомо. Ця сенсаційна новина, про яку я дізнався у вересні 2023 року, була несподіванкою не тільки для мешканців Слов’янщини, а й всієї Донеччини; виявилося, що це нова сторінка в історії нашого краю. Досліджувати й відкривати маловідомі, а то й зовсім невідомі сторінки історії – справа нелегка, але цікава та захоплююча: я щасливий з того, що відкрив та згодом оприлюднив факти перебування у Слов’янську Володимира Сосюри, у Святогірську – Василя Стуса, зв’язки з Донеччиною онука Івана Франка Роланда-Олександра Франка, доповнив та поширив матеріали про перебування у Слов’янську Григорія Костюка, про життя та творчість уродженців Слов’янська письменників Володимира Міщенка та Володимира Пучкова, доклав чималих зусиль до увічнення пам’яті Михайла Петренка та Бориса Слуцького.

І ось доля подарувала мені ще одну можливість - відкрити невідомі сторінки перебування у Слов’янську доньки легендарного командира УПА, борця за свободу та соборність України Романа Шухевича. 

З початку жовтня 2023 року автор статті розпочав збір матеріалів про перебування на Донеччині Марії та Юрія Шухевичів. Дізнався, що Марія Романівна після одруження отримала прізвище Трильовська і сьогодні, маючи вік 83 роки від дня народження, проживає у місті Львові. З певними труднощами пощастило віднайти контакти пані Марії: звертався за допомогою до львівських колег-письменників, до працівниці Львівського музею визвольної боротьби Любові Коваль, допомагали вірні друзі: Віктор Мандрика з Харківщини та земляк з Костянтинівки Михайло Мілян… Нарешті, є телефон та електронна адреса Марії Трильовської, її згода дати інтерв’ю краєзнавцеві та журналістові зі Слов’янська, того міста на Донеччині, де пройшла частина її дитинства. Ось що вдалося дізнатися, як говориться, з перших вуст – зі слів самої п. Марії, а також з періодики та мережі Інтернету.

Читайте: Донька Романа Шухевича проживала у Слов’янську

У 1945 році радянська влада насильно забрала від батьків 5-ти річну Марію та 12-ти річного Юрія і відправила на так зване перевиховання. Спочатку їх поселили у дитбудинку міста Чорнобиля, але там вони перебували всього декілька місяців: у навколишніх лісах ще були нечисленні українські партизанські загони, які боролися з більшовиками; радянські органи побоювалися, що Роман Шухевич зробить спробу силою визволити своїх дітей. Тому Юрія та Марію відправили у місто Сталіно, на Петрівку. Юрко робив декілька спроб втекти: після першої його спіймали та повернули назад, а друга спроба у 1947 році була вдалою: він добирається до Львова, зустрічається з батьком.

У цей час, за спогадами п. Марії, її

"удочерила вчителька на прізвище Запорожська, (у документах КДБ є доповідна, що її перевіряли на лояльність). У березні 1948 р. Юрко приїхав до Сталіно разом із зв’язковою Р. Шухевича, щоби мене викрасти. Я на той час ходила у дитячий садок, до якого мене прилаштувала Запорожська. Я там перебувала цілодобово і тільки на вихідні вона забирала мене додому. І власне тоді Юрко і зробив спробу мене викрасти, але його затримали. І з цього часу почався його термін ув’язнення. А мене після цього Запорожська віддала назад у д/б (з якого брала)", – так згадує п. Марія до автора цих рядків у листі від 22.11.2023 р.

Детальніше скажемо про невдале викрадення сестри. Юрко, порадившись з дорослими, розробив план: з ним їде батькова зв’язкова Галина Дидик, яку Марія добре знала. Під виглядом швачки та повинна викликати дівчинку з дитячого садочка, начебто, для примірки. Так спочатку і зробили. Юрко близько не підходив, переховувався за деревами. Але хтось із дітей з дитбудинку його впізнав, почали кричати: «Он Юрко… Юрко! Юрко!». План викрадення зірвався, Юрка заарештували.

"Пам’ятається, що це був весняний день 1948 року, здається, навіть свято 8 Березня. Ми, діти, згрупувалися біля вікна, дивимося на вулицю, а мені кажуть: «Дивися, он повели твого брата». Після цього мене перевели до Слов’янська (мабуть, щоби приховати місце мого перебування)». А Юрка по досягненні 16-річного віку посадили до в’язниці".

Мати, знаючи, що радянська влада буде переслідувати дітей через батькову позицію – борця за незалежність України від фашизму та більшовизму, ще у 1942 році передбачливо переписала їх на своє дівоче прізвище БЕРЕЗИНСЬКА. І все ж Марії у дитбудинку змінили прізвище – записали БЕРЕЗАНСЬКА (змінивши одну букву у прізвищі), рік народження 1940 поміняли на 1942, змінили місце народження: замість КРАКОВА (Польща), де вона справді народилася, написали Сталіно; замість національності УКРАЇНКА написали росіянка. Ось з такими біографічними даними, а головне, з новим прізвищем і проживала у дитячому будинку № 1 міста Слов’янська Сталінської області дівчинка Марія Березанська, яку ласкаво називали МУСЯ.

Стежте за нашими оновленнями в телеграм: https://t.me/news6262

Під час інтерв’ю на одному з телеканалів п. Марія відмітила:

"Мені поміняли всі документи і, оскільки я була ще замала, щоб зрозуміти, що мені поміняли прізвище, я з тим Березанська і виросла. В дитячому будинку була Березанська, в школі була Березанська, в технікумі була Березанська…".

Ніхто з оточуючих – ні подруги, ні вихователі та вчителі у школі, не знали, що Муся Березанська – це донька Романа ШУХЕВИЧА, якого більшовики вважали ворогом народу. Та й сама Марія цього не знала. Про тата у неї зберігся єдиний туманний спомин:

"У віці трьох років я сиджу на кухні – на підвіконні, переді мною стоїть тато, лице я не пам’ятаю, а я бавлюсь його світлим кучерявим волоссям. Це пізніше я зрозуміла: то був останній прихід тата до родини – попрощатися. Це був 1943 рік".

Журналіст Микола Шот у газеті «Урядовий кур’єр» подає такі спогади п. Марії:

"Пам’ятала, що нас усіх із дому забрали в тюрму – маму, брата Юрка, мене й бабусю. …знала, що брат у мене десь є. Про маму склала собі легенду. Гадала, що нас заарештували фашисти, бо, вихована в радянському дусі, не уявляла, що так могла вчинити совєцька влада. Тож вважала, що маму нацисти розстріляли. І не знала, що вона жива, зносить великі страждання й жахіття комуністичного ув’язнення".

Про долю матері Марія дізналася тільки у віці 14 років, коли закінчувала семирічку: на той час Наталя Шухевич вийшла з тюрми, розшукувала своїх дітей, їй довелося голодувати, щоб місцеві органи надали адреси доньки й сина. Тоді й отримала Марія від неї листа на адресу дитбудинку у Слов’янську. Тоді й дізналася комсомолка Марія Березанська, що у неї є мама, що вона донька командувача УПА Романа Шухевича. Пані Марія згадувала:

"Тоді я мала 14 років. Певна річ, цей лист приніс мені невимовну радість. Мама, як дуже віруюча людина, написала: «Я так дякую Богові, що врятував тебе, що знайшла тебе, що нарешті зможу тебе побачити». Я тоді була комсомолкою, і нас виховували, що віруючі — це суспільно відсталі бабусі. Мене трохи гнітило, що саме моя мама така несвідома й вірує в Бога".

Відчувається, що чимало зусиль доклала радянська влада, щоб відлучити дівчинку від родини, від Бога, щоб вона стала радянською людиною, слухняним гвинтиком у великому механізмі Радянського Союзу.

Зі спогадів п. Марії Трильовської дізнаємося, що в дитбудинку № 1 (а їх, за нашими даними, у Слов’янську було п’ять) проживало 60 дівчаток. Навчалася Марія з 1 по 7 класи у місцевій семирічній школі № 13. Де був дитбудинок, де була школа – не пам’ятає. Авторові цієї статті пані Марія писала:

"…харчування у дитбудинку було непогане, але для підростаючих дітей трохи малувато. Лазили по сусідських садах і рвали ще недозрілі яблука, десь діставали (не пригадую де) макуху і ласували…. Літом ми ходили купатись на Торець (він був близько від д/б). Коли стали старші, то нас водили купатись на солоні озера (говорили, що це 6 км від д/б). Ми це найбільше любили. Ходили в похід до Святогірська. Тоді там не було Лаври – все було зруйновано, залишились тільки печери. На горі стояв пам’ятник Артему. У мене є фото з цього походу. Самим по місту нам не дозволяли ходити. До школи ходили гуртом у супроводі старших. В кінотеатр ходили також гуртом у супроводі. Тому особливо по місту не ходили".

У пам’яті дівчини залишилися теплі спогади про вихователів. На одній із світлин, які п. Марія зберігає і по цей день, бачимо одну з них, а на звороті рукою Мусі Березанської написано:

"Тина Ильинична Завгородняя, воспитательница детского дома и лучший старший друг моего детства. г. Славянск, 1956".

На іншій світлині – вихователька Любов Андріївна Богатова. Одна із світлин подарована Марії ще від однієї виховательки, де на звороті є такий підпис:

"В День 1 Мая 1954 г. своей воспитаннице Муси Б-ой – Александра Петровна. Помни завет В.И. Ленина: "Учись, учись и учись…".

Марія Березанська була однією із кращих учнів свого класу. Вона брала активну участь у шкільному колективі: співала, танцювала, багато читала. Після 7 класу, випускного, майже усі однокласники вирішили продовжити навчання у фабрично-заводських училищах, щоб оволодіти робітничими професіями. Три кращих учениці – Майя Драгомирецька, Валя Шаповалова та Марія Березанська подали заяви до Дніпропетровського будівельного технікуму, куди і вступили на навчання у 1956 році. 

Після Дніпропетровського будівельного технікуму Марія Березанська згодом отримала вищу освіту – вона закінчила Львівський політехнічний інститут, тепер це Національний університет «Львівська політехніка», де здобула спеціальність інженера з водопостачання. Вийшла заміж за Максима Трильовського. Має двох дітей…. Нелегко було Марії усвідомлювати життєву правду, яку довгий час від неї приховували, намагаючись виховати дівчину у дусі радянського патріотизму, у шкільні роки залучивши до лав піонерської організації та ленінського комсомолу.

Уперше Марія приїхала в Західну Україну у 1960 році, коли їй було 20 років. Свою маму тут не застала, бо та була знову арештована. Зі спогадів Марії Шухевич:

"Мене взяли до себе жінки, з якими вона сиділа в таборі. Отоді й почала дізнаватися, хто я, чиїх батьків донька, що таке насправді УПА, Головним командиром якої був мій батько. Не приховую: важко було все це усвідомити. Вони казали, що їх катували, з них знущалися, їх убивали, але не корилися поневолювачам, боролися підпільно, відчували активну підтримку українського люду. Не могла спочатку цього сприйняти. Хіба таке може бути? Адже радянська влада така хороша, завжди втокмачували мені в дитбудинку, — одне слово, цинічна комуністична пропаганда заволоділа моєю дитячою душею. А тут, у колі моїх нових львівських знайомих, кожен оповідав власну історію про ув’язнення, боротьбу УПА. Я поступово оговтувалася, починала осмислювати правдивість слів. Це тривало, можливо, років зо три. Крім того, Юрко, який ще сидів, писав у листах: «Ти зауваж, що влада говорить, і подивися, порівняй, як насправді ми живемо. Бачиш, що це не так. То, мабуть, треба вірити тим людям, які пройшли через горнило боротьби та радянських тюрем".

Марія Шухевич постійно знаходилася під наглядом КДБ.

"Неодноразово мене переконували зректися родинних зв’язків, але даремно, я вже була не комсомолкою зі Слов’янська, а донькою героїчних батьків. Тож спецслужби хіба постійно тримали мене в полі зору. Скажімо, щороку з мамою їздила до брата Юрка на побачення: його було ув’язнено то в Томську, то під Казанню. Їздили, як правило, влітку. Мені не давали відпустки, щоб не мала змоги поїхати з мамою до брата. Викликали в управління КДБ на розмови, допитували, переконували, що не варто стареньку матір тягнути в далеку подорож. Одного разу Юрко написав, що йому дозволили побачення з рідними. З мамою знову помчали до нього. Важко було добиратися, бо на протилежний берег Волги ходив пором лише у певні години та дні. Приїхали в тюрму під Казанню. А нам не дозволили побачитися з Юрком, мовляв, він порушив режим і йому побачення скасували".

А ось інші спогади п. Марії, які подає журналістка Василина Паньків:

"Максима, чоловіка, після закінчення вишу скерували на роботу в Казахстан. Через рік я закінчувала інститут, уже вагітною була, тож на розподілі попросила відкріплення. Парторг інституту каже — ні, нехай їде за чоловіком. А Максим уже з Казахстану встиг повернутися до Львова. Щоправда, справу вдалося владнати, мені дали-таки вільний диплом. Але постала інша перепона: чоловік мав львівську прописку, а я ні, отже ніде на роботу мене не брали. Світ не без добрих людей. Директор проектного інституту, де я раніше працювала, за національністю єврей, партійний, походив із західної Білорусі, але він не був цілком радянською людиною. Цей єврей поїхав у міністерство й випросив для мене місце. Більше того, проектний інститут споруджував житловий будинок, і моїй сім’ї завдяки директорові там надали помешкання. Так осіли у Львові".

Як бачимо, на прикладі певного періоду життя Марії Романівни Трильовської яскраво видно, як радянська влада намагалася викорінити в душах українських дітей усе святе: віру в Бога, пам’ять про свій рід, мову та звичаї… Сьогодні цю практику безжально та цинічно проводить московитська влада на тимчасово окупованих нею українських землях. Гірше того, північний сусід нагло викрадає українських дітей, вивозить на свої території і там намагається зробити їх яничарами, виховуючи в них ненависть до України. Щоб позбавитися омани, дізнатися правду, Марії, доньці легендарного Романа Шухевича, знадобилося, за її словами, близько трьох років: зважимо на її подальше проукраїнське оточення, та й гени непоборності й свободи, закладені в галицькому роду, беззаперечно, що відіграли свою роль. Хоча і їй було нелегко вийти на правильну стежину:

"Ну ви собі не уявляєте навіть, як то мені було тяжко сприйняти! Я була переконана, що от радянська влада – то просто свята! А потім почала деталі перебирати – що трапилося з мамою, що з бабусею, що з іншою бабусею, що трапилося з батьком, що з Юркою. Дуже важка психологічна переорієнтація, – та я вистояла"

Скільки ж знадобиться років, щоб повернути пам’ять тих українців, які вже більше десяти років проживають та виховуються в так званих днр та лнр, в окупованому Криму; тих дітей, які по московитським підручникам пройшли усю шкільну програму навчання та виховання з 1 по 11 класи? Чи вдасться це зробити за 10, 15, 20 років? І ця трагедія українського народу діється сьогодні, при нашому житті, на початку ХХІ століття!