Мені було сімнадцять і я хотіла жити - Блог студентки, яка зустріла війну у Харкові

На прохання авторки ми не публікуємо її даних.

Я була простою першокурсницею, коли почалася війна. Це був період нових початків. Відчувала себе як пташеня, яке тільки що вилетіло з гнізда. Новий світ з викликами, можливостями і невідомістю розкривався переді мною. І я з нетерпінням була готова його досліджувати.

Коли я приїхала додому на вихідні до рідної Херсонщини, матуся запропонувала залишитись вдома ще на декілька днів. Але я не захотіла, бо рвалася скоріше до улюбленого Харкова.

22 лютого 2022 року моя сім‘я проводжала мене з дому на потяг «Новоолексіївка - Харків». Стоячи вже на вокзалі я спитала: “Що робити, якщо почнеться війна?”. У віповідь почула: “Не верзи дурниць”.

Тоді ніхто не вірив, що це може статися. Ми міцно обійнялись. Я поїхала.

23 лютого зранку я була вже у Харкові. Щаслива побігла до універу, а після пар гуляла по чарівному місту. Насолоджувалася сонячними промінчиками, та як виявилося, останнім мирним, мальовничим заходом сонця, який пам’ятаю й досі.

Вечір. Гуртожиток. Моя подруга, яка вже застала війну у Донецькій області, розповідала нам про ці жахливі події. Було моторошно це слухати. Бесіда продовжилася не довго і ми лягли спати, бо наступного дня треба було прокидатись рано на пари.

Але підірвалися ми о пʼятій годині ранку від гучних вибухів, дивлячись одна на одну переляканими очима. Ці секунди я запам’ятаю на все життя. Було ще темно, в мене тряслися руки та калатало серце.

Одразу зателефонувала мамі. Вона сказала, що теж чула вибухи. Я сподівалась, що це все сон і зараз я прокинусь. Швидко купила квиток додому, але поїхати не вдалося. У перші години обстрілів росіяни розбомбили рейки на Херсонщини. Я залишилась у Харкові.

***

На околицях Харкова росіяни опинилися вже вранці 24 лютого. У 17 років я дізналася, що таке дикий страх померти. В сльозах я зібрала необхідні речі та побігла до найближчого магазину, щоб встигнути купити хоча б щось, бо полички були вже напівпусті. Були великі черги, в очах у людей - страх. Окупанти гатили по місту, ніби намагалися знищити його в попіл.

Сидячи тиждень в підвалі, я не розуміла що відбувається - сипались стіни, літали винищувачі, безліч вибухів, які не закінчувалися. Залишалось тільки читати молитву та сподіватись, що це не остання хвилина мого життя. Я не розуміла, чому ми маємо це бачити та чути? Але весь цей час я була сильна, та не давала собі «розкиснути».

Я стежила за подіями, які відбуваються в України, і постійно відчувала злість через цю кляту війну, яка лишила мене, лишила людей того життя, яке всі ми мали.

Черговий раз прокинувшись через вибухи, я прийняла рішення виїжджати.

Коли вийшла на вулицю, в очах потемніло від повітря. Декілька днів я дихала лише підвальним пилом. Дорогою до вокзалу я бачила згорілі автівки, а в голові так само були питання «Чому?», «Чому ми це переживаємо?».

На вокзалі я сіла в перший поїзд, який попався на очі. В купе сиділи 10 людей. Було нейміврно жарко. В мене не було ні води, ні їжі. Провідники розливали усім компот. Я з такою насолодою його випила. Він був холодний та солодкий.

29 годин в потязі до Львову…і ось нарешті я змогла видихнути.

Через декілька днів я поїхала до Польщі. Ці три місяці за кордоном мені здавалося, що я божеволію. Навкруги чужі люди. Депресія. У рідній країна - війна. Безліч смертей. Страх, який захоплює кожну клітинку.

***

Влітку я повернулася до столиці України.

Війна забрала почуття безпеки й спокою. Тепер я знаю, як звучить вибух. Як це - коли ракета вдаряється об землю. Щось неприродне, жорстоке, божевільне. Страх, як туман, важкий за консистенцією, наповнює все зсередини. Війна забрала можливість обіймати рідних, зустрічатися з друзями в улюблених кафе, можливість спокійно жити. Зараз спілкування тільки онлайн, але я так само ціную кожного і сумую.

Найсуттєвіша зміна торкнулася моєї психології. Я дуже втомилася жити в постійному страху і тривозі. Я відчуваю, що моє життя йде не в тому напрямку, в якому я хотіла б. Війна змусила мене замислитися над моїми цінностями, над моїм призначенням у житті. Вона змусила мене замислитися над тим, що насправді важливо для мене і для світу, в якому я живу.

Зараз мені 19 і я боюся жити. І досі сподіваюсь, що скоро я прокинусь.