"Тримаюсь тим, що розмовляю з ним в своїй голові”, - історія військовополоненого зі Слов’янська Микити Боровикова

Їхні перші побачення проходили на лавочці біля госпіталя, де лікувався Микита. Кароліна приносила гарячу домашню їжу хлопцю, якого знала лише з переписок. Але вже тоді їх підкорила турбота, яку вони обоє готові були безосяжно віддавати один одному.

За декілька днів повномасштабного вторгнення Кароліна поїхала з Маріуполя на навчання в Італію. А Микита продовжив свою службу у лаві тоді ще полку Азов.

Крайній раз він виходив на зв’язок із нею у травні 2022 року. Прямо перед тим, як військовим надали наказ покинути завод Азовсталь і вийти у полон. Тоді він вірив у те, що все скоро закінчиться, і вони знову опиняться поруч. І її просив вірити. Так вона робить і досі.

“Не хорони мене, навіть якщо не виходжу на зв’язок, я обов’язково повернуся до тебе, повір мені”

Скріншот з переписки Кароліни та Микити

Микита Боровиков захищав Маріуполь у складі полку "Азов". Разом із побратимами потрапив у полон із “Азовсталі”.

***

На фото з весілля вони молоді і усміхнені. Він - у синьому костюмі, вона, як водиться, у білій сукні і з посмішкою, яку неможливо не помітити.

Микита, будучи в оточеному Маріуполі, писав їй:

“У мене з собою на Азовсталі твої сережки, твій студентський квиток з італійського університету і обручка”

Це те, що йому було важливо мати з собою.

Вони познайомилися, здавалося б, доволі банально - у соцмережі. Тоді Кароліна просто побачила людину, яка здалася їй дуже схожою на неї. Він був зі Слов’янська, вона - з Маріуполя.

Почалися довгі місяці переписок. Дівчина навчалася в Італії, а Микита збирав документи, щоб вступити до лав полку Азов. Вони переписувались близько дев’яти місяців перед тим, як вперше побачитись, але в Україну Кароліна поверталася вже дуже закоханою.

Для них обох ці стосунки були першими.

Це був період, коли Микита готувався до курсу молодого бійця (КМБ). Він у нього тривав більше двох місяців. Близько 9 тижнів вони не мали зв’язку. Відбір Микита пройшов успішно, мав одні з найкращих показників. А коли вийшов на зв’язок, то зізнався дівчині, що хоче, аби нарешті їхні переписки перейшли у реальні зустрічі і стосунки.

“В кінці липня ми з ним зустрілися. Весь серпень і початок вересня він провів в лікарні. Йому робили важку операцію і цілий місяць ми так “романтично” зустрічалися - я щовечора приїжджала з навареною їжею йому в госпіталь. Ми спілкувалися по декілька годин на лавочці під його лікарнею. І тоді вже зрозуміли, що ми хочемо ще більше часу проводити разом, ділити дні разом…”.

Вони з’їхалися, а трохи згодом заговорили за одруження, бо ледь не з самого початку вважали один одного родиною. Завжди відкрито обговорювали все, що думали, чого хотіли.

“І ми підібрали красиву і важливу для нас дату, тому що він народився 15 червня, я народилася 12 червня одного року. Ми склали всі цифри і одружилися 15 грудня 2020 року. Я зробила собі вже потім, коли вони виходили в полон, татуювання з цією датою. Це для мене і для нього оберіг”.

Весілля Микити та Кароліни

Кароліна з Микитою жили щасливо. Попри все, що відбувалося, головним для них була їхня спільна сім’я. Вони намагалися будь-яку вільну хвилину проводити разом, завжди поспішали з роботи додому, щоб скоріше поділитися з найближчою людиною, як пройшов день.

“Микита був для мене дуже великою підтримкою, опорою. Я розуміла, що він дуже піклується про мій стан. Я розуміла, що йому важливо, що мій комфорт, мій спокій - для нього це на першому місці. А я дуже захоплювалася його мудрістю, його тонким відчуттям цього світу і мене. Це мені було дуже важливо - просто розмовляти на всі теми, відчувати підтримку, відчувати його залученість. І всі його дії були направлені тільки на нашу родину, щоб ми завжди йшли рука об руку, були поруч і давали велике натхнення один одному. Ми все ділили порівну. Ми все робили вдвох”.

Враховуючи службу чоловіка, Кароліні все ж доводилося час від часу чекати його вдома довше. Він на тижні міг виїжджати на полігони. За цей час встигали скажено скучити один за одним. Тоді і уявити не могли, що колись розлука затягнеться більше, ніж на два роки. Розлука, якої вони б ніколи не хотіли.

Це важкі випробування, які потрібно просто пережити, щоб мати змогу нарешті отримати щастя, - впевнена Кароліна. У неї є свої власні ритуали, які дозволяють їй триматися, вірити і жити надією на зустріч.

“Щоб не було, я повернуся і дуже хочу, щоб ти попіклувалася про себе і просто чекала”.

Скріншот з переписки Микити та Кароліни, Особистий архів Кароліни

***

За декілька місяців до повномасштабного вторгнення Микита умовив Кароліну взяти квитки в Італію на раніше. Вона мала їхати на чергове навчання. 20 лютого 2022 року чоловік проводжав її на літак у Борисполі.

Вже 24 числа в Україні почалася велика війна. Саме Микита першим повідомив про це дружину. У Маріуполі на той момент залишалися ще її батьки і бабуся.

З 2014 року Україна, зокрема й Маріуполь, жили в стані війни. Кароліна розуміла, що її чоловік військовий і план його дій прописаний наперед. Він - людина наказу, людина, яка захищає свою країну.

Перше повідомлення з початку повномасштабного вторгнення було таким:

“Щоб що не було, я тебе завжди люблю і буду любити. Я завжди поруч з тобою”.

Вона швидко набрала Микиту, а він сказав, що почалася війна. Тоді Кароліна подумала, що можливо все не так серйозно, можливо просто вчергове обстріляли місто, але ні. Ракети летіли на Харків, Київ, Одесу - всю Україну.

Настрій чоловіка здавався бойовим. Він був зібраний і вірив, що наша армія швидко все відіб’є і загроза відступить. Але через п’ять-шість днів він почав казати, що ситуація складна і попередив, що Маріуполь, ймовірно, буде в повному оточенні.

“2 березня я не встигла ні з ким нормально поговорити, бо був поганий зв’язок.

У багатьох людей, хто має родичів в Маріуполі, у телефонній книзі висвітлювалося: був в мережі 2 березня. Я не знала нічого ні про кого. Зв’язку не було майже півтора місяця. Я жила тільки новинами і тим, що відбувається в Україні”.

Тільки 11 квітня її сім’я вийшла на зв’язок. Першим був Микита. Вона дізналася, що він отримав поранення. Йому встигли надати медичну допомогу, але переписуватись було важко.

В цей же день вийшли на зв’язок мама та бабуся Кароліни. Їм вдалося вийти з Маріуполя до Мангуша. Вже потім вони з волонтерами виїжджали на Запоріжжя.

“11 квітня для мене - важливий день. Усі вийшли на зв’язок і я зрозуміла, що вся моя родина жива”.

Оскільки Микита був на Азовсталі, і зв’язок там був поганий, Кароліна з чоловіком могли тільки листуватися, але навіть і це було не кожного дня. Зазвичай списувалися раз на чотири дні, але бувало, що і весь тиждень не було зв’язку.

Мкита дуже намагався заспокоїти дружину і дати зрозуміти, що, можливо, найгірше позаду. Також він подавав великі надії на евакуацію з Азовсталі. Вони разом сподівалися на турецькі кораблі, або залучення третіх країн, бо це обговорбвалося тоді в суспільстві.

Але вже у травні Микита повідомив, що вони будуть виходити за наказом на екстракцію.

“І він дійсно вірив, що ситуація буде контрольована, що обіцянки будуть виконані, і це просто необхідна операція, щоб їх обміняли згодом і вони опинилися в Україні. Але ми і подумати не могли, що цей строк буде не 3-4 місяці, а вже 25 місяців”.

Скріншот переписки Микити та Кароліни

Дружині Микита розповідав, що на заводі залишається багато поранених. Він покладав надію на цю екстракцію (прим: Екстракція або ексфільтрація — це тактична процедура або прийом, який полягає у швидкому вивезенні людей (як військових, так і цивільних) з ворожої території у безпечне місце) в першу чергу для того, щоб командування зберегло життя особового складу, сподівався, що поранені можуть бути обміняні в першу чергу, що їм можуть надати якусь медичну допомогу і найголовніше, що акцент робився на присутність якихось міжнародних організацій, як от Червоний Хрест.

“Не знаю, наскільки він сам в це вірив, але він дуже намагався мене заспокоїти і дати зрозуміти, що ситуація буде контрольована і що треба просто чекати”.

В полон Микита вийшов 16 травня 2022 року - це перший день виходу. Приблизно у ті ж дні Кароліні зателефонували з військової частини і сказали, що є наказ вважати Микиту таким, що був захоплений в полон.

Тоді їй сказали, що чоловік знаходиться у населеному пункті Оленівка, що на Донеччині.

Скріншот під час розмови Микити Боровикова та Кароліна Боровикової

***

18 чи 19 червня Кароліні зателефонувала мама Микити і сказала, що він виходив на зв’язок.

“Це було секунд 20, але він сказав, що у нього все нормально, що він тримається, що умови не дуже, їжа не дуже, але він сподівається, що це все на довго не затягнеться. Це все, що він сказав, після цього зв’язку не було”.

А потім сталася трагедія в Оленівці.

Читайте: росіяни навмисно обстріляли колонію в Оленівці, де були українські військовополонені - Генштаб (відео)

Для дівчини це стало найстрашнішим моментом за все її життя. Коли ввечері з’явилися списки загиблих і поранених, вона не наважилася їх відкрити, бо найбільше боялася побачити там їхнє прізвище.

Наступного дня Кароліна заздалегідь сходила в Аптеку, щоб купити заспокійливого. Поїхала дуже далеко від дому і там, подалі від людей, наважилася відкрити цей список.

Їхнього з Микитою прізвища там не побачила. Але легше не стало. Чи можна їм вірити? Після всього того, що росіяни зробили, довіряти їм було неможливо.

Ще рік Кароліна не знала, що з її чоловіком. Де він? Чи живий взагалі?

Тільки через рік з’ясувалося, що його перевезли в Таганрог. А ще через рік, у березні 2024 року один із обміняних захисників зв’язався з дівчиною і повідомив, що у 2023 році Микита дійсно ще залишався в Таганрозі, він живий і з ним все відносно нормально.

Микита Боровиков з дружиною Кароліною

Кароліна намагається тримати зв’язок з усіма вповноваженими організаціями. Вона заповнює відповідні документи, пише заяви, перевіряє кожного разу статус чоловіка.

Ще на самому початку, коли Азовці тільки вийшли в полон, Асоціація родин захисників Азовсталі надіслала сім’ям дорожню карту, алгоритм дій, що і як треба робити, які органи треба сповістити.

“Відбуваються зустрічі в координаційному штабі і мені важливо отримувати нову інформацію, тримати руку на пульсі. Від Червоного Хреста я отримала підтвердження тільки через 14 місяців. Щодо родин, у нас є групи в телеграмі, де ми можемо обмінюватися інформацією, де кидають банки на збори для потреби підрозділу, близько спілкуюсь з декількома дівчатами”.

Кароліна не знає точно, де саме зараз знаходиться її чоловік, не знає, в якому він стані. Спочатку родини сподівалися на те, що міжнародна організація Червоного Хреста зможе оповіщати про стан і місце перебування полонених, зможе передавати листи, але цього немає.

Ще одне хвилювання пов’язане з тим, що Микита має важкий діагноз, пов’язаний із системою травлення. Кароліні розповідали, що в Оленівці у нього було загострення, і він навіть перебував у госпіталі. І якщо на початку сім’ям обіцяли, що важкохворі або поранені будуть обміняні трохи раніше, то зараз стає зрозумілим, що стан людини не впливає на обмін.

Кароліна часто переглядає канали, в яких виставляють фото і відео з військовополоненими. З одного боку, дуже страшно побачити рідну людину у тому стані, в якому вона зараз перебуває, з іншого боку - це підтвердження того, що людина жива.

“Це важко, коли ти живеш взагалі не розуміючи, що з твоєю людиною відбувається. Був один момент на самому початку. Було відео, де мій чоловік стояв позаду і він на пів секундочки визирнув збоку. Я передивлялася це дуже багато разів. Це було десь на початку червня 2022 року. Це все, що я маю зараз.



Це був тільки початок тих надважких випробувань полоном, які тривають вже третій рік. І уявити в якому фізичному та моральному стані наші полонені і мій чоловік - просто неможливо, а скільки ще триватиме це пекло - невідомо нікому”.

Скріншот під час розмови Кароліни та Микити

***

Кароліна часто згадує їхнє життя “до”. При чому найщасливіші миті - доволі звичайні. Це те, що зазвичай ми не цінуємо, а сприймаємо, як щось банальне. Прогулянки, сніданок, вихідні разом, спільні свята…

А ще дівчина, як ніщо інше, згадує останні дні в Маріуполі. Це був їх улюблений місяць - грудень. Вони з Микитою сиділи в одному із закладів біля драматичного театру. Тоді ще пішов дощ, а потім різко вдарили холоди і дерева покрило кригою. Ось це відчуття казки Кароліна згадує і зараз.

“Ми вже ввечері поверталися додому. Я багато тоді фотографувала… Я пам’ятаю запах того міста, пам’ятаю, як скрипів сніг, а він був білий-білий - це для Маріуполя рідкість. Все було дійсно як в казці. Це було якесь загострене відчуття від наших розмов, від міста, від людей, які поруч. Це було наче підсвідоме прощання. І мені важко згадувати, як в Бориспіль мене проводжав Микита 20 лютого.



Було так важко в грудях, прям так щось давило, що я намагалася, щоб цей момент прощання був швидким, не зосереджуватись на тому, що це останні хвилини перед великим розставанням, але я тоді ще не знала, що це розставання на два роки та повної невідомості”.

Маріуполь взимку, фото Кароліни Боровикової

***

У той момент, коли частина країни говорить про “втому” від війни і намагається уникати новин, Кароліна говорить, що не відволікається. Їй важливо розуміти, що відбувається, важливо розуміти і проживати свої емоції, важливо розуміти, що вона може їх контролювати.

Коли Маріуполь вже був в оточенні, а її кохана людина залишалась на Азовсталі, - новини - це було головне, чим жила дівчина.

“Я розуміла, що не можу спеціально обманювати себе і казати, що все добре, все буде добре. Я свідомо проживала цей стан”.

Віддушину Кароліна знайшла у навчанні та роботі. Оточення людей та улюблена справа робили своє. Але попри це, головним, що займає її увагу, і досі залишається Микита.

Щовечора перед сном вона перечитує їхні переписки, уявляє його, згадує його риси обличчя, його голос, навіть радиться з ним у своїй голові

“Уявляю, як ми вперше побачимося через стільки місяців. Що переше я у нього запитаю, що перше я йому скажу. Мені важливо просто до деталей уявляти собі нашу першу зустріч. І я тримаюсь тим, що розмовляю з ним в своїй голові, я роблю все, щоб відчувати цю людину поруч з собою”.

Разом із тим, дівчина стежить за щотижневими акціями на підтримку полонених, які проходять в Україні. Кароліна говорить, що для родин цих військових дуже важливо, аби ця проблема не загубилася серед купи інших, якими живе Україна у стані війни. Окрім того, це привертає увагу ЗМІ. Не тільки українських, але і закордонних. А це означає, що за полонених будуть говорити, будуть знати і в інших країнах і, можливо, сприятимуть переговорним процесам з питання обмінів військовополоненими.

А ще Кароліна сподівається, що можливо хоча б якась крихта інформації зможе просочитися туди - до тих, на кого вони усі чекають.

“І, можливо, вони знають, що за них борются, що виходять люди з плакатами, що назва їхнього підрозділу на вустах. Я думаю, що це важливий момент, який допомагає їм триматися і знати, що на них чекають, що їх не забули, що є, куди повертатися”.

***

Минуло вже більше ніж два роки. За цей час було проведено багато сесій з психологами. Для Кароліни важливо розуміти, що відбувається з нею, щоб в майбутньому, коли повернеться чоловік, вона могла б стати йому надійною підтримкою та опорою в процесі адаптації після полону, могла розуміти себе і свої емоції.

Це і допомагає триматися.

Попри всю усвідомленність, Кароліна мала період відчаю, період страху за майбутнє, але найважливішими завжди залишались віра і бажання побачити кохану людину вільною. Дівчина впевнена, що після обміну почнеться не менш важливий процес відновлення та реабілітації, нового знайомства із собою вже іншими, шлях зі своїми складнощами та випробуваннями.

Треба буде заново знаходити спільну мову, заново будувати плани, заново вчитися жити.

“Весь цей час в мені живе віра в те, що одного дня моя кохана людина нарешті стане вільною, надія на його скоріший обмін та очікування нового етапу нашого життя”.

***

16 травня 2022 року українські військові, які боронили Маріуполь, за наказом вищого керівництва почали виходити з металургійного комбінату "Азовсталь". До цього, починаючи з 24 лютого вони героїчно відбивали місто від російських окупантів, але, на жаль, зберегти місто Марії не вийшло. Сили ворога були більшими. Станом до початку обмінів у 2024 році було відомо, що в полоні залишалося понад 1900 військових з Азовсталі.