Про вихід цього документального фільму я знала вже давно. Але коли він був у вільному доступі в інтернеті, я ніяк не наважувалась його подивитись. Бо передчувала, що ця стрічка вишибе мене з залишків рівноваги.
Але є такі фільми, які не можна не дивитись. Попри те, що після перегляду хочеться плакати, кричати і померти.
Після того, як фільм отримав Оскар, його показ знову анонсували в низці кінотеатрів. Я пішла дивитись у Центрі Миколайчука у Чернівцях. Передчуваючи, що буду плакати, передбачливо не стала фарбувати очі.
“Війна починається з тиші” - саме цю фразу режисер і журналіст Мстислав Чернов каже на початку.
І справді. Згадую під час перегляду, що перед тим, як 24 лютого прилетіло на Краматорський аеродром, дійсно було тихо.
Не знаю, як фільм сприймала західна авдиторія, але мені здається, що трішки не так, як українська. Бо для заходу всі ці страшні кадри - це все одно десь там дуже далеко. А для нас - це тут, на рідній землі. Байдуже, живеш ти на заході України чи в центрі, Маріуполь на півдні Донеччини - це частка твого дому.
Особисто я народилась в Макіївці, жила у Слов’янську, і в Маріуполі, на жаль, ніколи не була. Але все одно мене не залишає відчуття, що від мене відірвали шматок.
Діти, які вмирають на реанімаційному столі після обстрілів. Безперервні звуки авіаударів, стрілецьких боїв та обстрілів. Розуміння того, що кільце змикається, місто потрапляє в оточення, і виходу немає. Люди, які сотнями вмирають, лежать на вулицях та в підвалах лікарень. Братські могили. Мародерство. Відсутність світла, води, опалення, зв’язку. Гуманітарні коридори не працюють. Усе це Маріуполь.
Знищений пологовий будинок. Драмтеатр. Суцільна руїна, оточена димом. Місто-привид, вмитий кров’ю невинних людей. Відчай і приреченість, попри які лікарі виконують свою роботу, поліцейські працюють, рятувальники намагаються гасити пожежі, журналісти, що лишилися - знімають.
“Світ рухнув, а ми куримо” - кажуть фельдшери швидкої на короткому перекурі вночі.
“Війна - як рентген, висвітлює те, що всередині. Тих, хто добрий, робить ще добрішими, тих, хто злий, робить злішими” - передає Мстислав Чернов слова одного з лікарів.
“Додому хочу, на роботу хочу. Жити в Україні хочу” - каже плачуща жінка в підвалі.
“Танки зайшли, з надписом Z”, - каже поліцейський.
“Нах*я тобі все це треба”, - каже хтось хлопцю, який виніс техніку з розбомбленого ТЦ.
“Город Мариуполь блокирован со всех сторон” - кажуть окупанти через єдиний канал зв’язку, що лишився у місті.
“Добре, що тут є преса, знімайте”, - каже лікар, який намагається врятувати дитині життя.
“Я не хочу, щоб я вмирала”, - каже дівчинка у підвалі.
Цей фільм боляче дивитись. Ти не можеш не плакати. Але так і має бути. Це значить, що ти живий. Що ти ще не до кінця зачерствів у цій війні. Що тут не може бути чужого горя.
Ідучи додому, я думала про те, що сталося потім зі всіма цими людьми? Що сталося з лікарями? З дітьми та жінками, які їх до себе пригортали? З тим чоловіком, який чотири години йшов з речами містом під обстрілами до дружини? З тим поліцейським, який вірив, що кадри з Маріуполя змінять світ?
А скільки доль, про які ми ще нічого не знаємо. Скільки там братських поховань, зґвалтованих дівчат та жінок, закатованих, замурованих, розстріляних з прямого танкового наведення, тих, хто залишився під уламками будівель після авіаударів.
Я думаю про те, скільки ми ще переживемо горя, болю і сліз, коли деокупуємо всі території, коли побачимо, що там відбувалося. Чи можна винести стільки страждань? І де та межа? Але звісно, ми все винесемо, бо в нас немає вибору, насправді.
Дивіться фільм. До його перегляду, як і до війни, неможливо морально підготуватися. Плачте, рефлексуйте побачене, діліться цим з іншими. І допомагайте наближати перемогу, щоб більше ніколи і ніде не було повтору Маріуполя, Волновахи, Мар’їнки, Авдіївки, Бахмута та інших міст, які росія перетворила на руїни.
Коментарі