"Дивись, він уже святий". Слідами загиблих: історія військового зі Слов’янська Сергія Чернишева

Він загинув у день, коли вони мали б відзначати 11 річницю весілля. Їй все стало ясно одразу, як зателефонував незнайомий номер. У голові була одна думка - не закричати, щоб не налякати дитину. Але донька відчула. Вона заплакала ще до того, яка мама сказала: “тато помер”.

Сайт міста Слов’янська 6262 продовжує збирати історії наших загиблих земляків, які поклали своє життя, захищаючи Україну. На цей раз ми пройдемося слідами загиблого Сергія Чернишева.

Сергій любив життя. Він любив рибалку, полювання, любив ліс. Але найбільше любив своїх дівчаток. Заради них і пішов на війну, коли почалося повномасштабне вторгнення росії у 2022 році. 

У нього залишилися дружина і дві доньки. 

***

Сергій Чернишев загинув під час контрнаступу на Харківщині. Йому було 42 роки. Військовий проходив службу у батальйоні спецпризначення «Донбас» Національної Гвардії України.

Ще з 2014 року Сергій з дружиною Альоною почали допомагати військовим, які звільняли Слов’янськ та Донеччину від проросійських загарбників. Сім’я тоді виїхала з міста, щоб не бути в окупації. Але згодом повернулися. Весь цей час вони допомагали знайомим, які стали до лав Збройних Сил. 

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Сергій знав, що буде робити.

“Хлопцам чем мог - помог. Теперь иду я. Мои девочки под кацапами жить не будут”, - сказав чоловік дружині.

Сергій пішов у батальйон спецпризначення «Донбас» Національної Гвардії України. Про те, як проходила його служба, він ніколи нічого дружині не розповідав - беріг її від зайвих нервів та хвилювання. 

Натомість часто спілкувався з кумом - Олексієм. Їхній дружбі десь близько 20 років. І коли Сергій пішов воювати, Олексій намагався його у всьому підтримати. Вони час від часу зустрічались, адже кум не виїжджав зі Слов’янська. Приїжджав Сергій до нього і зі своїми побратимами.

Альона з донькою Дашею та батьками виїхали зі Слов’янська. На той момент у місто вже почало доволі часто “прилітати”. Жили в Кропивницькому. Жінці було доволі важко, хоч вона зі всіх сил і намагалася триматися - постійні хвилювання за чоловіка, намагання адаптувати доньку до нормального життя, та і спроби самій адаптуватися до чужого міста. При цьому треба було здаватися сильною при чоловікові. Не один раз під час відеодзвінків Альона хотіла розревітися, пожалітися коханому, але вона трималася, аби не засмучувати його.

За час повномасштабної війни чоловік приїхав до сім’ї один раз - у липні. Це була його єдина відпустка.

Донька завжди дуже раділа дзвінкам. У них був якийсь свій особливий зв’язок, свої жарти. Вони любили разом “похіхікати”, “подуркувати”.

Окремо Сергій любив підтрунювати над собакою, про якого мріяла Даша.

“Ну який французький бульдог? Давай американського візьмемо”, - жартував тато до доньки.

Попри це вони з дружиною планували, що після перемоги таки куплять Даші цього французького бульдога. Заради доньки він був готовий на все. 

Мрія Даші здійснилась - вона має собаку, яку так хотіла. Але втілювати в життя цю мрію Альоні довелося вже самою. Саме цей французський бульдог допоміг Даші хоча б трохи відволіктись від страшного суму за батьком.

За весь час служби Сергій встиг побувати у Сєвєродонецьку, Лисичанську, Соледарі, Бахмуті. Але смерть застала його, коли він звільняв Харківську область.

Коли у вересні 2022 року почався контрнаступ українських сил на Харківщині, Сергій був серед тих, хто погнав ворогів. Альона досі згадує, з якими блискучими очима і щасливим обличчям він телефонував до неї, щоб розказати, як впевнено вони прямують вперед, як звільняють українські міста. 

А вона - дуже хвилювалася.  

Сергій познайомився з Альоною через спільного друга. У першу ж зустріч він повіз її кататися на мотоциклах, а на другу подарував величезного іграшкового леопарда. Жити разом вони стали з першого дня зустрічань. Здавалося, що ці двоє знають один одного все життя. Дівчині подобалось у хлопцеві абсолютно все: здоровий спосіб життя, любов до природи, а найбільше те, що Сергій завжди вважав сім’ю - найголовнішим у житті.

Вони часто на вихідні разом їздили рибалити з наметами. Альона, здається, обходила з коханим усі ліси області. Майже кожні вихідні вони проводили десь на природі. 

“Все наше життя було теплим і приємним. Мені у ньому подобалося все. Абсолютно все”.

Батьки Альони любили зятя, наче це їх рідний син. Він був жартівником. Але при цьому - завжди уважним у дрібницях. Своїх дівчат він не залишав на свята без букетів квітів. Дарував величезні зібрані букети, - згадує Альона. Він дуже полюбляв купляти подарунки і бачити щасливі очі рідних. 

***

Це була їхня 11 річниця весілля. Вона, як завжди, чекала його дзвінка зранку. Вони зазвичай стелефоновувались саме у цей проміжок часу. Але дзвінка не було. Альона хвилювалася. Чоловік ніколи не давав їй контактів своїх побратимів, чи номерів командирів.

“Не дай Бог що - тобі дадуть знати”, - казав їй чоловік.

Невідомий номер зателефонував саме у той день.

Коли Альона побачила, що телефонує незнайомий номер телефону, підсвідомо все зрозуміла. В голові було одне - “не закричати, щоб не налякати доньку”. Але дівчинка все зрозуміла без слів.

Її крик “Папа”, здається, почув весь будинок.

“Вона кричала. Там звучали такі слова… Дитина не має говорити таких слів”.

Дівчинці дали заспокійливих. Вона відкрила ноутбук, включила мультики і сказала: “Я хочу побути сама”. Перед екраном просиділа до ночі.

***

“Мій тато був дуже доброю людиною, завжди захищав та допомагав мені. Він завжди купував мені те, чого я захочу. Ми завжди боролися (в доброму сенсі звісно ж), ще памʼятаю як ми дивилися фільми. Коли мені було страшно, я йшла до них”, - згадує про тата 13-річна дівчинка Даша.

Була у Сергія і старша донька від першого шлюбу. Він дуже сильно любив обох. Мріяв, щоб вони познайомились. 

Згадує про свою останню зустріч з татом його старша донька Поліна:

“Наша встреча с папой, последняя встреча… Если бы кто только знал, как я её ждала. Папа ездил к Дашуньке и Алёнке, а на обратном пути заехал ко мне, чтоб встретиться.

Он заехал за мной, и мы поехали в центр пить кофе. Когда ехали, я помогала ему немного сориентироваться по городу, так как движение в Днепре намного быстрее, чем у нас в Славянске. Рядом с папой я чувствовала себя такой маленькой и хрупкой девочкой, которая в любой момент может спрятаться за папу и чувствовать себя в безопасности.

Мы шли гулять с ним по набережной. Я расспрашивала за обстановку в нашем городе, за его ребят, а он мне рассказывал с гордостью о том, как ему повезло с его пацанами, что каждый из них в столь молодом возрасте умел делать вещи, которые не всем под силу.

Мы гуляли по набережной, папа рассказывал за мою Дашуньку и за то, как он мечтает нас познакомить, мы договорились с ним встретится в следующий его отпуск и сходить все вместе в заведение на набережной Днепра.

Как же он был доволен тогда ходить по набережной в более-менее спокойной обстановке и смотреть на воду.

Вода - это папина стихия. Он только при виде воды уже стоял с улыбкой на лице.

В тот день я была самой счастливой. Я так не хотела, чтоб этот день заканчивался.

Я ездила с папой всюду, лишь бы только не отпускать его и не прощаться с ним.

Тогда я не представляла даже, что мы видимся в последний раз. Если бы я только знала, я бы готова была отдать всё на свете, лишь бы только он никуда не уезжал”.

Дівчата познайомились. Але на жаль, Сергій цього не встиг побачити.

***

Це був авіаудар. Сергію перебило сонну артерію. Його не встигли довезти до лікарні.

Вже пізніше кум Сергія Олексій розкаже нам:

“Він говорив, що все у нього є, повне екіпірування. Він говорив, тільки б в шию не прилетіло. А воно в шию і прилетіло…”

Альона була готова зірватись і поїхати, куди їй скажуть, у ту саму мить, коли отримала той злощасний дзвінок. Тіло її чоловіка везли до Харкова. Саме тоді місто зазнавало обстрілів.

З Альоною контактував командир. Він пообіцяв вирішити усі питання стосовно похорону самостійно. Вона по відео обирала труну і хрест на могилу коханого. Його мали привезти у Слов’янськ.

Тіло привезли вже вночі. Альона дуже хотіла мати змогу попрощатись із коханим вдома. 

Наступного дня Сергія ховали. Коли всі зібралися на цвинтарі, почався обстріл, залишатися там було небезпечно.

Для Даші ще довгий час велике скупчення військових було ознакою чогось страшного. Вона кам’яніла, завмирала і хвилювалася. Адже саме тоді, на похоронах батька, вона побачила, скільки побратимів прийшло із ним попрощатись. 

***

“Про Сергія можу сказати, що він був дуже хорошою людиною і завзятим рибалкою. І мисливцем. Якось ми з ним ходили на полювання - просиділи 12 годин. Я не любив такого, але було цікаво. Якщо потрібно було, завжди підтримає, всі до нього ставилися добре - він відповідав взаємністю. З боку військового в нього проблем ніколи не було - всі поставлені завдання виконувались. Якщо коротко - його любили та поважали”, - поділився спогадами про Сергія побратим Михайло.

Чоловік часто з побратимами приїжджав до свого кума. Той залишався у Слов’янську, тому вони могли бачитись.

Вони познайомилися ще в молодості. Через годину після зустрічі вже пішли рибалити на ставку. Одразу було зрозуміло, що це своя людина.

Олексій згадує, що його друг був дуже прямий і впевнений в собі, врівноважений, веселий, цілеспрямований, людина слова. Він приходив на допомогу без зайвих питань.

Сергій все своє життя провів на рибалках, полюваннях, лісах, тому і мав позивний “Лісник”. Був дуже загартований, міцний, фізично розвинений, знав природу, міг тиждень без їжі в лісі провести - це було для нього знайоме. Всі, хто його знав, не могли повірити, що Сергій загинув.

Про загибель друга Олексій дізнався з соцмережі. 

Здається, Сергій відчував свою загибель, - згадує його кум.

Коли чоловік вийшов з Соледару, почав задихатися, йому наче весь час не вистачало повітря. Коли Олексій запитав, що сталось - той відповів, що це серце, чи нерви. У Соледарі дійсно тоді було страшно і важко.

Сергій Чернишев дуже серйозно підходив до підготовки до війни. Тренувався, навчався медицині і кума навчав, готувався сам і готував інших. 

Наприкінці серпня Сергій готувався до відправлення на Харківщину. Попереду був великий контрнаступ.

Між навчанням і стрільбами чоловік встигав заїжджати на рибалку. Дуже хотів спінінг. Кум відмовляв, а той сказав: “може я ніколи вже і не порибачу”. Олексій не замовив, тоді Сергій купив спінінг у Краматорську.

За день до їхнього відправлення Сергій покликав друга на рибалку.

“Поїхали, бо, мабуть, це моя остання рибалка. Протягом трьох діб ми виїжджаємо”.

Олексій погодився. Саме тоді Сергій давав усі настанови другу. Той дивувався, чому зараз про це говорити, але військовий, наче знав, що саме зараз треба встигнути все пояснити другу.

Сергій зі своєю командою виїхали не через три дні, а вже наступного ранку. У чоловіка знову почалася задишка. 

Загибель Сергія Олексію далася важко.

“Досі не віриться… Коли йдуть хлопці такі великі, міцної статури, думаєш, може то він”, - каже чоловік.

Після загибелі Олексій з дружиною передивлялись фото друга.  І на одній з них помітили дивну річ. 24 серпня того року, як загинув військовий, він фотографувався у дворі друзів. Усі, хто там був, на фото вийшли нормально, а навколо голови Сергія було видно біле світло - наче ореол. 

“Дивись, він уже святий”, - сказав тоді Олексій дружині.

***

Уся сім’я дуже важко переносила загибель Сергія Чернишева. Для усіх них, здається, на якийсь час, життя зупинилося. Колись активна Даша відмовлялася відвідувати гуртки, ходити на заняття. Мама намагалась нагадати - тато завжди підтримував дівчинку у цьому і дуже хотів би, щоб вона продовжувала досягати омріяних цілей. Тільки це і допомогло їй знову повернутись у своє дитяче життя. Танці, англійська, улюблений пес, а ще - спілкування з сестрою, з якою вона познайомилася вже після загибелі батька. І, звичайно, нескінченна підтримка мами. Саме донька стала мотиватором та підтримкою для Альони. Саме заради неї вона не опускає руки. Хоча скільки б часу не пройшло, цей біль не минає. 

Альона з Дашою часто переглядають старі фото і відео, дівчинка запитує за своє дитинство, запитує за те, як було тоді. І постійно згадує, як їм усім разом було добре.

Тепер їхня задача - жити далі. Бо їхній Сергій найбільш за все хотів, аби його дівчата мали щасливе майбутнє.

***

Сергій Чернишев загинув 10 вересня 2022 року. 

Читайте:

•  "Я падала на труну і хотіла, щоб мене закопали поруч". Слідами загиблих: історія військового зі Слов’янська Мирослава Смульченка
• Слідами загиблих: спогади про військового зі Слов’янська Сергія Мороза