“Вдома я зрозуміла, що у мене немає дому”: враження мешканки Слов’янська про місто через півтора року розлуки

Ми звикли до приємних і позитивних відгуків про Слов’янськ від тих, хто повернувся додому. І це логічно, тому що немає кращого місця за рідні стіни. Але чи дійсно все так райдужно та добре у місті?

Оксана - мешканка Слов’янська. У перші тижні повномасштабної війни вона з сином виїхали з міста спочатку за кордон, а згодом повернулися на захід України. Коли вони тільки виїжджали, то дівчина вірила, що все може закінчитись швидко і повернення - не за горами. Але з часом до них прийшло розуміння - війна швидко не закінчиться. Тоді вона вперше задумалась, що може вже більше ніколи не повернеться додому.

“Я дуже довго відкладала поїздку у Слов’янськ. Я постійно передумувала. Я була не готова з багатьох причин. Одна з них - російськомовне населення, бо для мене це був, напевно, дуже великий тригер. Я не хотіла бачити місто, в якому я народилася, яке я дуже люблю, таким яке воно стало. Для мене це був дуже великий виклик - повернутися”.

У Слов’янську залишалися рідні Оксани.

Дівчині було важко сприйняти дійсність міста. В якийсь момент вона навіть сумнівалася, чи дійсно там зараз їде. Проїжджаючи по місту Оксана зрозуміла, що прийняла правильне рішення щодо евакуації. Що їй та її дитині не довелося бачити, як їхній рідний куточок, який почав розквітати, вмить став небезпечним.

“Коли я їхала в машині, побачила трохи розбитий автовокзал. Мені стало сумно і вже коли я трохи проїжджала до селища, я бачила розбиті будинки. Боляче було, тому що я розуміла, що моє місто почало розвиватися, і я знала, що воно досягло успіху, бо люди почали щось робити для міста. І, на жаль, у нас це відняли.

Наразі для мене місто сіре і непривабливе, з депресивними людьми. І як би там не казали люди, які повертаються, що там все добре і чудово, що так багато людей, життя, двіж - то нє”.

Гуляючи Слов’янськом Оксана згадувала, яким життя було “до”: зустрічі з друзями, безпечні прогулянки по місту, кіно…

А ще, боліло розуміння того, що раніше, коли дівчина хотіла виїхати зі свого рідного дому, вона розуміла, що за будь-яких умов, їй все одно буде куди повертатись. Зараз же це відчуття дому стерлося. Все те, що так любилося у місті, стало геть інакшим.

“Вдома я зрозуміла, що у мене немає дому. Що мій дім там, де я знаходжусь”.

Поділилася Оксана і спогадами своїх близьких, які весь цей час залишалися у Слов’янську. Наразі у громаді не так небезпечно, як було раніше, хоча прильоти трапляються і досі. Люди на це майже не реагують. Мало хто ходить до сховищ під час повітряних тривог.

Найбільше дівчину вразило те, що у місті доволі багато дітей. Їхні батьки обирають залишатись, попри небезпеку обстрілів.

“Неприємно те, що батьки ризикують життям своїх дітей. Я розумію, що у кожної сім’ї свої причини залишатися, але не можу виправдовувати, бо я також мати. Там же може прилетіти будь-куди в будь-який момент. І це дійсно страшно”.

Обстріли та звуки вибухів, які були чутні під час перебування Оксани у місті, її не лякали. По роботі дівчині доводилося їздити у ті області, куди прилітало ледь не щодня. Але сам факт того, що це все відбувається у неї вдома, викликав зовсім інші емоції.

“Я не боялася вибухів. Бо по роботі їздила багато там, де були і обстріли, і руйнування. Але у Слов’янську - це все інакше. Бо це моє рідне місто, і це інший біль, інший спектр емоцій. І зараз, під час цього інтерв’ю, я розумію, що там я трималась, але виїхавши з міста і проїжджавши повз Слов’янськ, селище, я відчувала як біль того, що я їду, так і біль того, що не можу залишитись”.

Оксана не знає, коли знову буде готова поїхати додому. Їй болить за людей, які там залишаються у небезпеці, а ще - за місто, у якому вона виросла, вчилася, знаходила друзів, кохала.