Так ось, пропоную вашій увазі ту саму другу частину моїх рефлексій. А якщо рактом забули, про що було в першій частині, чи ще не читали, то ось вам посилання:
Читайте: Ти поїдеш, що б там не було - як журналістка 6262 поверталась у Словʼянськ через рік після евакуації
Прокидаюся в той час, коли й зазвичай по буднях. Зідзвонюють із волонтеркою Ларисою Коваленко, аби домовитись про зустріч для інтерв’ю. Вона каже, що можна їхати прямо сьогодні. Тож я не гаю час, швидко збираюсь і вилітаю на зупинку.
Їду напівпорожнім тролейбусом і не можу не звернути подумки увагу, що в Чернівцях проїзд дешевше (10 грн). Лунає тривога, але ніхто і не думає спинятись. Ще не можу до цього звикнути, хоча й розумію логіку людей: якщо тут підлаштовуватись під повітряні тривоги, то за день можна взагалі нічого не встигнути зробити.
Погода вогка, похмура, туман переходить в дрібний дощ, подекуди зривається вітер. Лариса Коваленко зустрічає мене у волонтерському штабі по вулиці Свободи - матеріал на основі цієї зустрічі читайте тут:
Читайте: Ліки, одяг, тепле слово - як у Словʼянську працює волонтерський штаб допомоги захисникам (БЛОГ)
Далі у мене за планом - зафіксувати на фото і відео руйнування у центрі Слов’янська і просто знімати місто (те, що можна). Список не на один день, але я вирішую, що сьогодні все ж з чогось почну.
Першим пунктом цього маршруту стає п'ятиповерхівка на перехресті вулиць Ярослава Мудрого і Лозановича. Будинок зі зруйнованим під’їздом нагадує якусь істоту з розпоротим черевом, в якому видно нутрощі - труби, раковини, кухонні меблі і шафи. Звісно, я все це фотографую. Тому що потім, після перемоги, все це відбудують, але пам’ять про такі рани повинна жити вічно.
Цей день я присвячую виключно руйнуванням внаслідок обстрілів. Маршрут такий: інші п'ятиповерхівки на Ярослава Мудрого, школа №5, будинок по Шевченка, дитсадок по Торській, будинок по Світлодарській.
Так здається, що мершрут наче не сильно довгий, але пів дня я на нього точно витратила. Муж будинком по Шевченка і дитсадком була кава-пауза у пекарні на перехресті Банківської та Шевченка. Мене навіть трохи здивувало те, наскільки там великий потік покупців. У той день він був фактично безперервний, поки я сиділа пила каву зі слойкою.
Той день, окрім всіх руйнувань, залишив у пам’яті дві детали: годівничка для птахів біля понівеченої п’ятиповерхівки, жалюзі, які вивалилися з винесеної рами і гойдаються на вітру, і новорічний дощик, який зачепився за уламок скла, що стирчить у вікні.
На ранок у мене призначено інтерв’ю з очільником міської військової адміністрації Вадимом Ляхом. Воно вже вийшло, почитати можна ось тут.
Читайте: Про 24 лютого, обстріли та відновлення Слов’янська. Велике інтерв’ю з Вадимом Ляхом
А після цього в мене за планом - похід на Слов’янський курорт. Сьогодні дме пронизливий вітер, який біля озер відчувається ще більш колючим. Озера вкриті кригою. За всю прогулянку я не бачу там жодної пташки. Вітер гне очерет. Окрім мене, в той же напрямок ідуть ще кілька жінок.
Читайте: Замерзле озеро і пусті доріжки. Фотопрогулянка Слов’янським курортом
Коли дістаюся курорту, вирішую не затримуватись там і не йти вглиб. Мені немає що там робити. Ще кілька хвилин стою біля озера Вейсового, в голові чомусь грає трек Karoon - ніч. Назад до центру я також йду пішки, тому що не вистачає терпіння чекати на якийсь транспорт під таким пронизливим вітром.
Четвер, 2 березня. Четвертий день у Слов’янську
Як не дивно, але в цей день у мене призначений похід до стоматолога і парикмахера. Так, я чекала саме на можливість відвідати Слов’янськ, щоб почистити емаль та трохи вкоротити волосся.
Майстриня з ножицями каже, що я Рапунцель, а лікарка - що мені треба лікувати сімки, причому зверху і знизу. І тут я думаю: шукати стоматолога в Чернівцях, чи почекати на іншу можливість сюди повернутись? Не питайте, чому я вирішила зробити всі ці справи саме у Слов’янську.
Я нарешті потрапляю в наш офіс. Робочі місця в такому стані, як ми їх лишили 23 лютого 2022 року. Тільки пилу побільшало і квіти всі висохли. Але тепло, на стінах - фотографії та різні таблички. Навіть вода в крані є. Так і здається, що зараз слідом за мною зайде хтось із колективу. Я сідаю на своє крісло і озираюся навколо з відчуттям, наче намагаюся схопити за шию минуле. А воно в руці розсипається, як ті зав’ялі кімнатні квіти.
Коли повертаюсь додому, виходжу на бульварі Героїв Крут, щоб сфотографувати ІНН. Там побільшало вибитих вікон. Їх і після 2014 року не всі вставили, а зараз будівлі виглядають ще сумніше.
Я виконала все, що було заплановано. Спочатку я сиджу на новинах, а потім вирішую пройтися в бік лиманів. Дорога там стала ще гіршою, ніж була.
Коли спускалася, зійшла на узбіччя, щоб зав’язати шнурки. Аж раптом до мене підбіг котик, такий пухнастий та лагідний. Почав лащитись, тертись об ноги, облизувати пальці. А потім і зовсім застрибнув на коліна, потоптався і влігся. Так хвилин 10 і я сиділа біля дороги з котом на руках. Бо не хотілося зовсім його зганяти. Іноді повз мене проходили люди, але ніхто не звертав уваги. Наче мене не бачили.
Від лиманів я дійшла до руїн АІЗу, а потім - до зупинки СКНАУ. Непогане таке коло зробила. Як в старі добрі часи.
Сьогодні у мене вже взагалі немає планів, тільки ті, що стосуються майбутніх матеріалів після повернення до Чернівців. І роботи сьогодні немає Тому ми з мамою йдемо гуляти у парк Шовковичний.
День дуже сонячний, небо пронизливо блакитне, вітерець не сильний. У парку також гуляють інші люди. Ми неквапливо йдемо доріжками, я фотографую. Сьогодні останній день. Тиждень добіг кінця. Завтра о 14 годині в мене потяг. Але до цього моменту ще є час, і його я цілком присвячую батькам.
Стандартний ранок, стандартний початок дня. Такий, наче я просто збираюсь на роботу трохи пізніше, а не їхати в інший кінець країни. Ми з сім’єю снідаємо. За вікном так сонячно і безхмарно, що ми навіть відчиняємо вікно.
Далі ми з мамою їдемо тролейбусом на вокзал. Там чимало людей. Всі чекають 712 поїзд. Час пролітає дуже швидко. Мама мене обіймає і каже, що пришле мені посилку. Я вже навіть не знаю, що ще можна прислати, бо майже всі речі і так вже відправлені. Мама питає, що покласти туди. А я жартома відповідаю:
“Відправ посилкою себе, більше нічого не треба”
Але в цьому жарті якийсь гіркий присмак. Ми прощаємось і розуміємо, що приїхати знову я можу зовсім не скоро. У нас обох невтішні думки через новини з Бахмуту, їх немає сенсу озвучувати. Але ми віримо в краще.
Дорога пролітає на диво швидко, час очікування між двома потягами на Київському вокзалі здається непомітним. А по дорозі до Чернівців я, нарешті, міцно сплю. Вперше за довгий час я справді засинаю в потязі. І вважаю, що це добрий знак.
Підписуйтеся на наші оновлення у Viber (новости Славянска)
Слідкуйте за нами в Instagram
Та телеграм: https://t.me/news6262
Коментарі