Другий рік повномасштабної війни: з якими проблемами стикаються переселенці з Донецької області

Через рік після повномасштабного вторгнення багато людей з Донецької області досі не можуть повернутись додому. Це пов’язано з різними причинами: окупація, зруйновані будинки, загроза активних бойових дій та обстріли.

Як на другий рік евакуації живуть переселенці з різних міст Донецької області, ми з’ясовували у героїв нашого матеріалу. Імена деяких людей з безпекових міркувань ми замінили.

З Донецької області до Австрії

Ірина з Донецької області переїхала разом з двома дітьми дошкільного віку до Австрії на початку березня 2022 року. Вона поділилась з нами своєю історією річного перебування поза межами своєї домівки.

Жінка розповідає, що за кордоном вони нікого не знали. Не було ні друзів, ні родичів. Їхали куди очі бачили. Третього березня вони перетнули кордон і спали у наметах в Словаччині. Наступного дня рано-вранці їх відвезли автобусом в Братиславу. Весь час допомагали волонтери. Зокрема, на вокзалі вони нагодували Ірину з дітьми і дали їм контакти різних громадських організацій, які можуть допомогти з житлом. Місцеві могли надати ночівлю біженцям максимум на 3 дні.

Ці три дні Ірина з дітьми провели в Словаччині в Братиславі. Щоб поміняти гривні на євро, довелося поїхати в Австрію - у Відень, бо там був хороший курс: за 33 грн можна було купити 1 євро.

Планували їхати далі, але зустріли чоловіка родом з Харкова, який сказав, що живе в Австрії 20 років, і порадив залишитися. Новий знайомий розповів, що в цій країні низький рівень злочинності, хороша освіта і медицина.

«Він казав, що нам з дітьми тут буде комфортно. Його слова виявилися дійсністю, - зізнається Ірина. - Чи звикли ми до нових реалій? Так, звикли. Тут дуже гарно, чисте повітря, вулиці, інфраструктура. Привітні люди, які допомагають і співчувають».

За словами Ірини, найскладніше – це вивчення німецької. Вона почала відвідувати курси у травні. Склала два іспити. Має сертифікат рівня А2. Австрійська держава сприяє адаптації українців і оплачує мовні курси. Один курс коштує приблизно 1200 євро і триває 3,5 місяці. З дітьми відвідувати курси не можна, тому жінці довелося знайти няню. Ірина не працює. Це давало їй можливість платити няні лише символічну суму.

«Нам виплачують соціальну допомогу, - розповідає Ірина. - Ми живемо в приватному житлі (орендуємо квартиру). 330 євро відшкодовує місто, решту суми треба заплатити самостійно».

Сума допомоги на дорослого зараз складає 260 євро, на дитину 145 євро. Грошей вистачає. Ціни на продукти майже як в Україні, деякі нижчі - зауважує наша героїня.

На цей момент Ірина не працює. За законом Австрії, якщо вона вийде на роботу, всі виплати з неї знімуть. Крім того, без знання мови оплата праці низька.

«Австрійці постійно допомагають то одягом, то іншими речами. Сім'я, яка здає нам квартиру, - як рідні люди. Іноді допомагають мені з дітьми, святкуємо разом свята. Я їм дуже вдячна за все», - зізнається жінка.

Ірина спілкується і з українцями. У неї є друзі з Києва, Херсона та Кривого Рогу, які її підтримують. Але перші місяці їй було складно без друзів, без спілкування, без знання мови в чужій країні.

«Зараз я щаслива, що під час евакуації ми приїхали до Австрії», - каже Ірина.

Фото з особистого архіву Ірини

Зі Слов’янська в Болгарію, а потім - в Чернівці

Ігор - пенсіонер. Він і вся його сім’я усе життя прожили у Слов’янську. У 2014 році вони також виїжджали на місяць з міста. Тоді їх у себе змогли прийняти знайомі з Харківської області. Цього разу Ігор до останнього не хотів виїжджати з рідного дому.

На жаль, ситуація загострювалася. Його донька умовила батьків виїхати в Болгарію. Тоді там безкоштовно приймали переселенців.

Дорога була довга і зовсім незручна для пенсіонерів. Але на кордонах їх приймали і пропускали дуже швидко. Ігор згадує, як на кордоні з Румунією їх нагодували, дали необхідні речі.

В Болгарії переселенців розселили у готелі біля моря. Проблем з мовою не було. В Болгарії дуже схожа на українську мова, багато хто говорить російською. У місті, де вони жили, було дуже багато українців, тому з комунікацією все було добре. Щодо виплат - їх вони не отримували, бо для їх оформлення потрібно було їхати в інше місто, яке знаходиться далеко. Проїзд був доволі дорогим, та і самі виплати потім довелось би чекати близько трьох місяців. Ігор з дружиною ж планувати пробути там не більше місяця-двох. При цьому, переселенцям допомагали іншим чином. Раз на тиждень в готель приходила спеціальна людина, яка розказувала про те, які вони можуть отримати послуги чи допомогу, розказувала, де можна купити все, що потрібно, до кого потрібно звертатись, якщо з’являються питання.

Найважче було звикнути до місцевої їжі. Через те, що переселенці жили в готелі, готувати самостійно вони не могли. Звичайно, купляли те, що хочеться, в магазині, але повноцінно страву приготувати було ні на чому. Болгарська кухня доволі відрізняється від української: багато бобів, багато приправ. Але і до цього звикли.

У червні Ігор з дружиною повернулися в Україну. Їхня донька на той момент жила у Чернівцях. З нею вони і залишились.

Одна з головних проблем для переселенців зараз, на думку Ігоря, - пошук житла. Винаймати квартиру на заході України зараз дуже дорого. Шелтери для переселенців не підходять для того, щоб проживати там довго. Ігор говорить, що якби донька не винаймала квартиру, вони, скоріш за все, повернулися б додому у Слов’янськ.

Водночас у Чернівцях переселенцям дуже добре допомагають з “гуманітаркою”. Ігор говорить, що багато різних організацій видають переселенцям продукти. Також вони отримують гроші від держави. Час від часу фінансово допомагають і міжнародні організації.

Ще одна з проблем – пошук роботи. Пенсіонерам дуже важко зараз працевлаштуватися. Пенсії і виплат на все не вистачає, тому Ігорю хотілося підпрацювати і допомогти донці. На жаль, роботу він так і не знайшов. Молоді, за словами Ігоря, влаштуватись на роботу легше.

Попри те, що зараз їм живеться в Чернівцях досить добре, Ігор та його сім’я дуже чекають, коли у Слов'янську знову буде безпечно і можна буде повернутися додому.

Фото Чернівців з особистого архіву Ігоря

З Донецької області у Дніпро

Ольга з маленькою донечкою проживає у Дніпрі. Вона майже рік тому евакуювалась із Донеччини через загрозу окупації міста, в якому проживала. У Дніпрі орендує квартиру разом з родичами.

Ольга каже, що але навіть через рік проблеми залишаються одні й ті самі. Не стає їм легше і морально. Живуть в очікуванні, немов у страшному сні.

За час проживання у Дніпрі Ольга з донечкою встигли трохи обжитись і створити комфортні умови для життя, проте додому їм все одно хочеться повернутись якнайшвидше. Також жінка зауважує, що ціни на оренду житла за цей рік не впали.

«Є певні складнощі з пошуком роботи», - зізнається Ольга. Це вона пов’язує з тим, що роботодавці не хочуть працевлаштовувати людей, які можуть у будь-який момент поїхати. При цьому державні дитячі садки зараз не працюють, а приватні коштують немалих грошей.

Ольга отримує фінансову допомогу від держави. Каже, що гуманітарка потроху сходить нанівець. На початку її цілком вистачало, а зараз все складніше щось отримати.

До того ж у Дніпрі зараз теж небезпечно знаходитись, адже час від часу місто зазнає ворожих ударів.

Фото з особистого архіву Ольги

Краматорськ - Київ - Кропивницький - Калуш

Юлія родом з Краматорська і до вступу у виш все життя прожила саме там. Під час навчання мешкала в Києві та здобувала професію дизайнера. Коли почалася повномасштабна війна, Юлія знаходилася саме у столиці.

У перший же день повномасштабної війни вона разом з братом виїхала до Канева. Батьки ще якийсь час після того перебували у Краматорську.

З Канева вона переїхала до Калуша, що в Івано-Франківській області - там Юлія живе вже майже рік.

Дівчина зізнається, що на заході країни до неї як до переселенки ставляться нормально, і дійсно допомагають чим можуть. Як приклад, коли вона з родичами шукала іншу квартиру, то їм з цим допомогли, підшукали недорогий варіант. А власниця тієї квартири, в якій давно ніхто не жив, придбала необхідне, хоч інші люди на її місці могли не перейматися цим.

До Калуша Юлія вже встигла звикнути, місто їй навіть сподобалось, особливо влітку. Тут мʼякий хороший клімат, не так спекотно, часто дме вітерець. У магазинах якісні продукти, серед яких багато польських. А ціни значно нижчі, ніж у столиці.

Найважчим за рік повномасштабної війни для Юлії було морально прийняти ситуацію і примиритися з думкою, що життя отак перевернулось, що рідні і друзі далеко.

Саме в Калуші Юлія зустріла кохану людину. А в цілому для дівчини все відносно стандартне, як було в Києві: робота, домашні справи, рідкісні можливості приїхати до близьких. Спілкування з рідними - переважно у переписці, ніж у живих зустрічах. Єдина відмінність у тому, що в Калуші дівчина постійно переживає за них.

Головний для неї виклик сьогодні - це уживатися з постійним переживанням за близьких людей, яких мобілізували. Адже дівчина розуміє, що ніяк не може вплинути на ситуацію. Тому намагається примиритися з нею і жити своїм життям, своїми справами, відсуваючи в бік тривожні думки і переживання за людей.

Юлія, як і інші внутрішні переселенці, отримує грошову допомогу від держави. Коли бабуся жила з нею, по гуманітарку ходила вона. А зараз дівчина живе сама, багато працює, тому не має часу на її отримання. Але ті продукти з гуманітарки, за словами Юлії, були дуже доречними, тому що завдяки їм вона ще досі купляє значно менше продуктів з тих, які їй потрібні.

Від моменту, як Юлія стала внутрішньо переміщеною особою, вона зустріла багато різних людей, і багато з них лишили про себе приємне враження. Вона підтримує спілкування в першу чергу зі своїми близькими та друзями, але також з кількома людьми, з якими познайомилася вже в Калуші.

Фото з особистого архіву Юлії

Тож, у кожного з героїв нашого матеріалу, мешканців Донецької області, доля склалась по-різному. Через більше ніж рік від початку повномасштаюної війни, вони залишаються в евакуації, проте дуже вірять у нашу перемогу та скоріше повернення додому.