З моменту моєї евакуації минув майже рік. І ось в редакції мені пропонують: “а чому б тобі не з’їздити у Слов’янськ? Тим паче у тебе такий вагомий привід - побачитись із батьками”.
Батьки… При одній думці про те, що ми вже рік не спілкувались вживу, серце стискалося. Я одразу ж погодилась і сказала: “вб’ю кількох зайців одним пострілом - і батьків побачу, і контенту назбираю, і попрацюю, вийде багато матеріалів”.
Мене не хвилювало, скількома потягами і автобусами добиратися, скільки кілометрів долати. Спочатку я думала їхати автобусом. Але подумала, що така подорож буде надто виснажливою. Тому обрала потяг.
Мій шлях від Чернівців до Слов’янська був прокладений двома поїздами: перший - Чернівці-Полтава (№150) з відправленням о 14.33 та прибуттям о 03.41 до столиці, другий - інтерсіті Київ-Краматорськ (№712) з відправленням о 6.44 та прибуттям о 13.22. Тож вийшов непоганий такий крюк майже через всю країну (яка ж вона у нас, виявляється, велика, коли отак їдеш).
За законом підлості, за тиждень до поїздки я захворіла на застуду. Про чому обійшлася хвороба не просто невеличкою температурою і нежитю, а як треба: з температурою більше 38, надривним сухим кашлем і біллю в усіх суглобах. Вже думала все: накрилася моя подорож. Але все-таки поставила собі умову: ти весь тиждень ударно лікуєшся, сидиш і працюєш вдома, а потім поїдеш, що б там не було.
Врешті все сталося так, як я запланувала. Я зібрала невеличку сумку і в призначений день сіла в потяг.
Поки їхала до столиці, чітко відчувала, що температура в мене все-таки ще трималась, хоч вже і не 38. Ніс закладало, голос сів, горло драло, сусіди по плацкарту косо дивились, коли я давила сухий кашель (ну раптом то щось страшніше за застуду, я їх розумію). Дивлячись на пролітаючі краєвиди за вікном, я збагнула: війна привчила мене обходитись у подорожах мінімумом речей. Або взагалі бути без речей. Виявилось, що мені насправді не треба так гостро нічого з того, що в мене є. Це і приємне усвідомлення і сумне одночасно.
За книгою і в навушниках дорога пролетіла швидко.
Рано вранці Київський центральний вокзал зустрів мене темрявою та пустотою. Ніколи не бачила його таким пустим і тихим - коли гучномовець переважно мовчить, а не оголошує щось майже кожну хвилину. У години до пересадки я сиділа в тому залі очікування, що на другому поверсі. В тому, що вдень постійно забитий людьми. Тоді він був напівпорожній. Разом зі мною - кілька цивільних і група військових.
І тут очікування пролетіло на диво швидко. На адреналіні я не відчувала втоми і не хотіла спати. Скажу трохи наперед: цей заряд адреналіну протримає мене на ногах аж до самого вечора того дня, коли я вже прибула у Слов’янськ.
А поки я сіла в інтерсіті. Обрій вже світлішав, і мені чомусь згадалося, як у 2020 році ми з другом цим же потягом поверталися з концерту The 69 Eyes - до біса втомлені, але такі щасливі. Мабуть тому згадалось, що то була остання наша спільна поїздка, цей друг зник безвісти десь у боях на Луганщині, а інтерсіті доїжджає тільки до Краматорська, а не до Костянтинівки (як до 2022 року).
У дорозі я дивилась Вікінгів, читала книгу, слухала музику і ні на хвилину не заплющила очі. Мені було цікаво, яка в мене буде реакція, коли я вийду на перон. Але коли я вже опинилась на рідному вокзалі, то зрозуміла…що реакції немає ніякої. Як і відчуттів. Навіть попри те, що в той день було дуже добре чутно, як працює важка техніка. Здавалось, наче не було того року на іншому кінці країни.
Коли дійшла до зупинки, почула, як мене кличе жіночий голос. Виявилось, що то давня знайома, з якою ми ніколи не спілкувались близько, але яка запропонувала довезти мене додому. Я не стала відмовлятись. Попросила зупинити біля ринку “Лісний”, зателефонувала мамі з попередженням, що я вже майже біля дому. У мене не було ключів від дому і квартири. Коли я виїжджала рік тому, то розуміла, що вони мені довго не знадобляться.
Мама плакала при зустрічі. Плакала і старенька бабуся, яка вже рік не виходить на вулицю, бо ліфт не працює. А я посміхалась і заспокоювала, бо переживала, щоб бабусі не стало погано від таких сильних переживань. Плакати не хотілось, але щось підказувало, що воно мене ще наздожене якось потім…
У перший день гостювання у Слов’янську (каламбур, але інакше не скажеш), я довго сиділа з батьками на кухні. Ми так довго говорили, наче це була перша за весь рік розмова. Мама сказала, що у мене змінився погляд. Я відповіла, що вона дуже схудла. На що мама прокоментувала: “ну так, війна ще той тренер”.
У перший же день я розпланувала, чим займатимусь у місті. І на першому місці, звісно була робота. Заснула пізно вночі і відключилась так, як вже довго не вдавалося у Чернівцях…
Продовження цього блогу читайте скоро у наступній частині, тож стежте за публікаціями на сайті.
Підписуйтеся на наші оновлення у Viber (новости Славянска)
Слідкуйте за нами в Instagram
Та телеграм: https://t.me/news6262
Коментарі