З 24 лютого 2022 року до допомоги першими стали волонтери, які займалися цим ще з 2014 року. Такі були і у Слов’янську.
Лариса Коваленко - одна з тих волонтерів, хто допомагав армії ще з 2014 року. Її чоловік був добровольцем. Після повернення з АТО разом вони відкрили пейнтбольний клуб “Гарт”. Вже з тих років чоловік Лариси говорив про те, що на Україну чекає повномасштабна війна з росією. У своєму клубі вони не тільки давали можливість для молоді розважитись пейнтболом, але і навчитись. Навчитись тому, що мали б знати українці - як стріляти і захищатись. Більшість людей не вірили у слова про війну. Хоча Лариса додає, що декілька людей, які ходили до них займатися, врешті решт пішли воювати.
Якщо говорити про потреби армії з 2014 року, то тоді на волонтерів лягла велика і відповідальна функція, бо військові потребували буквально всього: від їжі, до форми та зброї. Зараз ситуація значно змінилася. Багато потреб почала закривати держава, військовим підняли зарплатню. Звичайно, якісь побутові моменти досі важко перекривати без допомоги волонтерів, але це все було не критично.
Але коли почалося повномасштабне вторгнення, волонтери знову організувалися і почали закривати потреби з новою скаженою силою.
***
День широкомасштабного вторгнення для Лариси Коваленко почався зі звуків вибуху - росіяни обстріляли Краматорський аеродром. Здається, усі тоді першим ділом полізли у соціальні мережі.
Частина слов’янців вирішили виїжджати з міста у перший же день. Це здивувало жінку. Лариса каже, що жодної думки про те, щоб покидати місто, не було.
“Дуже лякало, що не було силовиків”, - згадує волонтерка.
Жінка згадує, що у той час переважала розгубленість. Найбільшим страхом було те, що за деякий час місто може опинитися в окупації. Залишатись в окупованому місті Лариса не планувала, адже завжди була відомою проукраїнською особистістю у Слов'янську, які знали усі не лише у патріотичному колі, але і у колі прихильників “російського миру”.
Брат Ларисиного чоловіка у цей же час закрив свій риболовний магазин. За три дні він вивіз усе необхідне. З цього місця облаштували волонтерський штаб для допомоги армії. Туди потроху почали стягуватися усі, хто хотів і планував допомагати нашим військовим. На диво, прийшли навіть ті, хто до цього часу був доволі байдужим до війни, що триває вже 9 років.
“Страшно було. Найбільшим страхом було, що віддадуть Донбас”, - згадує Лариса Коваленко.
З самого початку, глянувши на супротив людей у центрі та на півночі України, у Слов’янську почали робити коктейлі Молотова.
Через декілька місяців прийшло розуміння, що ця війна зовсім інша - коктейлі Молотова тут не допоможуть.
Центр об'єднав усіх волонтерів міста. Для місцевих військових він став ковтком свіжого повітря. Було важливо розуміти, що у Слов’янську є люди, які підтримують нашу армію.
Лариса розповідає, що вони підтримують усіх, не мають “своїх” бригад. Найбільше до них, звичайно, звертаються військові, що на Донецькому напрямку. Були і ті, хто виходив на них з Сєвєродонецька.
Зазвичай волонтерський центр знаходили у соціальних мережах, або виходили на них напряму - через зручне розташування волонтерської організації військові, які приїжджали, одразу визначали, до кого звертатись. Окрім того, у кожного з волонтерів були знайомі з різних бригад, які розповідали про них своїм.
З початку війни найнеобхіднішими виявилися дуже банальні речі: будівельні матеріали, ліки, їжа, теплі речі. Це все змогли зібрати і закрити звичайні цивільні. Так і зробили. У перші місяці допомога людей була дійсно великою. Приносили побутові речі, консервацію, продукти.
Свого часу волонтери познаходили людей, які допомагали навіть шити речі: підсумки, плитоноски, розгрузки. Друзі з-за кордону допомагали з формою, берцями, а часом і різним необхідним військовим спорядженням.
З часом допомоги від людей стало менше. Багато хто вичерпав свої ресурси, частина людей виїхали з міста і почали волонтерити вже в інших населених пунктах. Але досі намагаються робити те, що у їхніх силах.
Лариса Коваленко також евакуювалася з міста разом із літньою мамою. Вони виїхали у квітні у Дніпро. Там жінка знайшла волонтерські центри, допомагала з відправками і логістикою. Вже наприкінці травня Лариса знову повернулася у місто і планує тут залишатися.
“Зараз я у місті. Дуже сподіваюсь, що назавжди”
З часом волонтерський центр у Слов’янську став доволі автономним. Багато молодих людей, які на початку займалися допомогою, пішли на війну. Змінилися, звичайно, і запити військових. Вже не стільки потребують їжі, скільки гарного спорядження, приладів нічного бачення, дронів. Проте, побутові речі завжди залишаються доволі бажаними. Бо з кожним переїздом людям доводиться заново вибудовувати свій побут, а в деяких випадках заново збирати навіть одяг чи речі.
Зараз волонтерський центр намагається працювати щодня. Зазвичай замовлення від військових приймають телефоном. Іноді наші військовослужбовці і самі привозять до центру того, що у них вдосталь, але може знадобитися іншим.
Не секрет, що з часом допомоги стало приходити в десятки разів менше. Це очевидно, що з часом ресурси починають вичерпуватись. Але для волонтерів це ще один виклик, який вони готові долати задля того, щоб допомагати нести перемогу у цій війні. Серед українців є люди, які час від часу закупають допомогу, або діляться тим, чим можуть. Наприклад, деякі місцеві бізнесмени. Самі волонтери говорять про те, що будь-яка допомога буде корисною. Зараз, наприклад, вони збирають на дрон DJI MAVIC для прикордонників.
Будь яка допомога буде доречною. Тим, хто готовий долучитися до збору, зробити це можна на картку:
Читайте також:
Коментарі