“За 20 днів війни, наче пів життя проминуло”. Хто і як допомагає Україні з-за кордону

З першого дня повномасштабної війни в Україну збирали й відправляли гуманітарну допомогу з різних країн світу. Крім іноземців та іноземок, які намагаються допомогти простим людям, у волонтерських закордонних організаціях можна зустріти й українок, українців, які тривалий час проживають за кордоном. 

Вони збирають речі, продукти, ліки, знаходять дефіцитні товари поза межами своїх країн і все відправляють в Україну. 

Ми поспілкувалися з кількома волонтерами й волонтерками, які надають допомогу українському народу з інших країн. У всіх з них в Україні родини, друзі, подруги, спогади. У них різні емоції. Декотрі із них не вірили, що повномасштабна війна розпочнеться, а декотрі були до цього готовими. Про їх роботу і настрої — читайте далі. 

Олексій Овчинніков наразі перебуває в Грузії. З дружиною та знайомими щовечора виходять на акції протесту. Олексій білорус, екологічний журналіст. На його порталі розгорнули велику інформаційну кампанію в підтримку України. Вони написали відкритий лист від екологічної спільноти Білорусі, створюють петиції та намагаються вплинути на міжнародні інститути, щоб ООН і МАГАТЕ відправили представників/представниць на АЕС, щоб країни світу відмовилися від купівлі вуглецевого палива в росії, щоб уже зараз почали оцінку екологічної шкоди, яку завдали не лише Україні, а й Європі. Крім цього, журналіст допомагає волонтерському штабу в Батумі. 

“Спочатку був шок, а потім одразу ввімкнулась голова, що треба щось робити для допомоги Україні та українським друзям. Про нову війну багато говорили, але я не вірив, що вона почнеться. Ще у січні був у Києві, але треба було виїхати на кілька місяців – поїхав до друзів у Грузію. Планував наприкінці березня - в квітні повернутися. Відчуття того, що опинився в іншій країні на початок війни, складне, але точно знаю, що якби залишився в Україні, то волонтерив би або пішов у територіальну оборону”, — розповідає Олексій.  

За його словами, інстинкт у разі небезпеки в нього виробився ще в 2020, 2021 роках, коли були протести проти режиму в Білорусі й щоразу арештовували когось із його друзів. Відповідно до своєї професії Олексій одразу включився в роботу “інформаційного фронту”. 

Фото з протестів у Грузії. Надіслав Олексій Овчинніков.

“Це біль для багатьох білорусів і білорусок, — так чоловік називає використання території їхньої держави для обстрілів України, — Про те, що режим треба зупинити, ми говорили ще з 2020 року, коли виходили на акції протестів. Ми вже тоді кричали, що якщо не зупинити, то буде погано не лише нам, а всій Європі. Але тоді нас не почули. Коли протестувати в країні стало вже неможливо, я поїхав. Для мене сьогодні Білорусь окупована з волі влади, але не з волі народу. Тож використання її територій – це використання окупованих територій”. 

Наостанок запитуємо Олексія про щось хороше. В боротьбі часто трапляються захоплюючі моменти. Він розповідає про знайомих хлопця та дівчину з Білорусі, які на початок війни були в Львові, а потім поїхали до Києва, щоб активніше допомагати: 

“Коли вони приїхали до столиці, то повінчалися та записалися до загонів територіальної оборони. Хлопець зараз захищає Київ, а дівчина допомагає загону по господарській частині. Для мене вони герої”. 

Ірина Мисюк українка, та в Італії проживає більше 9 років. 24 лютого в неї з чоловіком була річниця весілля, тому той день починався з квітів та подарунків, які вона в захваті приймала. 

“Коли раптом чоловік сказав: “В Україні війна". Я завмерла. Шок, заціпеніння, сльози...цілий день”, — потім повідомлення про війну Ірина отримала й від мами з України. 

Жінка розповідає, що перші два дні було нічого не зрозуміло, думала про порятунок сім'ї, говорила з мамою в сльозах, а та її заспокоювала. Потім під час служби в церкві священик оголосив збір допомоги для українців та українок: 

“Люди зразу почали зносити все, що могли. В нашій групі у фейсбуці постійно публікують, що потрібно, коли наступне відправлення. Везуть в Україну допомогу, а на зворотному шляху забирають наших біженців безкоштовно. До збору долучаються всі. Італійці, італійки взагалі несуть все, що треба і не треба”. 

Про закінчення війни Ірина говорить ствердно: 

“Готова прийняти всі гріхи наших українців, українок на себе, лиш би скоріше путін здох”. 

Фото зі сторінки Українського центру в Авелліно (Італія) 

Христина також з України і також живе за кордоном. Мешкає в Бельгії вже 3 роки. Для неї війна була очікуваною, але коли батьки зателефонували серед ночі й про це повідомили, то був шок. А вже за годину отримала й дзвінок з посольства Бельгії з проханням допомогти, тому одразу включилася в роботу:

“В перший день працювала вдома, а другого дня також подзвонили і попросили прийти в посольство. Почалося багато дзвінків, сіли на телефон. Тобто, нічого не довелося самим придумувати, все було організовано і сказано”. 

Христина розповідає, що в Бельгії дуже багато людей долучаються до допомоги, бо жаліють українців та українок. Допомагають постраждалим, не армії, бо “в Бельгії філософія з того приводу трохи інша”. Також є люди, які їдуть добровольцями в наш іноземний легіон. 

“Я думаю, що все закінчиться не скоро, але нашою перемогою, — підсумовує Христина, — Зараз весь світ підтримує нас, а росію не підтримує ніхто, навіть Китай. Ну там Бразилію, Венесуелу не рахуємо, як і ще кілька країн, які нікому не потрібні. Тільки час зараз грає не дуже на нашу користь, тому що, якщо все затягнеться, то більше людей загине. Але з іншої сторони, він приближує економічний дефолт і кризу росії. Тому подивимося, хто кого”.  

Хоча в Польщі розгорнуто великий рух допомоги Україні, вийти з кимось на контакт було важко, бо всі портали запрограмовані на повідомлення від ботів. Зрозуміло, що прохань стільки, що людей на те не вистачає, аби постійно відповідати самим. За допомогою громадського діяча з Луцька Юрія Устимчука виходимо на кілька контактів з Польщі. Юрій особисто з ними співпрацює та приймає від них вантаж у Луцьку. Каже, вони допомагають шукати й передають амуніцію, ліки й інші речі, які вже тут відправляють у “гарячі точки”. 

Юлія Бабій також з Луцька, в Польщі працює вже понад 2 роки, заробляє з чоловіком гроші на власне житло. Каже, що поки вирішили залишитися в Польщі через фінансову відповідальність, “а далі буде видно”. Та потім наголошує, що сподіваються з чоловіком повернутися в рідний Луцьк і розбудовувати країну. Юлія знайома з волонтерством не перший рік, бо волонтерила ще за Революції Гідності й після неї. Розповідає, що ніколи не мала рожевих окулярів щодо стосунків України з росією, що зараз на очах формується українська нація і впевнена, що війна нас зміцнить і зробить кращими. 

Розповідаючи про волонтерство за кордоном, Юлія часто повторює “ми” — троє знайомих з ГО “Національний альянс”, які працюють на одній фірмі. Вона також з тих, які розуміли, що повномасштабна війна таки буде і що попередні 8 років були підготовкою до цього. Наперед з коліжанкою думали над способами допомоги. На відміну від інших українок, які працюють на фірмі, Юлія тримається, каже, не плаче, бо тоді опустяться руки, а треба щось робити попри те, що важко бачити фотографії вбитих дітей. Називає слова “не ридати, а здобувати” гаслом цих двох тижнів. 

24 лютого зранку Юлія пішла на фірму. Про війну вже знала, але відповідальність потягнула на роботу. Там керівництво теж відчувало тривогу:

“Вони теж дивилися новини і нас за день декілька разів керівництво збирало і сказало нам головне: вони з нами, вони нас підтримують і нададуть будь-яку допомогу, яку попросимо”, — Юля каже, що наступного дня й попросили керівництво організувати волонтерську допомогу. На їх фірмі станом на 9 березня зібрали понад 40 тисяч злотих на благодійний рахунок і вже на деякі з цих коштів закупили і передали ліки в Україну. 

У пошуках допомоги команда волонтерів, волонтерок познайомилася з Бартеком. Зі слів Юлії, це крутий хлопець, військовий медик, який багато чого розуміє, знає й може дістати неймовірні речі навіть за безкоштовно. Бартек має благодійну фундацію “Браття”, вони уклали з ним договір й тепер співпрацюють. “Ми йому даємо запити, потреби, що купити, де взяти, а він нам допомагає їх реалізовувати. Вже на цей момент перевезено через кордон у Луцьк до штабу мобільного спротиву, яким ГО “Нацальянс” опікується, 5 машин допомоги, це більше, напевно, ніж 5 тонн вантажу різної допомоги і найбільше ми спираємося на медицину”, — каже волонтерка. 

Фото з фейсбуку Юлії Бабій. 

За останні два тижні Польща стала для Юлії другою улюбленою країною, тому що настільки сильної підтримки вона не очікувала від поляків і полячок. Вона розуміла, що підтримка буде, але не уявляла, що настільки великого рівня, що майже весь народ допомагатиме чим може: 

“Я два роки працюю в Польщі й бачу, в принципі, такий дружелюбний настрій поляків, полячок щодо українців, хоча в нас було разом спільне важке минуле, але я особисто маю предків з Польщі, десь, певно, 25% крові в мене польської й, слава богу, немає москальської”.

Польська громадськість поділилася на декілька шляхів щодо допомоги — щось купувати для військових, відправляти гуманітарну допомогу і найбільше допомагають біженцям і біженкам, так як їх там більше мільйона. 

У волонтерській команді разом з українцями й українками в Польщі є білорус Сашко. Юлія розповіла, що в Білорусі йому було небезпечно залишатися через опозиційні погляди, тому втік звідти і навіть не говорить з батьками - лукашенківцями: 

“Він хоче допомагати. У його очах видно, що йому дуже соромно за його народ, за те, що з їх території стріляють по нас, запускають літаки і що народ його такий добренький, миролюбний, а не войовничий, як наш. І він у шоці, що настільки сильні духом жінки в нас, що можуть зробити будь-що для Збройних сил, захисників, взагалі для нашої країни. Казав, у них таких немає”. 

Волонтерка також не приховує, що в Польщі є страх перед війною. Розповіла, що в них зараз схоже відчуття, як у нас було, коли скупчувалися війська біля кордону: “По радіо вони говорять і між собою про це говорять. Нам то стараються не говорити, бо в нас вже війна, але в них є таке припущення, якщо Україна не вистоїть, то війна буде в них і вони реально відчувають, що Україна — це їхній щит. Тому в них така мотивація, думаю, щоб допомогти Україні й Україна захистить і їх”. 

Закінчити інтерв'ю Юлія просить словами Шевченка, які тиждень їй не виходять з голови: 

“І на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син і буде мати, і будуть люде на землі — і, я вважаю, що ось цей час прийшов”. 

Наталя Гула проживає в Португалії 14 років. 24 лютого о 5 ранку вона прокинулася від дзвінка знайомої зі словами: “Ната, в Україні війна!” Тоді у неї почалася паніка й Наталя одразу зателефонувала до мами в Україну, яка підтвердила, що це правда. Одразу чіткого розуміння, чим допомогти не було, Наталя лише сказала своїм рідним їхати до неї в Португалію, але відповідь була “ні”. Впродовж трьох днів вона цілодобово слідкувала за новинами та плакала, а потім чітко зрозуміла, що сльози війну не зупинять і потрібно щось робити. То ж зранку третього дня від початку повномасштабної війни Наталя запропонувала знайомій розгорнути волонтерство в них у місті Віла-Нова-де-Мілфонтеш. 

“Я запропонувала знайомій волонтерити, щоб ми організовували допомогу для наших солдатів і людей, які залишилися без домівок і харчування. Потім ми зустрілися з очільником нашого міста, пояснили ситуацію й відповідь була: “Я тільки за!” Він виділив нам приміщення, де ми збирали все необхідне. Тут усі підтримують Україну й засуджують путлера!”, — розповідає Наталя. 

Вона також зауважує, що були випадки, коли сім'ї, які приїхали у їх місто одразу показали свої мінуси. Зокрема, всі йшли їм на зустріч, допомагали одягом, їжею, житлом, а “у відповідь отримали “що за дім, де шампунь з салону” й вимоги 5-зіркового готелю”: 

“Скажу чесно, я думала, що провалюся від сорому крізь землю. Але, зібравшись, відповіла, що “я вас сюди привезла, я вас звідси й вивезу”. Через день вони самі поїхали шукати краще житло і де шампунь із салону”. 

Та попри такі випадки Наталя далі допомагає, збирає допомогу й не втрачає віру в перемогу. Вона впевнена, що перемога буде найближчим часом і “тоді наша Україна стане ще кращою, ніж Дубаї!” Наталя бажає всім українцям і українкам триматися й свої побажання виділяє великими літерами: 

“МИ СИЛЬНІ, НАС НЕ ЗЛАМАТИ, НАС ВІЙНА ТІЛЬКИ ОБ'ЄДНАЛА. ВСЕ БУДЕ УКРАЇНА!”

Фото надіслала Наталя Гула. 

Уляна проживає у Фінляндії 5 років. Розповідає, що спочатку відчуття були змішані, коли дізналася про війну. Шок. Жах. Неможливість повірити у те, що відбувається. Обурення. Ненависть. Безсилля. А ще страх за людей, за майбутнє України. І горе від смертей, особливо дитячих… Перших три-чотири дні в Уляни пройшли в стані прострації і майже без сну. Вона постійно відслідковувала новини і обдзвонювала рідних, друзів з України. А десь на четвертий день їй прийшло розуміння, що все, що відбувається, справді реально. 

“Але сльози, розмови і перегляд новин жодним чином не допомагають нікому боротися з "монстром". Це наша війна. Всіх нас! Це відчуття і розуміння прийшло дуже легко. Залишилося ще тоді зрозуміти, яким чином я можу бути найкориснішою своїй Державі, щоб привести її до перемоги”, — розповідає Уляна, а далі каже, що все почалося з малого, а потім “закрутилося само”. Волонтери та волонтерки самі знаходилися серед знайомих із України. Так склали списки дефіцитних товарів і почалася закупівля - доставка. Але Уляна зауважує, що назвати себе волонтеркою не може: “Ми з чоловіком просто робимо зараз усе, що можемо і що від нас залежить, щоб допомогти”. 

Серед її знайомих у Фінляндії немає нікого байдужого до війни в Україні. Всі приносять матеріальну допомогу та виражають підтримку, часом зі сльозами на очах:

 “росіян у Фінляндії й раніше не любили, але зараз постійно чую думки, що це жахливі, нестерпні люди, що путін — фашист, ще гірший, ніж був гітлер, що світ росії не пробачить”. 

Фото надіслані співрозмовницею

“За 20 днів війни, наче пів життя проминуло. Іншого зовсім життя”, — так Уляна починає розповідати про історії, які траплялися за цей час. Розповідає про те, як хлопці з Польщі приїхали купувати амуніцію, а продавці-поляки їх завели на склад після продажу зі словами: “Це теж все вам”. Розповідає також про сусідку-тайванку, яку бачить раз на місяць: та підійшла до неї, обняла і сказала, що хоче допомогти. Потім віддала 50 євро і пішла, плачучи. А ще про повідомлення від захисників: ”Щойно отримали. Дякую. Якраз те, чого бракувало!” — а вони їм відповідають: “Це вам ДЯКУЮ!!”

Вони, волонтери та волонтерки у Фінляндії, ставлять собі такі цілі, що до України все необхідне повинні доставити із запасом для порятунку життів і здоров'я людей (і бійців, і цивільних). Волонтерство Уляни триває менше місяця, але вона зауважує, що в голові залишається кожен прожитий день. На її думку, росія, як держава, впаде й після такого фатального економічного, морального, суспільного падіння невідомо, чи колись підніметься: 

“Україна зараз дуже сильна. Вона як ніколи цілісна! Українці, українки за межами країни стали великою додатковою силою своєї Держави! Я вірю в нашу перемогу і стрімкий розвиток після того, як "рани війни" буде поліковано”.

Фото надіслане співрозмовницею

Білорусь, Італія, Бельгія, Польща, Португалія, Фінляндія далеко не єдині країни, які збирають й надсилають в Україну допомогу. Історії волонтерської співпраці з іншими народами зараз мають більшість українських організацій. Європейська спільнота відкрито називає Україну їх щитом. Тому представники і представниці інших національностей вступають в місцеві загони тероборони й у добровольчий батальйон, щоб боротися разом проти росії за нашу спільну перемогу.  

Автор: Альбіна Карман