“Війна — це не нова сторінка мого життя”: історія дівчини з Сєвєродонецька

Пам'ятаю Софію ще з вересня 2020 року. Тоді в телеграм-чаті “Абітурієнти Острозької академії” перед початком навчального року знайомилися студенти і студентки університету. Там Софія написала, що їде в потязі з Сєвєродонецька, якраз коли я перечитувала книгу про звільнення її міста у 2014. 

У 2022 місто знову потерпає від обстрілів російських окупантів. Перше повідомлення про обстріл Сєвєродонецька з'явилося 26 лютого. А далі регулярно “стріляли по цивільних”, “обстріляли вночі”, “обстріляли…”. 

Софія Решетило не хотіла покидати місто після початку бойових дій. Писала подругам, що залишиться і буде допомагати чим зможе, наприклад, розставлятиме продукти в магазинах на полиці. Вже тоді на фото, які вона надіслала 2 березня, більшість полиць були порожніми, а на відео було чутно постріли. 

Ми поговорили з Софією після того, як вона все ж виїхала до Острога в Рівненську область. Вона розповіла про початок обстрілів її міста, про волонтерство та поділилася своїми втратами і хвилюванням.

“Тривога в мене ще з 2014”

Минув лише місяць, не так й багато часу, але я не можу виділити якісь дні, все злилося в єдине полотно і, якщо запитати, що я робила вчора, то в голові просто сірий шум виникає. 

  Цей період психологічно дуже важкий через перемикання з повільного життя на режим швидкого часу. Щодня ставалося дуже багато подій, щодня змінювалася ситуація. Я жила весь місяць, ніби на адреналіні й у такому режимі багато працювала, мало спала, була неймовірно напружена і, коли я зараз знаходжуся в безпечному місці, важко перемкнутися назад. Якби не щоденник, який я почала вести ще з 17 лютого, то не змогла б розказати з чого все почалося, що я думала і що переживала.  

  Тривога в мене ще з 2014 року від початку введення Антитерористичної операції, від початку окупації моєї Луганської і такої ж моєї Донецької областей, від початку анексії Криму. Були раніше побоювання, були якісь нав'язливі думки, але вони не були такими серйозними, щоб через них не можна було їсти, спати чи навчатися. Ми вже ніби навчилися приборкувати ці стани, просто живеш, ніби нічого немає, сподіваєшся на краще, але очікуєш гіршого. Тому це не завадило мені закінчити школу, вступити до університету, це ніяк не впливало на моє нормальне життя, але я знала, що колись настане день, коли буде якась неповоротна точка. В нас на Донбасі так вже жартували, мовляв, коли вже почнеться щось, щоб оце все незрозуміле закінчилося. Ми чекали цієї війни справді, не тому, що ми якісь кровожерливі, ми просто чекали точки, яка запустить це знову, але вже в іншому напрямку. Тобто, і жителі тимчасово окупованих територій, і прифронтових іноді хотіли, щоб війна швидше почалася, щоб цей збройний конфлікт швидше закінчився, бо ми 8 років жили у стані невизначеності, в стані, коли не знаєш, чи сьогодні буде тиша, чи сьогодні знову щось прилетить на город, коли не можеш керувати своїм життям і планувати його сповна — це дуже важко і люди дійсно вже виснажені. Однак, ми жили звичайним життям. Зимові канікули я провела вдома, потім почався місяць дистанційного навчання і я щиро вірила, що після нього вийду на очне. Я собі загадала, що з цього семестру почну серйозно вчитися, викладатися на максимум і навіть вже придбала квиток в Острог, але всі мої плани пішли шкереберть. Здавалося б, у мене було звичайне рутинне дистанційне навчання і нічого не віщувало біди, крім того, що російські війська почали підтягуватися до кордонів з Україною. Це постійно публікували в ЗМІ, оці всі фотознімки зверху, якісь військові експерти виголошували передбачення, але ці передбачення були 50/50 і я схилялася до того, що це блефування з метою показати, яка в них є військова міць і на основі цього вимагати чогось. Я не думала, що можливе повномасштабне вторгнення на територію України, тим паче, коли весь світ і сама Україна знає і про дислокації, і про кількість військових, які стоять на кордоні. Ну це було б не логічно робити. Тому, коли 17 лютого російські найманці відкрили вогонь по населених пунктах Щастинського району та позиціях, коли під обстріл потрапили і дитячий садок, і залізничне депо, і звичайне подвір'я людей, я гадала, що це просто загострення конфлікту. 

 Ранок 18 лютого почався з обстрілів, обстрілювали Станицю Луганську, яка знаходиться десь на 80-90 км від Сєвєродонецька. Тобто це все було чути. В Катеринівці почали обстрілювати околиці міста, Муратове обстріляли, Щастя, потім почали обстрілювати знову Трьохізбенку, знову Лопачеве. Але знову ж таки, якісь поодинокі обстріли, жертв немає, таке вже неодноразово ставалося за 8 років ОРДЛО.

Зелена ділянка у Сєвєродонецьку до і після того, як по ній проїхали БТРи

19 лютого евакуйовували жителів з тимчасово окупованих територій до росії, тоді знову ж таки хтось казав, що, можливо, починатиметься повномасштабна війна, а хтось казав, що це просто провокація. А 20 лютого було смішно, бо кримлівські казкарі почали розповідати, що українці обстрілюють ростовську область і тому депутати держдуми почали просити ввести російські війська на Донбас. І, напевно, оця заява і була тим, що віщувало повномасштабну війну. І виходить, що на лінії розмежування вже був третій день обстрілів з усього наявного в росіян озброєння. Тоді під час робочого візиту на Донеччину потрапив під мінометний вогонь міністр внутрішніх справ Денис Монастирський і того ж дня віддав своє життя за Україну воїн наших Збройних сил. Напевно, це і мало віщувати початок такої війни. 

  Оскільки я пообіцяла собі, що буду старанно вчитися, то свято дотримувалася цього весь день. Готувалася до старослов'янської, виконувала домашні завдання, мені дуже важко дається цей предмет, але я намагалася його опанувати і хотіла проявити себе. Крім того, 21 лютого був День рідної мови, до якого наша група активно долучилася, я готувала філологійну руханку і проводила її, потім у нас мала бути мовна гра. Тобто весь день був сповнений і навчання, і хвилювання, і тривоги, і нерозуміння, що відбуватиметься. На щастя, 21-го мені все ж вдалося провести мою руханку і буквально через 10-15 хвилин після її закінчення, зникло світло. Я дякувала Всевишньому, що мені вдалося провести цю ініціативу, бо було багато підготовчих етапів і я встигла до того, як обстріляли Луганську ТЕС у Щасті. На жаль, я так і не показала все, до чого готувалася на старослов'янській. Я не розуміла, чому така несправедливість, я ж собі пообіцяла, а хтось мені не дає це робити. 

  Того ж дня прорвали тепловий коллектор і тоді ж президент російської федерації надав правовий статус “лнр” і “днр”. Весь день я була зла, обмежена світлом і теплом, не розуміла, що починає відбуватися і паралельно хвилювалася за навчання. Тоді вже було якесь усвідомлення того, що це вже не просто загострення конфлікту, а порушення суверенітету й територіальної цілісності, що означало б односторонній вихід росії з Мінських угод. Але 22 лютого Володимир Зеленський випустив звернення, у якому зазначив, що Україна скликатиме екстрений саміт Нормандської четвірки, що Україна ініціюватиме проведення засідання Ради безпеки ООН, буде спеціальне засідання ОБСЄ, тобто я заспокоїлася через це, бо зрозуміла, що ми будемо рухатися дипломатичним шляхом вирішення конфлікту, а значить мені нема про що турбуватися. 

  Вже зранку 23 лютого видали наказ про призив резервістів, ввели надзвичайний стан на всій території України, в зоні ООС ввели червоний режим і нарешті мені дали світло. Тому я моніторила новини і паралельно виконувала домашні завдання, готувалася до перескладання пропущених занять і засиділася так аж до ночі. Лягла спати десь о 3. А о 7 зателефонував мій брат, він трохи мене розлютив цим дзвінком, я думала, що це будильник, тому вимикала звук. Але коли взяла слухавку, брат повідомив, що в Україні почалася війна. Я йому сказала, що в Україні війна йде вже 8 років і що нічого нового він не розповів. Тоді він сказав про авіаудари по Харкову, Житомиру…Я була шокована. Я не розуміла, що відбувається, але я розуміла, що сьогодні на заняття я також не потраплю. Не могла відійти від установки про те, що я повинна вчитися, що ця весна мала бути для мене квітучою, спланованою. От я сиділа на своїй постелі невиспана, роздратована, шокована. Слухала, як сусіди за стіною швидко збираються, бачила, як автівки виїжджають з подвір'я нашого будинку і не розуміла, що робити в цій ситуації, як правильно діяти, чи також швидко збиратися, чи сісти подумати. Не була готова, хоча й жила, ніби на пороховій бочці всі ці роки, але ніхто не вірив, що таке можливо. 

“Війна — це не нова сторінка мого життя”

  Перша хвиля паніки пройшла і ми з мамою вирішили, що нікуди збиратися не будемо. Ми не виїхали з міста у 2014 й не виїдемо зараз. Це — наша домівка, ми будемо її обороняти всіма силами, ми будемо долучатися до волонтерства. Того ж дня мама пішла на роботу, вона працює в АТБ. За кілька хвилин після того, як прийшла в магазин, вона зателефонувала і сказала: “Соня, приходь сюди, тут не вистачає рук, багато хто не вийшов на роботу, людей дуже багато, немає кому виставляти товари”. І з 24 лютого до моменту, як ми виїхали (6 березня) ми допомагали в магазині. Мама виходила не в свої зміни, я ходила допомагати виставляти товари зі складу на полиці. Касири сиділи по кілька годин, ми не встигали розставляти товари, люди їх розгрібали прямо за секунди. Магазини працювали лише по кілька годин у день, оскільки обстріли почалися вже 26 лютого. І я цей день дуже добре пам'ятаю, оскільки я зі своєю сестрою ледь не потрапила під обстріл. 

Пусті полиці в магазинах Сєвєродонецька 

Війна — це не нова сторінка мого життя, я одразу знала, що робити. Спланувала, як заклеїти вікна, почала прибирати все скляне. Одразу облаштувала собі сховище в коридорі, зважаючи на правило двох стін. І в той самий день вирішила запастися продовольством десь на 2 місяці.

На фото Софія заклеює вікна

Мама зранку пішла на роботу, я дала їй список того, що треба купити в АТБ. А ми з сестрою пішли в інший магазин докупити те, чого в АТБ вже немає. Вийшли ми о 8, підійшли до невеликого магазину неподалік і там черга десь 60 чи 80 людей. Для такого магазину це дуже велика черга. Я була шокована, що до відкриття ще година, а люди вже стоять, тому ми пішли в інший, а там черга була 213 людей, я рахувала. Стояти в черзі на холоді не дуже хотілося. Я живу в центрі міста і там завжди, в принципі, великий потік людей, хоча не настільки, тому ми пішли в інший район, де не такий ажіотаж. Там у магазині була невелика черга, ми її відстояли, зайшли в магазин, а там на полицях було майже нічого. І ми з сестрою проходили повз хлібні полиці навіть без надії, що там буде бодай щось, але лежав один єдиний батон, наш улюблений. Я дуже зраділа цій хлібині, яка чудом просто залишилися, здається, таки для нас. Я ходила по магазину і не могла стримувати своїх почуттів від того, що колись ці вітрини були вщент забиті товарами, а зараз немає ну майже нічого.          Ми там не дуже затарились, тому пішли ще в інший магазин, який ще далі. Туди треба було йти через велику площу, оскільки Сєвєродонецьк — індустріальне місто, у нас дуже великі площі, великий проспект. І от коли ми йшли площею, почало сильно бахкати, я одразу почала шукати якийсь бордюр чи огородження, куди б можна було сховатися у випадку чогось. Намагалася це робити максимально тихо і без паніки, оскільки у мене мала сестричка, їй 12, я не хотіла її цим турбувати, тому сказала, що це грім. Але вона відповіла: “Соня, що ти мене дуриш, я прекрасно знаю, що це гради”. І з того дня я вже знаю, що моя мала виросла. 

  За пів години ми підійшли до великого магазину на окраїні міста, куди всі приїжджають автівками, бо поряд немає ніяких житлових будинків й інфраструктури. Там будувався Епіцентр, були вириті котловани, була траса на інше місто, велика дитяча площадка. Ми дійшли до цього торгового центру і там було те, що нам не вдалося купити. А у нас ще не було ніяких овочів, м'яса. Ми цього набрали і я вже готувалася до того, як довго нам прийдеться тягти ці пакети додому, але коли ми з повним візком підходили до каси, збільшилася інтенсивність пострілів. Це свідчило про те, що це вже не на околиці міста, а поряд. Будівля здригалася, почав бігати охоронець і кричати, що магазин закривається через обстріли, що всім швидше треба вийти з магазину. Я й сама, в принципі, розуміла, що в магазині знаходитися небезпечно, оскільки там може задавити першою ліпшою полицею. Ми вибігли навулицю, залишивши продукти, які нам вкрай необхідні. І я просто бачу пустку і цей магазин. Я не знаю, що робити, думаю, якщо з нами щось трапиться, мама нас вб'є. Я ж сама прийняла таке рішення йти сюди, значить несу повну відповідальність за себе і за сестру. І от бачу, як на напів пустій парковці двоє чоловіків біжать до своєї автівки, підбігаю до них, а вони їхали в Лисичанськ — це сусіднє місто, 15 км від нашого. Вони звідти приїхали до нас також за продовольством, але також не вдалося нічого купити. Кажу їм: “Відвезіть нас, будь ласка, додому”. А їм від нашого дому до свого міста взагалі в інший напрямок, але вони кажуть: “Добре, сідайте”. І ось ми їдемо з ними під цими обстрілами, стріляли з “градів”. Тобто це були не поодинокі обстріли, а ціла канонада і вони пролітали з таким свистом, ніби це летить прямо над головою. Ми їхали в повній тиші й я постійно озиралася на проспект. Через 20 хвилин після того, як вони нас привезли, по цьому самому проспекту було пряме потрапляння у житловий будинок і прямо на дорогу, по якій ми їхали. Тобто, якщо б нас тоді не вигнали з магазину, ми б тоді, напевно, скупилися і з цими самими пакетами йшли б по цьому самому проспекту. 

 З того дня ситуація в місті все більше загострювалася. Оскільки мама працює в продуктовому магазині, вона бачила, як швидко закінчуються продукти і знала, що поставок не буде. Я з 26 лютого телефонувала до військово-цивільної адміністрації, запитувала, чи буде в нас якась гуманітарна допомога, чи буде в нас якийсь волонтерський штаб, ще телефонувала у Восток SOS, але в них був вимкнений телефон. Не було ніякої організованої роботи, люди просто панікували, купували все, що було і не розуміли чи варто розраховувати на будь-яку гуманітарну допомогу. Тому ми з мамою просто так не сиділи, склавши руки, ми, окрім того, що собі натягали продуктів на 2 місяці вперед, почали ще скуповувати продукти для тих, хто не міг цього зробити самостійно. Зранку ми ходили на роботу, потім ходили по магазинах, а потім до комендантської години намагалися рознести це людям. Спочатку це були наші друзі й знайомі, потім — знайомі знайомих і таким було наше волонтерство.

“Ми готувались ночувати на вокзалі невідомо скільки днів”

  Одного разу мама потрапила під обстріл.

   У нас є знайома бабуся, якій ми за можливості й потреби допомагаємо, оскільки її родичі за кордоном і вона залишилася на самоті. Ми зібрали їй продовольство на найближчий тиждень і мама пішла його віднести, хоча до початку комендантської години залишалося небагато часу. За 20 хвилин до початку комендантської, а вона в нас починалася о 5 вечора, я їй телефоную, мама мені щось починає казати і я просто чую надзвичайно сильний вибух і як летить скло і такий скрегіт…ой, важко описувати і зв`язок переривається. На щастя, з мамою все добре, хоча їй довелося ночувати в тієї бабусі. Будинок руйнувань не зазнав, але від вибухової хвилі скло посипалося, хоча снаряд ліг за два будинки від того, де була мама. З того моменту наше рішення залишитися трохи похитнулося, оскільки і ми з малою мало не потрапили під обстріл і мама могла б вже, по суті, вийти від бабусі, і якщо хвилею знесло всі вікна, то що би було з мамою, не уявляю. 

  Ми почали думати про евакуацію, але проблема була в тому, що станом на 2 березня не було жодних централізованих евакуацій. Евакуювали потягом із Лисичанська, тобто туди ще треба дістатися, а під постійними обстрілами це зробити важко. Більшість людей, у яких були авто вже виїхали, та це було поштовхом для бізнесменів, які вивозили людей за гроші. Тільки раніше таксі між цими містами коштувало 90 грн, а тепер з людини брали 1000. І неможливо було забронювати місце, бо багато було охочих. Тобто ніяких автобусів, які колонами вивозять людей, не було, не було зелених коридорів, щоб власники автівок могли безпечно виїхати. Наша знайома хотіла виїхати з міста 27 лютого, але вона підірвалася на міні, від авто залишилася гора попелу. Вона і її чоловік загинули на місці, їх донька отримала поранення, але вона вижила і зараз у лікарні. 

  Тобто виїжджати автівками дуже небезпечно, а щоб евакуюватися потягом, до нього ще треба якось дістатися, а якось дістатися — це платити по 1000 гривень і то не бути певною,чи тебе відвезуть. 

  Коли ми прийняли рішення їхати, то почали роздавати ту їжу, яку для себе запасли. Зараз у нашій квартирі живуть люди з іншого району, бо нам ще пощастило, а у інших районах не було опалення з 25 лютого. Була мінусова температура, вони замерзали, не було світла, або воно було з перебоями, газопостачання теж. У нас не було інтернету, я не могла приєднуватися до занять, не могла відписати нікому, що зі мною все добре. Мобільний інтернет був постійно поганий, зв'язок глушили. Ні води, ні помитися і постійно сиділи в сховищах. І якщо було бажання виїхати, то не було як. 

  Але ми розуміли, що вже 2 рази нас щось врятувало від обстрілів і треба виїжджати, бо іншого разу такого дива може не статися.     Мама в мене селекціонерка, в неї велика колекція симфолій, кілька орхідей, дуже багато квітів і вона не знала, як їх залишати, а в мене багато вінтажних речей, я дуже люблю моду, дуже люблю збирати такі речі, викуповувати з аукціонів. Ми це все кинули, зібрали найнеобхідніше в 3 рюкзаки і вже очікували на потяг. З величезним тягарем у серці ми залишили все, що збирали кілька років важкою працею, що було сенсом життя, що мало цінність, також було важко залишати людей, наших друзів, зі всіма прощатися і хотілося допомогти всім. 

На фото Софія ,її сестра та мама.

4 березня ми не змогли знайти машину, яка б відвезла нас на евакуаційний потяг навіть за гроші і розуміли, що наступного разу ми також не зможемо знайти машину. 5 числа не було потягу, 6 зранку не було навіть натяків на те, що щось планується. Тому тоді ж 6 березня я зібрала всі речі до купи і сказала, що зараз ми будемо йти пішки на вокзал. Так, ми ночуватимемо з тими 200 людей, які не влізли в попередній потяг, але ми будемо хоча б на вокзалі. Та знову втрутилися вищі сили і послали нам чоловіка, який погодився відвезти нас і не взяв жодної копійки. І коли ми сідали в авто, мені прийшло повідомлення, що потяг сьогодні буде і посадка за 4 години. Тобто ми виїдемо. Ми готувалися ночувати на вокзалі невідомо скільки днів, а потяг все ж прибуде сьогодні. 

“Більша половина міста — її просто не існує”

  Моє місто зазнає найбільших руйнувань від 26 лютого, від першого прильоту в житловий будинок, і це не припиняється досі. 

  Щодня страждає по кілька районів. Страждають школи, садочки, найстрашніше, що в підвалах цих споруд є люди. Кілька разів потрапили по лікарні. Більша половина міста — її просто не існує. Будинки, які вціліли, стоять пустими обгорілими коробками, які не завжди вдається загасити вчасно. Рятувальники не можуть приїхати, бо не перестають обстрілювати. Я не можу спостерігати, як місто, де я була щаслива, перетворюється на суцільну руїну, як сквери, де я прогулювалася, нагадують скоріше поле бою, ніж зелені куточки для відпочинку, як будинки моїх друзів і знайомих перестають існувати, а повсюди лежать речі, якими колись користувались люди. Не можу спостерігати, як лежать трупи повсюди, яких не можуть навіть захоронити, не можу спостерігати за тим, як рятувальники не можуть загасити пожежу, яка пожирає весь будинок. Найбільше, що мене бентежить — це люди, які залишилися там. Ми з мамою хоч і виїхали, але не перестаємо волонтерити, ми займаємося гуманітарною допомогою, вивезенням людей, спілкуємося кожного дня з десятками жителів, які навіть не знають, яка ситуація в місті, бо вони сидять у підвалах. Вони просять мене хоча б раз у день телефонувати і розповідати останні новини. На жаль, я зараз усвідомила, що не можу всіх урятувати і всім допомогти. Більша частина людей не готові отримувати цю допомогу і не готові виїжджати. І, зважаючи на те, що я сама виїхала 2 тижні тому, я пов'язана з тим містом, я відчуваю те, що відчувають люди, які залишилися, у яких немає тих можливостей, які є у мене. 

Наслідки обстрілів Сєвєродонецька

Буквально кілька днів тому в одному з чатів жителів нашого міста я прочитала тривожне повідомлення жінки про те, що поряд з нею перебуває мама з дитиною, які потрапили під обстріл. У результаті дитині розпороло живіт і вивалився кишечник. У мене ще ніколи так не мобілізувалися сили, ще ніколи не телефонувала одразу на стільки телефонів рятувальних служб, одночасно не шукала, як зупинити кровотечу, що робити з цими органами. Ми намагалися всім чатом знайти номер тієї жінки. Нарешті хтось все ж таки додзвонився і передав поради, які я знайшла, і я сподіваюся, що дитину врятували і вона зараз у лікарні. 

  У 2014 не було таких руйнувань, не було таких людських жертв. Так, були обстріли, але вони були на окраїнах міста й самі бої за місто точилися поза його межами. Так, декілька разів прилітало в житлові будинки, але це було не так серйозно і тоді наше місто вийшло сухим із води. Найбільше дісталося Лисичанську, з якого зараз відбуваються евакуаційні рейси. 

  Наш Сєвєродонецьк — це місто обласного значення, воно тимчасово виконує обов'язки Луганська, туди переїхали всі суди, навчальні заклади, цивільна адміністрація, тому це найбажаніший об'єкт окупантів. І відстояти Сєвєродонецьк — це означає відстояти всю Луганську область. З усієї області лише 3 міста неокуповані, тобто 70% області все ж під окупантами. 

  Я надихаюся мужністю і героїзмом тих, хто залишилися в Сєвєродонецьку. У нас зараз найбільша потреба у волонтерах, які мають машину і можуть адресно розвозити гуманітарку, оскільки зараз гуманітарка є, зелені коридори є, але є люди, які не можуть цим скористатися самостійно. І знаходяться герої, їх небагато, але вони мене приємно дивують. На фото чоловік, який розвозить гуманітарку, при цьому не маючи правої руки, їздить на машині, яка не має трьох дверцят. 

Ще я усвідомила всю важливість комунікації, коли випадково зв'язалася зі своєю викладачкою фотомайстерності з Сєвєродонецька. Вона зараз проживає у Львові й має вихід на чеську гуманітарку. З її допомогою нам вдається доставляти допомогу в Сєвєродонецьк. Також під час евакуації помітила, як злагоджено працюють волонтери. Коли 200 людей залишилися на вокзалі, вони принести пересувну кухню і годували їх впродовж 2 днів. Поліція та місцева тероборона також працюють злагоджено. Тим потягом, що я евакуювалася, виїхало 2 тисячі жителів і при цьому жодна дитина не загубилася, нікого не задавили, ніхто не ліз поперед черги, бо вони корегували процес. 

  А ще під час евакуації в мене була цікава історія, яка ілюструє, що карма дійсно є і що добро повертається добром. Коли ми приїхали на вокзал у мене була ціла сумка батончиків і на вокзалі було повнісінько дітей. За час мого перебування там я роздала всі батончики. Була повна сумка, а залишилося нічого. Та коли я приїхала в Острог і звернулася до волонтерського штабу, з-поміж інших продуктів мені повернулася купа батончиків, усі, що я роздала. 

Софія говорила про все стримано. Лише часом у кінці розповіді важко видихала. Ми спілкувалися ввечері. Тоді в Софії розрядився телефон і ми мали продовжити розмову наступного дня. Щоправда, наступного дня Софія розповіла невтішні новини. У селі Красноріченське в неї та сестри є будинок, який перейшов їм у спадок після смерті батька рік тому. Переоформити будинок дівчата не встигли, лише подали документи про спадкоємство. Сусідка, до якої вони не могли додзвонитися 2 тижні, повідомила, що той будинок зайняли російські окупанти, а біля будинку припаркували військову техніку. 

Той будинок   — це сімейна резиденція Софіїної родини. Його власноруч будували її бабуся з дідусем у післявоєнні часи. Софія жертвувала навчанням, щоб доглядати за будинком і ділянкою. З голосу чути, що дівчина шокована, бо вийшло так, що вони власноруч привели будинок в порядок для того, щоб зараз там жили окупанти. А ще в тому будинку мали проводити заняття з музики для дітей. Софія каже, "раніше в будинку звучав сміх і мала звучати музика, а зараз, напевно, звучить російська лайка". 

Будинок Софії та її сестри в Красноріченському до приходу окупантів. 

Це не єдине майно, яке спіткала така доля. Крім цього є ще й вірогідність, що в будинку, де квартира Софіїної сім'ї у Сєвєродонецьку, побували мародери. Та й про долю іншого нерухомого майна сім'я наразі нічого не знає. Але вони, не дивлячись на складості, продовжують допомагати жителям і жителькам Сєвєродонецька комунікацією, виїздом, продовольством. 

Ми закінчили нашу розмову за тиждень від її початку. Софія вибачається за те, що в неї постійно щось стається. Вона намагається розповісти все, згадуючи про дитинство, мрії, ролики, сусідів і не тільки, але завершує розмову переживаннями за чоловіка, якому треба допомогти повернутися в Рубіжне попри окупацію і війська “лнр”. 

Альбіна Карман