"Похід на Схід". Як ОУН(б) працювали у Слов’янську та Донеччині

Тема діяльності ОУН на Сході України завжди була і залишається спірною. У пострадянських містах намагалися максимально заперечити і приховати сам факт того, що місцеві могли підтримувати боротьбу за незалежну Україну.

Texty.org попрацювали з цією темою і розказали про те, як по Україні працювали прихильники національної ідеї. Зокрема розглянемо частину східної України - Донеччину.

Діяльність українського визвольного руху під проводом Організації українських націоналістів (ОУН) часто асоціюють виключно із Західною Україною.

Проте попередниця ОУН – Українська військова організація (УВО) – намагалася закласти підпілля в Радянській Україні в 1920‑х роках. Тотальна система стеження й доносництва, створена комуністичним режимом, прирікала антирадянські рухи на провал. 

Головною метою УВО й ОУН завжди проголошували об’єднання в складі єдиної держави всіх етнічних українських земель. І під час Другої світової війни вони спробували це зробити.

Анексія Радянським Союзом Західної України в 1939 році принесла колективізацію, депортації, арешти інакодумців, ліквідувала кордон між західно- й східноукраїнськими землями. Керівний орган підпілля – Крайова екзекутива ОУН почала відряджати своїх членів у східному напрямку, щоб розвідати ситуацію й закласти осередки організації. Першопрохідці визвольного руху на Сході України в 1940—1941 роках йшли працювати на промислові підприємства Криворіжжя, Запоріжжя, Донбасу, потрапляли на службу до частин Червоної армії, розташованих у центральних, південних і східних областях.

Організовані ними групи зазвичай швидко виявляли органи НКВС, а учасників підпілля чекали смертні вироки.

У 1940 році єдина ОУН розкололася на дві частини: перша — під проводом Андрія Мельника («мельниківці»), друга — на чолі зі Степаном Бандерою (називала себе революційною, більше відома як «бандерівці»). І перші, і другі пов’язували відновлення державності України з війною Третього Рейху проти СРСР, вбачаючи в нацистській Німеччині єдину силу, здатну повалити комуністичний тоталітарний режим. Проте між ними була принципова відмінність: мельниківці покладалися на добру волю нацистів, а бандерівці збиралися самостійно проголосити державність й розраховували на статус рівноправного союзника.

Представники ОУН з Донеччини об’єдналися у Сталінський обласний провід. Серед міст, представники яких долучилися до проводу, був і Слов’янськ.

8 жовтня 1941 р. до Маріуполя прибув рій Південної похідної групи ОУН. 10-12 бандерівців привів Володимир Булавський-Болгарський, який очолив перший склад обласного проводу. Так почала організовуватися мережа ОУН(б): осередки в Маріуполі, Горлівці, Костянтинівці, Волновасі, Сталіні (Донецьку). Осідком обласного проводу стала Красногорівка.

Те, що "бандерівці" не визнавали нацистську Німеччину за союзників, доводять документи та заяви з архівів КДБ.

З довідки начальника Управління НКДБ Сталінської обл. полковника держбезпеки Демидова Першому секретареві ЦК КП(б) Хрущову про діяльність ОУН на Донбасі (30.11.1943):

“Чинимые фашистами зверства в отношении советских людей украинские националисты стали использовать для привлечения в свои ряды новых участников. Эту работу оуновцы особенно активизировали после вторичного ареста БАНДЕРЫ, убедившись в обмане со стороны немцев.

Уйдя в подполье, на одном из совещаний "ОУН" в Сталине было принято решение:

"...Мы должны осторожны доказывать украинцам, проживающим в Донбассе, что нашими врагами являются не только Советы, но и немцы. Нужно показать украинскому населению, что русские — враг №1, а немцы — враг №2...”

Выполняя это решение, областной провод "ОУН" проводил большую работу по распространению националистической литературы, призывающей к формированию повстанческой армии под лозунгом борьбы с большевиками и немецкими оккупантами”.

Щоб мати більше можливостей впливати на владу, поширювати ідеї незалежності України, залучати нових членів до організації, ОУНівці влаштовувалися на роботу в органи самоврядування, поліцію або вербували націоналістично налаштованих посадовців, брали під контроль легальну пресу, організовували осередки «Просвіти» тощо. 

Дивіться: Український націоналізм у Слов’янську. Документальні історії - ВІДЕО

Отримуйте наші новини одразу після публікації у Viber (новости Славянска)

Бандерівці українізували обласну російськомовну газету «Донецький вісник» та заснували інші: з-поміж 17 газет, що виходили на території області, 8 видавалися під їхнім контролем (Слов’янськ, Волноваха, Маріуполь, Костянтинівка, Дружківка, Горлівка, Єнакієве).

Члени і прихильники ОУН очолювали 11 районних відділів освіти, і з їх ініціативи запрацювало близько 600 українських шкіл.

Нова хвиля гітлерівських переслідувань проти представників ОУН прокотилася влітку та восени 1942 р. в Маріуполі. Частину підпільників заарештували, декого невдовзі випустили. Маріупольський окружний провідник Степан Держко‑«Кащенко» помер у в’язниці Сталіна.

Жорсткішими репресії стали з березня 1943 р., а пік припав на червень-липень, коли німецька армія відступала.

Облави відбулися в Маріуполі, Горлівці, Краматорську, Костянтинівці, Слов’янську, Сталіні, Ольгинці, Красноармійську (Гришиному), Селидовому. Щонайменше 60 учасників підпілля були або страчені, або відправлені до концтабору Дахау (зокрема, Маріупольський окружний провідник Федір Лічман). Обласний провід, пошарпаний арештами, відновлювався двічі.

Більшість учасників бандерівського підпілля в області складали місцеві жителі, вихідців із західних областей України налічувалося близько 10%.