Від піаноли до радіоли - на чому раніше слухали музику у Слов’янську

Останнє десятиріччя 21 століття - це той період, коли для того, щоб знайти собі якусь потрібну пісню, треба просто “тицнути” пару разів пальцем по екрану смартфона. Але не завжди все було так просто та швидко.

Можна сміливо сказати, що музика посідає важливе місце у нашому житті. Без музичного супроводу не обходяться урочистості, свята, сумні та радісні дати, вечірки та фестивалі. Під музику ми працюємо, відпочиваємо, готуємо, прибираємо, засинаємо.

Зараз, щоб знайти якусь пісню, достатньо “вбити у гуглі” пошуковий запит, “забити” назву в YouTube, відкрити Spotify чи AppleMusic. А далі залишається просто вдягнути навушники чи під'єднати колонки до комп’ютера. Але не завжди все було так просто.

А на чому ж слухали музику наприкінці 19, на початку та в середині 20 століття? Про це ми дізнавалися від наукового співробітника Слов’янського краєзнавчого музею Олександра Гаєвого.

Отже, одним з найстаріших механічних музичних пристроїв, що зберігаються в музеї, є піанола (Phonola) - його створили у Німеччині наприкінці 19 століття. Зовнішньо він схожий на звичайне піаніно, до якого мають кріпитися канделябри, і який має підставку для нотної книги.

На піанолі можна було грати як на звичайному піаніно, а можна записувати свою гру. Для запису використовувався барабан з отворами, на якому розміщувалася перфострічка. Також інструмент має другу пару педалей та систему трубок  як в органі. Тобто людина грає та тисне ногами на педалі. А повітря, яке йде по трубках, змушує барабан обертатися. На цьому ж інструменті можна було відтворити музику, записану на перфострічку.

Кому саме належала Phonola - невідомо. Інструмент такий був дорогим, і не кожен міг собі його дозволити. 

Також наприкінці 19 - на початку 20 століття у моді були грамофони. Музей зберігає екземпляр, виготовлений в Англії у 1897 році. Його можна назвати першим пристроєм, який створили виключно для відтворення музики, записаної на платівках. 

У грамофоні є мембрана, голка, яка опускається на платівку, та звукова доріжка. Звук виводиться через рупор. Фішка грамофону у тому, що це перший аналоговий пристрій, який працює не від електроенергії. 

До 1924 року кожна фірма, яка виготовляла грамофонні платівки мала свій стандарт на кількість обертів. А вже з 1924 року встановили єдиний стандарт - 78 обертів за хвилину. Кількість обертів - це швидкість обертання диска. Купити собі грамофон, та ще й колекцію грамплатівок - також було задоволенням не для бідних.

А далі з’явилися патефони. Перші з них також працювали не від електроенергії. Їх перевага перед грамофонами була у більшій компактності. Музичний пристрій, схожий на невеличку валізу, був справжнім дивом. 

Один з перших патефонів, що зберігаються в музеї, - швейцарського виробництва у 20-х роках минулого століття. До музею його принесли місцеві жителі, на той момент пристрій був не у найгарнішому стані, але він все ще працює. Принцип роботи аналогічний грамофону, хіба що рупор був захований у самій коробці патефона. 

Там є й місце для голок. Тоді голки були одноразові. Тобто прокрутив одну сторону платівки - поміняв голку. Якщо голку не міняли, то якість звуку була значно гіршою. 

Наступним кроком були програвачі, які вже під’єднувалися до електромережі. Один дріт був для розетки, другий - для системи відтворення звуку. Або ж динамік був вмонтований у сам програвач. Але й цей музичний пристрій не всім був по кишені.

У 30-то роки минулого століття були розповсюджені радіоточки на стовпах. Вони були доступними для всіх. Приблизно у той же період були радіо - компактні невеличкі коробочки, які й досі можна зустріти у бабусь вдома. Не можна сказати, що й радіо було фінансово доступним для кожного. 

Патефонами масово користувалися аж до середини 50-х років. Це не означає, що потім вони просто зникли - просто з’явилася альтернатива у вигляді радіол, приймачів та радіоприймачів. Продовжували розвиватися електропрогравачі. Саме у 50-ті роки з’явилися довгогральні платівки - ті, на яку можна було записати більше однієї пісні. Хоча до цього на одну платівку чи грамплатівку можна було записати лише одну пісню.

А ось так виглядає радіола з колекції музею. Її виготовили у 1956 році. Вона має колонки, працює від електроенергії, дозволяє регулювати режими (має еквалайзер), гучність. Радіола також дозволяє програвати платівки, але ще має приймач, тобто ловить радіохвилі.

Вже пізніше приймачі були чи не в кожному домі. Більшою рідкістю були імпортовані магнітофони та перші музичні центри з гучними колонками та чистим звуком. 

Наступною хвилею стели музичні плеєри з навушниками. Спочатку на них можна було слухати касети, потім - диски. Але поступово плеєри зменшувалися у розмірах, а музику зберігали на карті пам’яті - її вже завантажувати через комп’ютери з інтернету.

Хоча поступово у нульові роки 21 століття й плеєри вийшли з використання. Натомість музику стали зберігати у мобільних телефонах, спочатку - у кнопкових, згодом - у смартфонах та айфонах. 

Вже сьогодні люди поступово відходять від того, щоб зберігати музику у пам’яті телефону чи комп’ютера. Значно зручніше слухати її на YouTube, у Spotify, AppleMusic, SoundCloud та в інших музичних ресурсах чи хмарних сховищах. Адже простіше там створити собі платний акаунт та зберігати улюблені треки, ніж займати пам’ять свого гаджета гігабайтами музики.

Ще більше цікавого отримуйте у нашій групі Viber