Пірсинг, татуювання скрізь та кольорове волосся - як живуть у Слов’янську люди із яскравою зовнішністю

В українському суспільстві все ще можна зустріти упереджене ставлення до людей, чия зовнішність відрізняється від загальноприйнятих понять норми. Насторогу можуть викликати як шрами на обличчі майбутнього працівника, так і яскравий колір волосся старшокласниці. То чи складно жити з яскравою зовнішністю у Слов’янську?

Читайте: Худий, чотириокий, довгоносий - як мешканці Слов’янська постраждали від бодішеймінгу

Якщо йти вулицями Слов’янська, то не так вже й легко зустріти людину, чия зовнішність буде радикально відрізнятися від оточуючих. У школах старшокласники за яскравий колір волосся можуть отримати занижену оцінку або зауваження зі скаргою батькам. Філіали мережі магазинів побутової техніки та кав’ярень можуть не взяти на роботу людину з кольоровим волоссям та татуюваннями на видному місці - усе для того, аби у маленькому місті не відлякувати клієнтів та покупців.

Але попри залишки упередженого ставлення у Слов’янську є люди, яким байдуже, що оточуючі думають про їх зовнішній вигляд. Журналісти сайту 6262.com.ua знайшли таких людей та поспілкувалися з ними про те, чи стикалися вони зі складнощами через яскраву зовнішність.

Ярослав, 24 роки

Взагалі я зараз намагаюся організувати свій бренд - роблю кастомні шмотки, тобто індивідуально одяг розфарбовую та розмальовую, шию. Наприклад, можу зі штанів пошити сумку. Але я ще поки вчуся, купив для цього швейну машинку. У мене мама трохи шиє та навчає мене. 

Перше бажання якось вирізнитися виникло десь у восьмому класі. У мене тоді було довге волосся, десь по плечі - це тоді модно було. 

Ми тоді на скейтбордах каталися та дуже відрізнялися серед інших. Ходили в “узкачах” (прим. вузькі джинси). ось тоді я зіштовхувався з тим, що зараз називають булінгом. Підходили гопніки та казали:

“Що це в тебе за штани такі пі*****кі? Що це ти вдягнувся як баба? Коли підстрижешся?”

А зараз я дивлюся на цих типів, які вже теж усі у вузьких джинсах ходять, бо на базарі нічого іншого знайти не можуть. Мені здається, ми тоді трохи випереджали час. А зараз немає ніякої жорсткої моди та рамок, усе індивідуально.

У школі мені дуже хотілося відрізнятися, носити різнокольоровий одяг. Коли я “намутив узкачі” зеленого кольору, мені самому було страшно їх носити, бо не був упевнений, як це сприймуть. Тобто зелені штани ок носити для дівчини, але не для хлопця.

Перші татуювання у мене з’явилися в 20 років. Відтоді я, можна сказати, кожного тижня забивався, бо у мене друг робить татуювання. Я зупинявся на якийсь час, потім з’являлася якась ідея - і робив знову. У мене взагалі була мета набити собі всіх мультяшних персонажів. Спочатку забивав одну ногу, потім почав партачити другу. 

Чесно кажучи, я не часто чув критику щодо моїх татуювань. У мене близько півроку було помаранчеве, синє, блакитне волосся, і я теж не відчув на собі якогось утиску. Мене навіть здивувало, що немає ніякого фідбеку (прим. відгуків). Я просто пам’ятаю, що моя подруга в 2011 році випускалася з дев’ятого класу із синім волоссям - про неї тоді навіть у газеті писали щось типу:

“Куди дивляться батьки, як її випустили на вулицю?”

У нашому місті легко вирізнятися зовнішньо. Хтось подивився у TikTok, як одягатися, хтось розтягнув тунелі. І попри думку, що з татуюваннями не візьмуть на роботу, я бачив інший приклад. Коли лежав у травматології, у мого лікаря було дуже багато татуювань. Що цікаво - у нього на кистях були татуювання. Мені здається, це добре.

Гадаю, упереджене ставлення у нас ще залишається через те, що люди не “доросли” до розуміння, що в яскравій зовнішності немає нічого страшного. Люди сидять у своїх районах, просто на “падіку” (прим. біля під’їзду), п’ють пиво та нічим не цікавляться. Може їх самих батьки так виховали. Я от уже в сьомому класі ходив по секонд-хендах та купляв там фірмові речі, і батьки мене не примушували носити те, що вони хочуть.

От, до речі, я стикався з булінгом через те, що носив речі з секонду. Чув оце все:

“Ой, краще на базарі купити, там же нові речі, одяг з секонду вже носили”

Я вважаю, що підліткам слід простіше ставитися до критики. Школа - це тимчасово. Тебе не можуть звідти вигнати, відправити кудись за зовнішність. Бо деякі батьки та вчителі люблять казати: “я тебе в інтернат відправлю”. У мене от постійно відбувалося так, що я ретельно готувався до уроків, підіймав руку, а мене не викликали, та й взагалі було трохи булінгу з боку вчителів. Я просто забив на це тоді, а вже потім усвідомив: те, що відбувалося, не було нормально.

Анастасія, 16 років

До мене у школі взагалі ніхто не чіпляється, навпаки кажуть, яка я яскрава та красива. У моїй школі багато хто любить яскравий вигляд, тому зі вчителями проблем немає. У мене в класі одна дівчина робила собі септум (прим. пірсинг носової перегородки). Ще одна випускниця була з синім волоссям та пірсингом - у той момент для багатьох це було дикістю. Я тоді ще була у молодших класах, дивилася на неї та думала: “оце так, ось це красиво!”

У мене ще давно з'явилося бажання якось вирізнятися. Спочатку я спробувала коротко стригтися. Потім я сказала мамі, що хочу пофарбуватися тонікою для волосся. Але це було не практично, бо змивається швидко, а пігмент в’їдається в волосся. Тому далі я пофарбувалася у бузковий колір.

Тут ще важливу роль зіграв TikTok. Цей додаток допоміг у пошуку себе. Там дуже багато відео, де люди пояснюють, як правильно щось робити, як фарбувати. Це дійсно допомогло. І от потім я вирішила, що треба вже міняти бузковий колір, бо він досить швидко вимивається. 

Врешті-решт я зупинилася на тому, що одна половина голови буде білою, друга - чорною. Я фарбуюся постійно в одного професійного колориста. І коли я до нього приходжу, інші майстри приходять і дивляться на це, як на виставу. До цього в мого колориста не було таких екстравагантних клієнток. Тут важливо було не нашкодити волоссю, тому майстер ретельно підбирав фарбу, дивився структуру волосся. 

У моїй школі ніхто не робить зауваження за зовнішність, але якщо таке трапляється в інших школах, то раджу просто все відмінно вчити та у разі чого звертатися до органів освіти. Бо судити людину за зовнішністю - це неправильно. 

Зазвичай проблеми із зовнішністю з’являються за школою. Якось, коли у мене волосся вже було пофарбоване у два кольори, я вирішила також надіти гольфи різного кольору - білий та чорний. І я почула, як хтось про мене сказав:

“Боже, з якої траси вона зійшла?”

Але я взагалі тоді на це не стала звертати увагу, бо воно того не варте. Тим паче, що зазвичай це кажуть люди, які теж хотіли у собі щось змінити, а їм не дозволили.

Окрім фарбування волосся, я ще вчуся робити різний макіяж та цікавлюся косплеєм. Щоправда, зараз на косплей не вистачає часу. До того ж це ще задоволення не з дешевих, бо речі необхідно шити або замовляти. Косплеєм треба займатися серйозно, щоб було не соромно показати. А в мене це просто пустощі.

Я роблю макіяж в залежності від мого настрою, він кожного дня різний. Для виразності ще можна додати кольорові лінзи, намалювати штучні веснянки. Це як малювання.

Я все це роблю для себе, а не для когось іншого. Щоб підходити до дзеркала та думати: ось те, що я хотіла, мені це подобається. Я не хочу таким чином сказати, що мені погано, я самотня, на мене треба звернути увагу. Вирізнятися - не погано, хочеться - робіть, іноді вирізняються навіть ті, хто просто виглядає охайно та елегантно.

Слива, 28 років

Я одна з організаторок “Балагану” (прим. це барахолка, яка відбулася у Слов’янську в травні 2021 року). 

Читайте: Як зі старих речей і кави влаштувати балаган. Історія свідомого споживання у Слов’янську.

А ще шукаю приміщення для власної кав'ярні, бо кава - це мій основний вид діяльності, те, що я люблю. Мене цікавить уся культура споживання напоїв. У Києві я з цим працювала чотири роки - була керуючою мережею, допомагала відкривати кав’ярні, була і баристою. У цій сфері я навчаю людей, як готувати вдома, навчаю персонал, консультую. Тобто якщо людина хоче відкрити кав’ярню, я можу розказати все від навчання бариста до навчання власника кав’ярні. 

Щодо експериментів із зовнішністю, то, мені здається, що це у моїй крові. Тому що десь у 13, коли ще був повільний інтернет, я поїхала у табір. Там діти фарбували волосся гофрованим папером, з якого від дощу стікає фарба. І після дощу всі ходили пофарбовані цим гофропапером. Потім виявилося, що моя мама приблизно у тому ж віці фарбувала собі волосся.

Коли інтернет почав прискорюватися, у мене з’явилася пристрасть до яскравого волосся, пірсингу, татуювання. Просто якось усе життя мене пригнічувала сіра обстановка навколо. І от тоді у мене було дуже довге волосся. Мені не дозволяли його стригти, а я дуже хотіла пофарбувати його у рожевий колір. У цей же період я захотіла ще дві дірки у вусі, але дозволили мені тільки одну.

Потім мене сильно понесло у цьому напрямку, мені це дуже подобалося. Звісно, навколо казали, що я подорослішаю, і мені все набридне, і я буду шкодувати. Єдине, про що я зараз шкодую, так це про те, що в мене немає дерев’яних тунелів - їх погриз мій собака. Ну і одне татуювання довелося перекрити.

Коли я ще була підлітком, слухала багато різної музики, серед якої були System of a down, Green day. У мене вдома був диск Prodigy, вони на мене дуже сильно вплинули, бо там на обкладинці був Кіт Флінт. Він сидів висунувши язика, у нього був септум, три пірсинги у язику та два зелених ірокези. І я така думаю: “хмм, цікавенько”. І ще трохи впливу було від гурту Evanescece.

У подружки я ще якось натрапила на журнал “Браво”, там була стаття про емо. Мені здалося, що це цікаво. Я стала прихильницею цієї субкультури, познайомилася зі скейтерами, вони тоді теж тусили на площі біля пам’ятника. Скейтери теж були новим натхненням, оскільки повернули мене з субкультури в життя. Тоді ж були і гопніки, які просто могли підійти до тебе і почати розказувати, як ти завтра повинен виглядати.

Гадаю, вміння вирізнятися в умовах маленького міста і при цьому не виглядати смішно залежить від того, що людина дивиться та читає, наскільки широко вона обізнана. Ти спочатку, може, і наслідуєш когось, але потім знаходиш свій власний стиль. Кожен має виглядати так, як хоче та відчуває. Якщо хтось хоче ходити в піжамі - та нехай. Мода зараз в принципі веде до того, що просто можна обирати що завгодно. Кордони розмиті.

Зараз не обов’язково їздити у Київ за крутими шмотками. Достатньо вдома пошукати в інтернеті. Якщо немає інтернету вдома - є вільний на площі, наприклад. Можна просто підійти до людини на вулиці, яка вас надихнула, та запитати, де він чи вона щось купляли.

Треба ходити на вистави в музеї - це розвиває, створює нові нейронні зв’язки у мозку. Коли ти розвиваєшся, ти не тикаєш пальцями, та щось некультурне не питаєш. Коли у мене були дреди, багато хто підходив та просив помацати їх. З іншого боку, коли всі будуть просити помацати мої дреди, там будуть усі руки з усіма бактеріями. Зазвичай я  дозволяю, бо де ж люди ще отримають таку можливість. Беру участь у, так би мовити, просвітницькій діяльності.  

Можливо, упереджене ставлення - це ще наслідок радянського виховання, моя бабуся от досі експерименти з зовнішністю не сприймає. У нас люди, на жаль, багато працюють та мало часу приділяють саморозвитку.

Через зовнішність у мене ніколи не було проблем з навчанням. Щодо працевлаштування, то я ніколи не хотіла працювати на когось. У певний момент я захотіла зробити татуювання, з яким би мене точно не взяли на “нормальну” роботу, але з яким я би влаштувалася туди, де мене сприймуть такою, як я є. Я зробила тату інопланетянина, який показує F*ck. І саме в київській кав’ярні у мене не було відчуття, що я працюю “на дядю”. 

Якщо вас не приймають, не треба засмучуватися та робити щось таке, щоб усім сподобатися. 

А чи мають проблеми через яскраву зовнішність жителі міста Коломия в Івано-Франківській області. Про це дізнавалося медіа Глуzд.

Лукізм базується на оцінюванні зовнішності за стереотипами та уявленнями. Зустріч “за одягом” перекриває особисті та професійні навички. Наших героїв дискримінували за їхній імідж. Як це було - розповідаємо далі.

“Ти – те, що ти кажеш” 

Коли Антон (ім’я змінено за проханням героя — ред.) вчився в університеті, то вирішив поекспериментувати й змінити зачіску. Він почав носити довге волосся, що стало причиною косих поглядів. 

Якось подруга запропонувала йому підстригтися, проте після стрижки коментарі модифікувалися.

Усі, кому не лінь, виражали своє позицію про стрижку хлопця. Це були люди, яких Антон навіть не знав. 

“У гуртожитку підслухати розмову в коридорі простіше простого. Я такого неслухався про себе від реально чужих людей, що аж страшно”

Щодо кордонів: у військовій справі є поняття гнучкої оборони, коли суперник потрапляє на ворожу територію під спільний вогонь угрупувань, що захищаються. Я розумію, що зараз модно бути в ресурсі і відстоювати свої кордони, проте, думаю, краще дати можливість кожному сказати, що думає. Іноді цього достатньо, щоб більше не спілкуватися з людиною.

Якщо це лише спосіб мене принизити, то гріш ціна йому. Ти — те, що ти кажеш”. 

У сім'ї постійно були зауваження до хлопця, іноді вони лунають й досі. Хоча довге волосся Антону почало не дуже подобатися, він продовжував його носити (як на зло). Та й дівчата заздрили, що воно було здоровіше, ніж у декого з них.

“У мене стиль непрасованого бомжа. Це не заважає мені грати в під'їзді шахи, поки інші п'ють пиво”

“Коли ти станеш дорослою це потрібно зняти”

Жартів про блондинок не уникнути відколи Іра пофарбувалася. У деяких колах було не обійтися без анекдотів про колір волосся. 

“Зазвичай я проводжу невеликий аналітичний експіріенс для людини, яка пожартувала. Пояснюю, які конкретно комплекси вона намагалася закрити за рахунок кольору мого волосся”

А ще на Іриому обличчі є пірсинг: проколена верхня та нижня губа, кілька “зайвих” дірок у вухах й колись був проколений ще й ніс. Є ще два татуювання. Якщо про колір волосся були тільки жарти, то в інших питаннях було більше ознак дискримінації. Коли у неї тільки з'явився перший пірсинг, викладачі в університеті, поставилися до цього негативною, бо жінка навчалася за спеціалізацією психологія.

“Казали, що коли я стану дорослою це потрібно зняти, бо у мене будуть проблеми із пошуком половинки. Намагалися поставити діагноз, нібито це ознака неврозів. Але неврози не підтвердилися, половинку я знайшла в 21, і до сьогодні у роботі у мене не було майже ніяких проблем...”

До 2020-го Іри займалася приватною психологічною практикою, але через карантин й те, що не можна працювати з людьми вживу — взяти паузу.

“Локдаун з'їв мою фінансову подушку, тому мені потрібно було знайти засоби підробітку. Мені трапилося оголошення позашкільного розвиваючого закладу. По заявці я їм підійшла, прийшла на співбесіду, заповнила анкету. Усе було добре поки не треба було зняти маску для спілкування. Одразу перекрилися мої сертифікати, методики, якими я володію, а керівництво сказало, що сережки треба зняти. Якщо для них важлива зовнішність, а не професійні навички, то ми не спрацюємося. Я пояснили це й ми розійшлися”

Імідж Іри вже звичний для її близького оточення. Каже, що багато друзів мають яскраву зовнішність. Батьки спершу не дуже були задоволеними, але їхня манера спілкування з дочкою була на рівних: її не обмежували й не забороняли виглядати, як їй подобається. 

Якщо немає агресії, то жінка пояснює що це її вибір і бачення естетики. Якщо це підходить їй та її близьким, то вона може виглядати саме так.

“Правда, буває на вулиці ловлю специфічні погляди жіночок. Я це рідко помічаю, але коли бачу – посміхаюся у відповідь. Там реакція безцінна. Люди просто губляться”

Авторки: журналістка сайту 6262.com.ua Вікторія Повержук, журналістка медіа Глуzд Ірина Блаженко.

Приєднуйтесь до нас у Viber та підписуйтесь в Instagram