"Я ніби потрапив у дешевий вестерн". Захоплення Слов'янська очима фотокореспондента

"12 квітня 2014 року я ніби потрапив у дешевий вестерн" - Єфрем Лукацький, фотокореспондент. 

Загін озброєних негідників захопив невелике містечко. Одні бандити були одягнені у великі хутряні шапки з нагайками і в чоботах, але без коней, інші в спортивних шапках та кросівках, і у всіх пов'язки на обличчях. Обвішані зброєю, як ялинка іграшками, тільки на шиях бовталися не кольти, а гранатомети і автомати з нічним прицілом.

Єдиним без маски був їхній командир, який назвався Стрєлковим (справжнє прізвище Гіркін). Він вдавав із себе білогвардійського офіцера з іншого фільму. Доглянуті вусики, ніжно тиснув і цілував дамам руки.

 

Я пам'ятав його, бачив у Києві, коли він охороняв кінцівку святого, привезену з Росії в Лавру для поклоніння.

Всі вони прийшли з іншої країни, а поведінка, фігура, володіння зброєю, тактика і Пітерський акцент видавали в деяких з них кадрових військових.

Насамперед вони захопили відділення поліції. Місцеві менти відразу здалися і віддали на розграбування своє відділення.

Все б нічого, але це було не кіно і відбувалося на сході України в містечку Слов'янськ.

Мер міста, фарбована блондинка невизначеного віку, бігала по центральних вулицях з двома озброєними охоронцями в армійському одязі і масках та оголошувала місцевому населенню, що прийшла нова влада і тепер всі заживуть чудово, прямо як у Росії.

 

Навколо захопленого відділення поліції зросла барикада. Надивившись по телевізору про жахи бандерівців, жителі кинулися захищати прийшлих бандитів від вигаданого десанту центральних військ.

Поки я перелазив через барикаду ближче до бандитів, щоб зробити фото, в мене вчепилися кілька дідусів та стали кричати, що я був висаджений з вертольота і що я шпигун Київської хунти.

Але варто було мені застосувати правило першої фрази і сказати чарівне слово "Москва", як вони шанобливо відсахнулися.

Мене тут же схопила за руку 30-річна дама з каламутним поглядом і оголосила, що вона шкільна вчителька і що в їхньому місті забороняли російську мову і переслідували всіх російськомовних.

На наступний день Київська влада відволіклася від головного - виборів Президента і поділу влади, зібрала останнє, що було, і відправила звільняти місто не Клінта Іствуда, а великого чина Альфи в супроводі армійського підрозділу. Основна команда для всіх - не стріляти (а то посадять).

Командир поїхав на штурм у джипі - так комфортніше, ніж у БТР.

У неділю 13 квітня 2014 року вони зупинилися перед в'їздом у місто на трасі - порадитися. Командир вийшов з дорогого джипу, на дорозі тут же зупинилося кілька жигулів, і з них пролунали автоматні черги. Командир важко поранений, офіцер поруч із ним убитий.

 

Все було б ще гірше, але офіцер, який перебував у БТР в сотні метрів, порушив наказ і став стріляти.

 

Нападники втекли.

На все пішли секунди.

На дорозі паніка, проїжджі в машинах дивляться на жертви.

Завантаживши в техніку пораненого командира і убитого офіцера, весь підрозділ поїхав, так і не почавши штурм.

Пітерські повернулися, мотузкою зачепили джип командира Альфи і як трофей потягли в місто.

У місті панувала атмосфера ідіотизму. Телевізійний вірус вразив найсильніше літніх, а молодь звично бухала.

Мешканці швидко організували повне підпорядкування міської влади, з населенням не панькалися, незадоволених знищували. Вбивали жорстоко, населення боялося і поважало.

Головою міста призначили такого ж кіношного екземпляра, колишнього господаря цеху з виробництва мила.

 

А в цей час центральна влада судорожно вирішувала, як вчинити.

Крим вже втратили, тепер почалося в материковій Україні.

Силовиків в країні не було, точніше, були ті, хто вмів наїжджати на бізнес, а ось тих, хто вмів тримати у руках зброю і ризикувати своїм життям, майже не залишилося.

Після подій на київському Майдані страх бути покараними паралізував волю більшості силовиків.

Вчора захищав стару владу - посадять сьогодні, сьогодні захищав нову владу - теж посадять, тільки завтра.

Минали дні, тиша, тільки іноді літак або вертоліт пролетить.

Як мухи, в місто зліталися бійці інформаційного фронту з Росії. Треба було показати звірства правого сектора і центральної влади.

Стоячи на балконі готелю "Україна" в центрі міста, я слухав, як такий боєць (колегою назвати не можу) пояснював по телефону сценарій, як бандити (тепер вони називалися "захисники міста") відбивають атаку правого сектора, і тут "випадково" опиняється камера їхнього каналу, і все буде показано на центральних каналах Росії та всього світу.

Поки Київська влада обурено писала заяви в міжнародні організації, будучи не в змозі щось зробити, на в'їзді в Слов'янськ, на блокпосту, на світанку сталася перестрілка. Декілька озброєних людей намагалися в'їхати в місто. Їх визначили як правий сектор (цілком допускаю, що так і було), та й візитка лідера у них знайшлася. В результаті дві машини спалені, всі загинули.

 

Не можна воювати на ентузіазмі з професіоналами. Вони думали, що несподівано захоплять блокпост, не врахувавши, що профі ховають вогневу точку в сотні метрів від блокпоста в кущах, звідки добре прострілюється дорога. Цьому не вчать на барикадах, цьому вчать у військових училищах.

 

Сюжет фільму не був би повним, якби в ньому не виявилося мийника автомобілів з Росії, любителя позувати на камери, Арсенія Павлова, він же Моторола. У великій касці з гранатометом, автоматом, гранатами і іншим озброєнням, з табличкою на спині "Донецьку Київ не указ," він патрулював вулиці міста.

Він став наступною серією божевільного серіалу, принісши багато крові і смертей, поки його голова в прямому сенсі не була розірвана вибухом бомби, закладеної в ліфті його будинку.

***

Матеріал є перекладом уривку з майбутньої книги Єфрема Лукацького, який він оприлюднив у Facebook. "Історична правда" публікує текст із люб'язного дозволу автора.