У четвер відзначали День Збройних сил України. З цієї нагоди біля пам’ятних знаків загиблим героям покладали квіти, й ми зібралися про це робити матеріал.
Але перед тим ми з журналістами поїхали в Семенівку. Зупинилися біля знаку при в’їзді до Слов’янська, там біля нас постійно бігали собаки, мама з двома дітками. Вони дивилися такими голодними очима, що я згодувала їм увесь свій обід. Потім вони пішли до чоловіка біля кафе й дивилися на нього таким самим поглядом, і він віддав їм частину свого чебурека.
Вчора був туманний ранок і ми боялися, що на відео з дрона чітко нічого не буде видно, але туман лише додав відчуття якоїсь ізоляції цього місця. Спочатку ти бачиш просто руїни. Потім помічаєш, що серед цих руїн є зовсім нові будівлі, а частину з них просто зараз відбудовують. Коли ми це знімали з дрона, то робітники спочатку не зрозуміли, що за штука біля них літає та гуде.
Лишень потім ти розумієш, що всі ці дірки - від мін. Більші, менші, десь стіни зруйновані повністю. До тебе повільно доходить, що це була хороша бойова позиція, поруч траса, яка веде на Бахмут. А далі за лікарнею помічаєш житлові будинки, які вона прикрила від обстрілів.
Ми зайшли всередину одного з корпусів. Тут майже нічого не залишилося, винесли все, навіть проводку видерли зі стін. Дверей не залишилося й всі коридори злилися в один довгий тунель.
Семенівка – це дуже непросто для розуміння людини, яка ніколи не жила у Слов’янську чи десь неподалік. Це з одного боку, жахливе свідчення війни, яка ще триває, й невідомо, скільки таких Семенівок є чи буде. А з іншого боку, це хороша ілюстрація того, що люди вміють переживати потрясіння й жити далі, відбудовувати те, що було зруйноване, й повертатися до звичного життя. Наскільки це можливо.
А ввечері я пішла на презентацію збірки репортажів про нацменшини в Україні «Наші Інші». Олеся Яремчук (вона, до речі, теж зі Львова) об’їздила майже всю Україну, щоб зібрати історії шведів, німців, гагаузів, євреїв, ромів, поляків, кримських татар та багатьох інших. Ці репортажі почали з’являтися ще у 2016, тільки цього року їх видали окремою книгою.
Я дуже хотіла потрапити на презентацію книги, але, коли вона була у Львові, я захворіла. Коли презентували у Києві – у мене була пересадка на потяг до Слов’янська. І тільки вчора я, нарешті, дісталася до цієї книги.
Як на мене, то ця збірка цікава не тільки тим, що гарно написана та розповідає про унікальний досвід людей в Україні. Вона вчить нас, що треба помічати інших, бо вони ж такі цікаві та особливі.
Марта Кобринович
Цей матеріал було підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED
Коментарі