Між тривогою і надією. Історії тих, чиї рідні живуть у прифронтових містах

Ілюстративне фото ШІ
14:25, 4 грудня
СТАТТІ
Суспільство

Життя у прифронтовому місті — це баланс між небезпекою та щоденними клопотами, які нагадують про мирне минуле. Для багатьох сімей це стало новою реальністю: одні залишилися у рідних домівках, незважаючи на обстріли, інші були змушені виїхати, але не припиняють хвилюватися за тих, хто залишився. Нашіжурналісти поспілкувалися з людьми, чиї сім’ї, рідні та близькі залишились недалеко від лінії фронту.

Як жити з думкою, що твої близькі — за кілька кілометрів від лінії фронту? Як адаптуватися до постійного страху та знаходити способи підтримувати рідних?

З початком повномасштабного вторгнення дуже багато сімей змушені були розділитися. Частина людей залишилась вдома, інша частина - вирішила поїхати подалі від війни. Ми поспілкувалися з декількома людьми, чиї близькі залишаються жити у прифронтових містах. 

Рідні Валерії живуть у Слов’янську і селищі поряд. Ось як вона описує свій досвід:

"Кожна інформація про вибухи у Слов’янську - це одразу хвилювання про своїх близьких. Починаєш писати, набирати, аби дізнатись, чи все в порядку. Вони вже звикли і реагують на таке спокійніше. А от з бабусею, яка живе у селі неподалік міста, зв’язку взагалі майже немає. Аби стелефонуватись, їй доводиться ходити по двору і "ловити" сигнал, який постійно переривається. Передаємо і отримуємо інформацію через родичів, які її провідують, самі по можливості приїжджаємо".

Батьки і сестра Світлани залишаються у Дружківці і виїжджати взагалі не збираються:

"Мої батьки проживають в Дружківці. Це було їхнє рішення ще з 2014 року. Мої конфлікти з ними були частими з цього приводу, але я не можу змінити їхнє рішення. Для мене це дуже болюче, бо ти кожен день думаєш про те, чи не загинуть твої батьки. Особливо, коли біля них був приліт. Це не дає спокою, особливо, коли ти розумієш, що там з ними проживає твоя неповнолітня сестра. І ти думаєш весь час про це. Бо я думаю і про її психологічне благополуччя також.

Але я розумію, що не можу вплинути на них. Напевно у мене сталося прийняття і я прийняла те, що нічого не можу змінити. Можливо вони змінять свою думку у майбутньому, але зараз вони прийняли рішення залишатись там. Це дуже тяжко, коли твої рідні люди живуть там, де вірогідність загинути вища, ніж в інших містах України.

Поки ми домовились про те6 що так, вони живуть там. Я хвилююсь, але ми вже не сваримось. Також ми домовились, що якщо що - моя сестра переїде жити до мене. і мене це хоч трохи, але заспокоює".

Рідні Євгена проживають у Костянтинівці. Там ситуація взагалі дуже важка, але виїжджати вони не хочуть:

"Це мої тітки. Вони вже у віці і категорично не хочуть нічого змінювати. Вже неодноразово прилітало біля дому, де вони живуть, але квартири, слава Богу, цілі. У нас є домовленість, що вони обов’язково мені кожен вечір кидають повідомлення у вайбері, що все ок. Звичайно, що хвилююсь. Особливо, якщо якийсь обстріл і на певний час зв’язок пропадає. Ми з мамою намагаємося їх переконати виїхати. Поки домовились, якщо щось трапиться з будинками, то виїдуть у Слов’янськ, у нас там є, де їх поселити. А більше я не можу нічого змінити. Дорослі ж люди".

Попри всі труднощі, життя триває навіть у прифронтових містах. Рідні, які живуть на відстані, знаходять способи підтримувати одне одного: щоденні дзвінки, теплі слова і навіть короткі зустрічі стають справжньою розкішшю.

Читайте також: Війську бракує сил, щоб силою повернути всі окуповані території — Зеленський

Слов’янськ новини Чернівці новини Чернівців новости Славянска рідні на фронті рідні біля війни залишаються недалеко від війни війна в Україні война в Украине