Він відреагував в інстаграмі на фотографію, де вона оперує таксу. А зараз їхня спільна доня спить у піжамі з таксами, поки тато захищає Україну.
Це одна з багатьох історій українських сімей, які через війну мають більшість часу знаходитись не поруч. А ще це одна з багатьох історій, коли обстріли прифронтових міст лякають не так сильно, як довга розлука з коханим. Саме тому час від часу Анна бере речі, доньку, іноді кота, і їде до свого чоловіка на Донеччину.
***
Анна та Віталій почали спілкуватись на четвертому курсі бакалаврату. Вони обидва вчились на ветеринарів. Звичайно, то тут, то там пересікались
“Він точно згадує, що бачив мене багато разів, мені ж доводиться копирсатись в спогадах, щоб дістати окремі картинки з ним. Зараз так тепло це пригадувати. Ми мали спільних знайомих, він слідував за мною в інсті з 2017 року, а почали спілкуватися ми у 2019”.
Перші розмови були про спільне - ветеринарію. Раніше дівчина була впевнена, що не буде зустрічатись з колегою, мовляв, то скучно. Аби вона тільки знала, скільки приємних моментів, веселощів і радості чекає на них попереду.
Її підкупив величезний букет троянд, які він приніс одразу на перше побачення. Вона ж зустріла його у кросівках і вітровці - була прямо з роботи. Вони і не здогадувались, скільки усього доведеться пройти разом.
Вони були серед тих, хто 5 березня 2022 року виходив пішки з окупованої Бучі. А вже 15 березня пара розписалася у Львові.
“Йому дали повістку і це був останній день перед виїздом в частину. Це взагалі повезло, що йому дали 2 дні тоді. Я ще місяць була розчавлена, ридала годинами і днями, не розуміла що і як, він в частині яку ледь не через день обстрілювали ракетами. Зараз він говорить, що може і добре, що тоді це сталось так, ніби не по його волі, бо йому не довелось зі мною проводити цю серйозну розмову “кохана, я йду у військо” … я не знаю, як би я це сприйняла. Тому може і правда добре, що так склалося. Я на нього не ображалась ні дня”.
Вперше до чоловіка “на війну” Анна поїхала у Херсонську область. Це було ще до деокупації Херсонщини, яка сталася. Це було приблизно за 10 кілометрів від лінії фронту. Запам’ятала надовго, як над головою свистіли міни і летіли далі по селу, а два підлітки визирали, куди саме летить.
У Донецьку область вперше Анна приїхала у травні 2023 року.
До чоловіка Анна їздила і продовжує їздити потягом. Київ та Донеччину з’єднує інтерсіті. Це понад шість годин дороги. Але не лякає ні тривалість подорожі, ні небезпека обстрілів. Страшніше, каже жінка, - не мати приводу їхати цим інтерсіті. Кожна поїздка - це приємні очікування, скажене серцебиття. І кожен раз ці емоції заповнюють так само сильно, як і вперше.
“В подорожі мені найважче дочекатися дозволу приїхати, все інше компенсує тобі твій організм під викидом гормонів. Звісно, не легко їхати 6,5 годин в потязі, але це все дрібниці. Чоловік після Бучі вже знав що у мене немає раціонального страху, тому краще я буду приїздити з його дозволу ніж самовільно”.
Плануванням їхніх зустрічей завжди займається завжди чоловік Анни. Вони можуть зупинитись в будиночку в селі, або орендувати квартиру в місті. Все залежить від обставин, в яких Віталій знаходиться.
На Донеччині Анну зустрічають вокзали Словʼянська і Краматорська.
“І ці вокзали бачать більше життя і кохання ніж будь-які інші в нашій країні. Кожного дня інтерсіті прибуває і відправляється даруючи багатьом так багато дорогих моментів разом”.
Анна зізнається, що для неї ці прифронтові міста живуть своїм життям. Ресторани і кафе працюють, а дівчина навіть має серед них багато улюблених.
Кожен раз для мене це як гастро-тур, - з посмішкою додає Анна.
За час повномасштабного вторгнення Анна їздила на Донеччину вже вісім разів, двічі відвідувала Херсонщину. А нещодавно у поїздках вона не сама - з донею, яка вже два рази побачила Донецьку область.
“В ці поїздки ми стараємось проводити наші дні народження. Також з Донецької області я привезла додому нашу доню, бо вона у нас зʼявилась всупереч всьому. А тепер це ще й єдина можливість для чоловіка бачити як росте його дитина не в телефоні і не раз на пів року”.
Анна відкрито говорить про те, що їхати у прифронтові райони - це її вибір, який не всі підтримають. Бо деякі можуть не зрозуміти жінку, яка їде до чоловіка “на війну” на сьомому місяці вагітності, або з трьохмісячною дитиною. Але це те, що Анна вибрала важливим для себе. Про ризики дівчина не думає, адже вони зараз, на жаль, є по всій Україні.
“Я не хвилююсь більше, бо це мій вибір їхати, а хвилювання мені, хіба що, зіпсують подорож. Я проживаю ці миті уявляючи, що ми нормальна, щаслива сім’я. Що ми можемо кожні вихідні гуляти парком. Це дуже багато вартує”.
Слідкуйте за нами в Instagram
Звичайно, що все не так райдужно і просто, як іноді можна здаватися. Нікуди не дітися від звичайних побутових моментів: як дістатись до вокзалу з дитиною безпечно, як спустити візок і дитину по сходах до потягу, як обійтися без пеленального столика в інтерсіті і як розважати та класти спати 2-3 місячну дитину всю дорогу, як годувати, фоново хвилюючись, чи нікому не заважає… І це лише частина з того, про що кожен раз доводиться думати дівчині під час подорожі.
“Хоча я і не зіштовхувалась з осудом або негативом. Напевно тому, що оточуючі знають чому я і моя дитина в цьому потязі. Смішно і боляче бо виходить, що я більше тривожусь через суспільство навколо, ніж через ракети. Бо це внутрішнє відчуття безпеки мені, як мамі, повинен давати чоловік поруч”.