Він любив півонії. Вони якраз квітли на його День народження. Його мама йому їх постійно зрізала. А ось дружині він дарував хризантеми. А в холоди - орхідеї. З того часу, як він загинув, залишилась лише одна квітка. Хоча з того дня вона не може дивитись на ті квіти.
Старший солдат Антон Приходько загинув 25 лютого 2023 року від осколкового поранення під час виконання бойового завдання у селі Кузьмине Луганської області.
***
Сайт міста Слов’янська продовжує писати історії загиблих земляків, які стали на захист нашої України. Цього разу ми пройдемося слідами загиблого військового батальйону “Донбас” Антона Приходька.
Про те, чим він захоплювався, як жив і чому вирішив піти захищати Україну, нам розказала його дружина Анна.
Антон народився та ріс у Слов’янську. Він завжди був дуже активним, веселим, обожнював туризм. Навчатися пішов на кухаря. Це та справа, яка тягнулася з ним впродовж всього його життя. Він захоплювався своєю роботою.
Анна також навчалася на кухаря, але доля звела їх не у навчальному закладі а вже під час практики.
“Урзуф, море, романтика. З цього почалося наше “разом”.
Вони все робили разом. Антон був для Анни ідеалом чоловіка - справедливий, серйозний, вмів організувати простір, сильний, комунікабельний і веселий.
І чоловік не розчаровував - він дуже гарно “залицявся” - дарував квіти, влаштовував побачення. Романтик, - згадує Анна.
Антон дуже любив півонії. Вони якраз розквітали у його день народження, а його мати для нього їх зрізала. Але дружині дарував хризантеми і троянди - її улюблені. А в холоди знайшов те, що було б практично - орхідеї у горщику.
У них вдома завжди було багато квітів. Зараз з усіх цих орхідей залишилась лише одна - вони дуже швидко почали сохнути або гнити з початком великої війни. А після смерті чоловіка Анна навіть дивитися на них не могла. Кажуть, що квіти все відчувають. Можливо це і дійсно так.
Антон для Анни був рідною душею. Він став для неї справжнім другом. Ідеальних стосунків не буває, - каже жінка, але коли їй боліло, вона могла звернутись тільки до нього.
“Я його досі чекаю. Не знаю чому. Моє життя - чекати чоловіка”, - зізнається Анна.
Жінка зізнається, що все життя чекала на чоловіка - спочатку зі строкової служби в армії, потім з роботи, а востаннє - з війни.
У неї досі є коробочок із листами, які писав їй чоловік з армії. Вперше вона перечитала їх після його загибелі.
***
Зі строкової служби він прийшов іншою людиною. Його погляди на життя змінилися. Він розумів, що розраховувати треба лише на себе.
Пропозицію Антон Анні робив в Краматорську - на Двірцевій. Він дуже хвилювався, аж руки тремтіли. Почув від неї завітне “так”. Вони подали заяву на 22 вересня 2007 року. А у липні Анна дізналася, що вони чекають на першу дитинку.
Весілля грали у столовій одного з місцевих заводів - самі прикрашали зал і готували. Адже весілля кухарів - хіба вони можуть замовляти у когось їжу?
Наступного дня пара обвінчалася у маленькій церкві у Хрестищі.
У листопад 2014 року Анна народила другу дитину.
Антон продовжував працювати кухарем - горів цією справою. Спочатку працював у Шинку, а потім перейшов у Палермо. Там він пропрацював весь час. Його робота стала для них родиною. Колеги Антона допомагали Анні навіть після його загибелі.
“У мене немає такої людини, яка б могла мені допомогти… У мене спочатку загинув брат, а потім загинув батько. А коли загинув чоловік, на дев’ятий день помер його батько. Чоловіків, які могли б допомогли… Я завжди розраховувала тільки на мого чоловіка”.
***
23 лютого 2022 року Антон прийшов пізно з роботи додому, сів навпроти і запитав:
“А ви розумієте, що завтра буде війна?”.
24 лютого 2022 року вони прокинулись не від вибухів. Жодних звуків вони не чули. Але зранку зателефонувала знайома з роботи і сказала, що на роботу можна не виходити. Тоді вони полізли у новини. Все одразу стало зрозуміло.
Антон замкнувся в собі. Для дружини це було зрозуміло. Навколо багато людей виїжджали з міста, але подружжя чекало. Їхні діти не хвилювалися, адже бачили, що батьки спокійні. Особливо розмов про те, що робити, у них не було. Коли Анна починала ставити багато питань, Антон навпаки замикався в собі. Згодом стане зрозуміло, що весь цей час він багато думав над тим, як родині бути далі.
На початку квітня чоловік вперше заговорив про те, що Анні з дітьми треба виїжджати зі Слов’янська.
7 квітня вона з дітьми поїхала до друзів сім’ї в Переяслав. А він залишився у місті. 14 квітня Антон приїхав до сім’ї. Скоріш за все це було для того, щоб засвідчитись, що сім’я у безпеці, - каже Анна. Через декілька днів він покликав дружину пройтись і поговорити. Вони вийшли. Тоді Антон зізнався, що вирішив йти в армію. Він сказав, що домовився із хлопцями, з якими колись грав у пейнтбол, що вони підуть разом. Дружину він запевняв, що буде служити по спеціальності.
“Інших питань ти мені не задаєш”, - сказав Антон тоді дружині.
“Якщо тобі твоя рідна людина так каже, значить так і має бути”, - додала Анна.
Антон пішов до Національної гвардії звичайним стрільцем. Вони не бачилися з квітня по вересень. А на їхню річницю шлюбу Анна вирішила, що обов’язково має зустрітись із чоловіком.
Спочатку чоловік проходив службу недалеко від Слов’янська. Але пізніше його відправили в інше місце. Листопад, грудень, січень - Антон багато мовчав, а всі розмови дружини про майбутнє присікалися. Про його роботу вони також не розмовляли. Він намагався вберегти рідну людину від зайвих хвилювань.
В якийсь момент вона пожартувала, що разом із ним піде служити в армію, на що він доволі жорстко відповів:
“Ти ніколи не будеш служити. Я все зробив для цього”.
Вони майже не говорили про війну. Він максимально намагався відгородити родину від цього.
Восени на канікули Ганна на тиждень додому привезла дітей. За цей час чоловік був вдома двічі.
Ще один раз Ганна сама приїхала до нього наприкінці грудня. Тоді вони багато говорили про все на світі, але не про війну. А ще Антон дуже хотів, щоб вона привезла додому дітей на Новий Рік.
Згодом Антона перевели у батальйон Донбас. Їх мали відправити на Соледар. Тоді Антон вперше почав говорити дружині про контакти, телефони та документи.
Він все хвилювався, що побратими не брали його з собою на виїзди. Жінці було незрозуміло, чого він хвилюється. Якщо не беруть - значить є, що робити на місці. Звичайно, вголос вона про це йому не сказала. Він весь час був на зв’язку. У той момент він був у лісах Кремінної.
23 лютого 2023 року він подзвонив дружині зранку, а потім в обід попередив, що їде на виїзд і буде без зв’язку декілька днів. Хвилювання у його голосі не відчувалось.
“Повернусь - наберу”, - сказав тоді дружині Антон.
Напередодні загибелі Антона, Ганні наснився дивний сон - наче вона його обіймає, потім тікає від нього, а він голий стоїть посеред незнайомої вулиці. Вона це списала на підсвідомість, бо вона хвилюється.
25 числа, у день, коли він загинув, у них зламався ключ від дверей. Це зовсім вибило жінку з колії, а вона не могла зрозуміти, чому так нервує через звичайний дверний замок. Чоловік був не на зв’язку вже третій день.
О 19:40 Ганні зателефонували…
Це був шок для усіх. Вони могли очікувати на все, що завгодно, але не це. Доньки були поруч. Ганна кричала.
Батькам Антона попросила не дзвонити. Вони могли не витримати такої новини.
Спочатку нікому не вірилося, що це був він. Старша донька сказала: поїхали, може це не він?
Їх забрав брат Ганни і 26 числа вони вже були у Слов’янську. Але тіло одразу привезти не могли. Жінці постійно телефонували, уточнювали якісь деталі, щось питали.
Діти дали установку: “Це не він. Це не наш тато”.
Вдома був жах. Ніхто не знав, що робити. Ганна розуміла, що треба триматися.
“Окрім мене ніхто нічого не вирішить. Бо так привчив мій чоловік. Завжди у всьому допомагав він, вирішував він. Якщо якісь проблеми - усі йшли до нього. І виходить зараз усі стоять і на мене дивляться. За мною приїхали і повезли в морг на упізнання. Вони хвилювались, що у мене буде істерика, але істерик не було. Які істерики, якщо ти нічого не можеш зробити. Його нема. Просто нема”.
***
Це був мінометний обстріл. Антон отримав смертельні поранення.
“У морзі їх лежало двоє. Він лежав присипаний землею. Не було навіть крові. Може я її просто не бачила? Здавалося, що просто спить. Він так любив цей ліс. Ліс, байдарки. Ми їздили туди по гриби. Кожне літо були там двічі - брудні втомлені, але щасливі, бо ми разом. У цьому лісі він і залишився”, - з болем згадує Ганна.
Ці два тижні здавалися пеклом. Жінці треба було займатися організацією поховання. Її дуже підтримувала старша донька. Вона повторювала: “мама, ми сильні”.
Через 9 днів після загибелі Антона, помер його батько.
Анна захворіла. Вона думала, що це на нервовому грунті, але згодом захворіли і діти. Тоді жінка зрозуміла, що час брати себе в руки. Лікувалися довго.
Чоловік завжди говорив: “Коли я поруч, тобі не треба бути сильною”. А тепер іншого вибору окрім як бути сильною у неї не було. Бо його поруч не було.
***
З часом не стає легше. Зараз Ганна живе дітьми. Є купа завдань, які за неї ніхто не зможе зробити. Дуже часто накриває від відчуття, що так, як було раніше, вже ніколи не буде. Але попри усвідомлення жінка продовжує чекати. Так їй легше.
“Він не прийде. Іноді кажеш собі, виєш у подушку, щоб діти не побачили. Він не прийде… Мозок не може повірити. Ти чекаєш і думає, що ось він зайде. Воно не проходить. В душі наче вже вклалося, а потім побачив, відчув запах і… Ти нікуди це не дінеш. Чому так?”.
Антон спішив жити. Він хотів встигнути показати дітям, якомога більше. І він насправді багато чого дав. Вони досі передивляються фото, де вони разом. Раніше здавалося, що цих фото - купа. А зараз здається, що їх дуже мало.
Пройшов рік. Анна розуміє, що треба жити далі. Треба організовувати життя доньок. Її чоловік так хотів би.