Анастасії Дудник 26 років, вона родом з Рубіжного, що на Луганщині. Місто у 2014 перебувало у зоні АТО, зараз з травня 2022 року воно тимчасово окуповане російськими військами. Після повномасштабного вторгнення дівчина прийняла для себе рішення піти служити. Анастасія розповіла про те, як це - бути жінкою в лавах ЗСУ, як її вибір сприйняли батьки. А також поділилась про дідівщину та сексизм в армії.
Дівчина розповідає, що взагалі за освітою вона фінансист, а не військовослужбовиця.
“Я навчалась у Харкові на фінансиста, але це вийшло зовсім випадково. Бо я закінчила школу у 2014 році, коли почалась війна. До цього я мала вступати до вишу у Луганськ на журналістику та видавничу справу. Проте предмети, які я здавала на ЗНО, не підійшли у Харківському університеті, бо не складала іспит з англійської. І так склалось, що я стала фінансистом, але ним не працювала жодного дня”
Зараз дівчина працює у третій штурмовій бригаді. За посадою вона поштар та водій, проте працює діловодом.
“Це розповсюджена практика, бо, на жаль, штатний розклад сучасної української армії ще досить радянський, та не відповідає реаліям. Немає відповідних штатних посад, тому є певні нюанси. Напевно, так у багатьох бригадах. Моя робота полягає у тому, що я пишу офіційні листи від нашої бригади, і розсилаю їх на благодійників, у різні структури, які повʼязані безпосередньо з ЗСУ та Міноборони”
Військовослужбовиця поділилась, що сама не обирала цю бригаду. Все почалось ще з 2015 року, коли Анастасія мала багато знайомих у Азовському русі, зокрема, серед фанатів донецького Шахтаря, Ультрас. Багато серед її знайомих служили, служать або перебувають у полоні.
“У мене було досить багато знайомих звідти, я займала досить активну громадянську позицію, приймала участь у різноманітних акціях. Таким чином я потрапила у Азовський рух. Після того, як почалась повномасштабна війна, у мене був чіткий план, куди йти та що робити. Сама бригада утворилась вже через рік після повномасштабного вторгнення. До того це була структура в середині Сил Спеціальних Операції, яка називалась ССО Азов. А далі вона перетворилась на третю штурмову бригаду і розширилась до сучасних масштабів”.
24 лютого 2022 року дівчина вже була на одній з локацій у Києві, де збирались люди, які братимуть участь у бойових діях.
“Війська скупчувались ще з весни 2021 року, і вже тоді більшість цих хлопців та дівчат розуміли, що щось буде. Просто казали нам, що у випадку чогось збираємось тут. Так і сталось. 24 лютого зранку я вже була на тій локації в Києві. Це тоді був зародок третьої штурмової”.
Військовослужбовиця каже, що для того, аби працювати як діловод, не було підготовки. За її словами, це може робити будь-яка людина, яка трохи розуміє “іксель”, “ворд” та грамотно пише.
“Стосовно військової підготовки як такої: поводження зі зброєю, медицини - я цим займалась самостійно ще весною до повномасштабної війни. У Києві є така громадська організація “Український легіон”. Вони займаються тим, що проводять місячні курси. Там готують теоретично, розповідають специфіку ведення бойових дій у місті, бо вони готують саме тероборону. Вони проводять практичні вишколи, де навчають медицині, поводження зі зброєю, мінно-вибуховій справі. А в кінці є дводенний іспит, де дають певне завдання. Умовно ДРГ потрапило у ваше розташування, ви маєте її ліквідувати. І ви все це проходите, зі зброєю, але без справжніх патронів. Це мені дало гарні знання, які я ще не застосовувала, але я це все памʼятаю, і рано чи пізно може мені знадобитись”
Батьки Анастасії досі не знають, де знаходиться дівчина. Все через те, що її рідні знаходяться в окупації та мають інші погляди.
“Мої батьки перебувають в окупації, і для них це небезпечно. Вони можуть здогадуватись, де я. Думаю, могла б їм розповісти, але не хочу цього робити. Ми з ними маємо різні погляди. На жаль, така ситуація склалась зараз у багатьох людей. Бо молодь у нас народилась вже у незалежній Україні, а батьки наші за радянського союзу. Вони інколи не відчувають себе громадянами цієї країни. Вже при особистій зустрічі, коли моє місто буде звільнене, розповім батькам все від початку до кінця”
Військова розповідає, що не розпитує батьків за їх погляди.
“Коли у місті велись інтенсивні бої, вони бачили це на власні очі та зробили якісь висновки. Можливо, я не хочу чути ці висновки, бо вони мені не сподобаються. Тому я з ними цю тему не підіймаю. До того ж, у мене з ними майже немає звʼязку. Вони виходять на звʼязок раз на місяць”
Дівчина розповідає, що більшість друзів служать разом з нею. Також вона підтримує звʼязок з тими, хто виїхав.
“Вони пишаються мною та допомагають мені всіляко. Кожен раз, коли у мене є можливість вирватись у Київ чи ще кудись, ми з ними обовʼязково бачимось. Було таке, що друзі приїжджають до мене у Донецьку область побачитись на пару днів, коли у мене були вихідні. Я за це їм дуже вдячна, бо це щось таке, що не купиш за гроші”
Дівчина розповіла про те, яке ставлення до неї як до жінки-військовослужбовиці.
“Було таке питання: “а яку користь ти можеш принести?” Більшість людей не розуміють самої структури, значення тилу, і взагалі кількості тилового забезпечення, яке необхідне для одного солдата піхотинця. Є певні стереотипи, ніби жінки приходять в армію, щоб знайти чоловіка, послужити пару місяців, завагітніти і піти у відпустку на три роки. Але зазвичай це кажуть ті, хто не перебувають в армії, які мають досить аполітичні погляди типу: “це не моя війна” і все таке. Люди, які перебувають на службі, волонтерять і щось роблять для перемоги, жодного разу не казали, що жінка у війську - це щось неправильне"
Також військовослужбовиця розповіла про те, чи присутній сексизм у бригаді.
“Було декілька випадків у ЗМІ, коли якісь певні люди висловлювали свою думку щодо жінок в армії. Але я тут вже два роки, а у самому русі я вже десь вісім років, і для мене це неправда. Я не стикала з цим, а навпаки - мене дуже поважають. До мене таке ж ставлення, як і до чоловіка. Але у певні моменти, коли я потребую певної допомоги, мені допоможуть як жінці. Я маю на увазі машину поремонтувати, чи щось таке. Типу, те, з чим не кожна дівчина може впоратися. До речі, у своєму підрозділі я єдина дівчина, і всі хлопці, мої побратими - це вже як друга сімʼя, ми постійно перебуваємо разом, і кожен знає один про одного все”
Також серед поширених чуток те, ніби в армії є дідівщина. Тобто це панування тих, хто довше служив, над тими, хто менше.
“У нашому підрозділі дуже багато молодих командирів. Молодих, але професіоналів. У нас немає, напевно, цієї старої школи з “закалкою” радянського союзу, з якимось своїми застарілими правилами чи щось таке”
Дівчина розповідає, що зараз у нашій армії більшість людей - це, все ж таки, молодь. Вони завдяки своєму бойовому досвіду, який отримали за цей період, стають командирами.
“Вони їздять за кордон на навчання і впроваджують вже сучасну систему побудови стосунків між командирами та солдатами. Завдяки цьому це викорінюється поступово, можливо років за пʼять це повністю зникне, якщо десь залишилось. Бо у нашому підрозділі так не прийнято. Зі мною у підрозділі служить чоловік, якому 50 з чимось років, але ми з ним на “ти”. Ми з ним спілкуємось на рівних, хоча у нього бойовий досвід, він офіцер, а я старший солдат. Він наді мною командир, але з ним абсолютно такі спокійні стосунки, як з рівною собі людиною”
Під час служби в армії Анастасія не застосовувала зброю, вона працює з “папірцями”, але чи легко це?
“Моя робота відбувається як у звичайної людини, офісного працівника, який приходить на девʼяту годину ранку на роботу, сидить до вечора, щось друкує та відправляє. А ввечері йде додому, але у моєму випадку це розташування, або квартира, коли ми перебуваємо у зоні бойових дій. Це безпечніше, ніж піхота, це не йде ні в яке порівняння з піхотинцями, з артилерією, з усіма підрозділами, які перебувають на передовій. Ми знаходимось недалеко від них, зазвичай це десь радіус 30 кілометрів. По нас теж прилітає, не так часто, інколи буває. Є небезпека, але мені здається, що вона не набагато більша, ніж для цивільної особи, яка перебуває у Харкові. У місті, яке постійно обстрілюється. Робота легка у плані виконанні, але вона складна через свої обсяги. Бригада - це декілька тисяч чоловік, обсяги цих папірців дуже великі. На одну людину - 20 “бумажок”, це складно через обсяги, бо немає вихідних. Ти кожен день сидиш і робиш ці “бумажки”, робиш помилки просто через втому та банальну неуважність”.
Військова розповідає, що у порівнянні з іншими бригадами у них служить багато жінок у різних службах, є і на бойових, і на тилових.
“Я думаю, це повʼязано з тим, що ці дівчата та жінки прийшли так само як і я, вони були якось дотичні до Азовського руху, бо вони наперед знали, що робити на випадок великої війни”
Дівчина розповідає, що жінки теж займають керівні посади.
“Я знаю декількох жінок на головних посадах - це начальники служб певних. Більшість медиків - дівчата, які очолюють службу, керують чоловіками. Є жінки, які очолюють більш таку чоловічу роботу - все, що повʼязано з фортифікаційними спорудами, з їх зведенням, тобто це окопи, бліндажі й так далі. Таку службу у нас очолює жінка, яка прийшла не знаючи нічого у цій сфері, але навчилась. Вона для мене приклад, робить дуже багато, її обсяг роботи не порівнюється з моїм.
Можливо, у нас ще не багато жінок, якщо розглядати відсоткове співвідношення всієї армії. Але я думаю, що з часом це зміниться. Зараз помічаю, що багато дівчат для себе розглядають такий варіант, шукають посади, які їм підходять, і йдуть в армію”
У суспільстві по-різному реагують на те, що Анастасія жінка-військовослужбовиця.
“Була у мене ситуація у Києві, де я була приблизно місяць. Зайшла я у формі у громадський транспорт через задні двері. Чоловік одразу встав, біля якого я сіла, пішов на передні двері та вийшов”
Проте, за словами дівчини, позитивних моментів було досить багато у різних містах.
“У Донецькій області два хлопчики вийшли на дорогу, махали українським прапором. Вони підходили до військових дякували.
У потязі були ситуації: я їхала з Краматорська, і просто сидів поруч чоловік у цивільному одязі. Потім виявилось, що він військовий. Він подарував мені монетку. Зараз Нацбанк випускає багато колекційних монет, і то була монета присвячена Силам територіальної оборони. Досі її з собою ношу, як символ. Також дуже часто траплялось, що військові з суміжних бригад або знайомі дарували якісь шеврони.
Коли під Києвом були російські війська, ми виходили у супермаркет купити якусь їжу, до нас підходили якісь жіночки і чоловіки, дякували нам, намагались всунути якусь шоколадку. Позитивних моментів було досить багато, і вони дають якусь додаткову мотивацію”
Анастасія поділилась, що неодноразово думала про те, чи залишиться вона військовою після перемоги України над рф.
“Сподіваюсь, що не залишусь, якщо чесно. Я думаю, що мої внутрішні принципи не дадуть мені повністю піти, буду або в армії, або займатимусь чимось корисним, відбудовою. Не хочу бути в армії, бо мені набридли переїзди, відсутність стабільності. Та коли ти в армії - не належиш собі, за тебе вирішують, де ти живеш, куди ти їдеш, на скільки, і так далі. Мені хотілось би побути трохи вільною людиною, десь подорожувати та поїздити. Але я не знаю, як це складеться, бо пʼять років тому я б сказала, що ніколи не бачу себе в армії, та що мені там робити. Тому важко передбачити”
Військова розповіла про те, як жінкам рішення піти служити.
“Я вважаю, що всі мають служити. Я захоплююсь Ізраїльською армією, коли всі проходять строкову службу. Моя відповідь - це йти. Але дуже обдумано, і розуміти, що ти там будеш робити, що ти вмієш, і чи готова ти відмовитись від всього, від звичного укладу життя, від друзів та рідних, та можливості їх побачити найближчі півроку.
Чому йти? Тут людина має сама для себе пошукати відповідь. Я пішла, бо хочу додому, і це мій спосіб зробити щось для своєї мрії. Думаю, у кожного має бути своя відповідь на це питання, чому вона має або не має піти. Я б не радила йти жінкам, які мають дітей. Мені здається, увага до дитини більш важлива в даній ситуації, оскільки перебуваючи в армії буде дуже важко бачитись, інколи говорити по телефону. Це дуже травмуючи як для жінки, так і для дитини. Це може вбити всю мотивацію, яка є у жінки на початку коли вона йде служити”