Боляче, дорого і назавжди - або як робити тату і не наробити собі цим проблем

Татуюваннями зараз нікого не здивуєш - це вже як купити собі новий одяг чи нову пару взуття. Захотів - знайшов майстра чи студію, записався, набив. Здається, все дуже просто. Але це тільки здається. 

Татуювання мене почали цікавити ще з підліткового віку, коли це було не таким мейнстрімним явищем, а чимось, що ставить на тобі тавро вигнанця. Такій репутації татуювань посприяли тюремні “поняття”, де наколки мають якесь значення та символіку і просто так ті, хто сидів, не можуть щось собі наколоти саме через ті “поняття”. Але тюремні закони не мають нічого спільного зі світовою культурою татуювань, і в Україні це поступово почали розуміти (на щастя).

Перші татуювання я почала робити вже у свідомому віці, коли мені було 20 років. Але тоді я ще не знала, як зрозуміти, що майстер, якого я обрала, має “прямі руки”, не наробить мені шрамів, не набʼє “партак” і взагалі знає, як працювати, аби все було стерильно і санітарно чисто. Загалом в цьому питанні сотня важливих і на перший погляд дрібних нюансів, які впливають на кінцевий вигляд татухи. Але про це я дізналася сильно згодом.

Отже, у 20 років я зробила перше тату. Це було зовсім маленьке зображення на стопі - індійський символ медитації. Воно кольорове і попри те, що зроблене досить давно, все ще має нормальний вигляд.

А от через пару років я захотіла собі ще одне тату - на спині. І тут почалися проблеми. Я знайшла майстра, який позиціонував себе як крутого профі і митця. Описала, що хочу зробити, він створив картинку, роздрукував, перевів і набив. Загалом все як у більшості.

Ще через рік я подумала, що татуху на спині непогано було б розширити. Але майстер, який зробив першу “зістрибнув” з цієї теми і не взявся за це. Тому я почала шукати іншого. І знайшла майстриню. Подивилась роботи - наче нормально. Подивилась на робоче місце - теж ніби нічого незвичайного. І тут теж стандартно обрала картинку, її перевели і якось поєднали з тим, що вже було набито.

Те, що я наробила, я роздивилася десь через пів року, після того, як одягла лінзи і побачила, що татуха зовсім перекошена, лінії криві, купа шрамів. А шрамів дійсно було стільки, що це більше було схоже на скарифікацію. І тут я почала думати: як всю цю “красу” виправити?

Вихід був єдиний - перекривати. Я розуміла, що перекриття буде складним і значно більшим за площею, ніж той гидкий партак. Та й за таке перекриття не кожен майстер візьметься, бо не кожен знає, як це правильно робити.

Із майстром, який перекрив мені спину, я познайомилася випадково - через нашого колишнього оператора. Майстер подивився і сказав: 

Моє перекриття вийшло не так вже й дорого, насправді. 2 тисячі грн за сеанс фарбування і тисячу - за сеанс коригування - це дешеві розцінки. Але перекриття це дійсно зайняло багато часу - 2 роки. Можливо, ми б впорались швидше, якби не повномасштабна війна. 

І проблеми з перекриттям дійсно були - фарба погано лягала, одні й ті самі ділянки доводилося профарбовувати по кілька разів, адже постійно виступали контури старої. А через велику кількість шрамів процес набиття нового тату був вкрай болісним. А коли пігмент кілька разів лягав на одну й ту саму ділянку - це було ще те “задоволення”. Ну і, звісно, через те, що кожен сеанс тривав по 8-9 годин, під кінець хотілося лізти на стіну від болю.

За цей період я дізналася багато такого, що хотіла б дізнатися раніше. Наприклад, що робоче місце тату-майстра має бути як стіл з інструментами хірурга - стерильно-чистим, а брати все треба тільки в рукавичках, залитих антисептиком. Що тату - це відкрита рана. Що малюнок майбутнього тату треба не просто переводити, а грамотно розташовувати на тілі, враховуючи його будову. 

Я дізналась, що краще робити одну якісну татуху, ніж багато дешевих партаків. І що дорого - так само не завжди значить якісно. І що після сеансу може піднятися температура і сильно боліти голова. І що перед сеансом обов’язково треба поїсти і нормально поспати. І що маленькі дівчатка можуть терпіти такий біль, від якого виють кремезні чоловіки. 

І що багатьом майстрам просто пофіг на те, що вони працюють не якісно і створюють у майбутньому проблеми своїм клієнтам. Для них головне - заробити свої гроші, і не йдеться ні про яку відповідальність. 

І ще багато чого дізналася. Об’єму цієї інформації вистачило б на цілий цикл подкастів, про що я вже думаю. 

Але що я хочу сказати? Якщо вам хочеться татуху - робіть, байдуже, 30 вам років чи 50. Але пам’ятайте: обирати майстра треба дуже ретельно. Бо перекрити, звісно, можна, але процес це - не дуже приємний. Малюнок не зобов’язаний нести сакральне значення, крім того, що вам просто це подобається і так захотілося. І ви не зобов’язані нікому нічого пояснювати чи виправдовуватись. Бо це ваше тіло, ваше життя і ваш вибір.