Татуюваннями зараз нікого не здивуєш - це вже як купити собі новий одяг чи нову пару взуття. Захотів - знайшов майстра чи студію, записався, набив. Здається, все дуже просто. Але це тільки здається.
Татуювання мене почали цікавити ще з підліткового віку, коли це було не таким мейнстрімним явищем, а чимось, що ставить на тобі тавро вигнанця. Такій репутації татуювань посприяли тюремні “поняття”, де наколки мають якесь значення та символіку і просто так ті, хто сидів, не можуть щось собі наколоти саме через ті “поняття”. Але тюремні закони не мають нічого спільного зі світовою культурою татуювань, і в Україні це поступово почали розуміти (на щастя).
Перші татуювання я почала робити вже у свідомому віці, коли мені було 20 років. Але тоді я ще не знала, як зрозуміти, що майстер, якого я обрала, має “прямі руки”, не наробить мені шрамів, не набʼє “партак” і взагалі знає, як працювати, аби все було стерильно і санітарно чисто. Загалом в цьому питанні сотня важливих і на перший погляд дрібних нюансів, які впливають на кінцевий вигляд татухи. Але про це я дізналася сильно згодом.
Отже, у 20 років я зробила перше тату. Це було зовсім маленьке зображення на стопі - індійський символ медитації. Воно кольорове і попри те, що зроблене досить давно, все ще має нормальний вигляд.
А от через пару років я захотіла собі ще одне тату - на спині. І тут почалися проблеми. Я знайшла майстра, який позиціонував себе як крутого профі і митця. Описала, що хочу зробити, він створив картинку, роздрукував, перевів і набив. Загалом все як у більшості.
Ще через рік я подумала, що татуху на спині непогано було б розширити. Але майстер, який зробив першу “зістрибнув” з цієї теми і не взявся за це. Тому я почала шукати іншого. І знайшла майстриню. Подивилась роботи - наче нормально. Подивилась на робоче місце - теж ніби нічого незвичайного. І тут теж стандартно обрала картинку, її перевели і якось поєднали з тим, що вже було набито.
Те, що я наробила, я роздивилася десь через пів року, після того, як одягла лінзи і побачила, що татуха зовсім перекошена, лінії криві, купа шрамів. А шрамів дійсно було стільки, що це більше було схоже на скарифікацію. І тут я почала думати: як всю цю “красу” виправити?
Вихід був єдиний - перекривати. Я розуміла, що перекриття буде складним і значно більшим за площею, ніж той гидкий партак. Та й за таке перекриття не кожен майстер візьметься, бо не кожен знає, як це правильно робити.
Із майстром, який перекрив мені спину, я познайомилася випадково - через нашого колишнього оператора. Майстер подивився і сказав: