Попри те, що Слов’янськ вважається прифронтовим містом, а частина місцевих жителів покинули свої домівки, сюди перебралися переселенці з міст, які окупували російські війська, або де безпосередньо ведуться активні бойові дії.
Наразі у Слов’янську проживає близько 4 тисяч переселенців.
Чому вони обрали для життя Слов’янськ і що саме роблять у місті? Ми поспілкувалися з декількома з них.
Світлана з Бахмута
Світлана до повномасштабного вторгнення жила у Бахмуті. Коли у місті стало небезпечно, вона разом із важкохворою мамою виїхали у Миргород. Там вони винаймали житло і прожили певний час. На жаль, після усіх перенесених хвороб та операцій мама Світлани померла, а жінка залишилася сама в чужому місті.
У той момент знайома Світлани запросила її у Слов’янськ. Вона сама жила у селищі Билбасівка і для Світлани знайшлося житло, за яке вона сплачує лише комунальні послуги.
“Тут запропонували будинок за комуналку. Та і до рідних місць поближче”, - каже Світлана.
Жінка не стала ставити життя на паузу. У Слов’янську вона познайомилася з новими людьми. Тут їй багато допомагають - вона дізнається інформацію в інтернеті, та і сусіди радо відкликаються на її прохання.
Але і з земляками з Бахмута переселенка підтримує стосунки:
“Ділимося новинами, біль і втрати у нас одні, підтримуємо морально один одного. Періодично депресія нападає”.
У Билбасівці Світлана раз на місяць отримує гуманітарну допомогу. Зараз оформилася у Центрі зайнятості - сподівається швидше знайти роботу.
Про головну проблему переселенців каже впевнено - це втрата власного житла.
“Ми фактично бомжі з пропискою”, - пояснює жінка.
У прифронтовому Слов’янську Світлана не почувається у безпеці, але якщо бути чесною, то в Україні вона ніде не почувається у безпеці.
“Хіба що на Луну летіти”, - жартує переселенка.
Попри все сподівається і вірить у краще.
Микола Іванович з Бахмута
Микола Іванович з дружиною Тетяною майже рік повномасштабної війни залишалися в Бахмуті. І він, і вона працювали у місцевому будинку культури. Він викладав образотворче мистецтво, а вона була костюмером.
Коли роботи не стало, подружжя допомагало людям. У їхньому БК роздавали безкоштовний хліб тим, хто цього потребує. Вони до останнього залишалися у місті, але коли під загрозою опинилося життя, вирішили виїхати.
Біля Бахмута у селищі також жила мати Миколи. Їй 88 років.
Подружжя підійшло до волонтерів, які організовували евакуацію. Так їх відвезли у Слов’янськ. На перший час усіх переселенців залишали у приміщенні однієї з лікарень.
Наступного дня Микола Іванович з дружиною попросили забрати і маму. У жінки вже був розбитий обстрілами сарай. Усі разом вони повернулися у Слов’янськ і вирішували, як продовжувати життя тут.
Десь через місяць сім’я дізналася, що і їхній дім вже розбитий. Усі вони залишилися без житла.
"Ми з дружиною Тетяною працювали в "Домі культури" до останнього, хліб привозили людям. Так співпало, що хліб не стали возити. Це 16-18 лютого було цього року. Дороги вже прострілювалися. Ми свою місію виконали у місті. І виїхали".
Після перебування у лікарні, через декілька днів, сім’я почала винаймати дві кімнати. Що вони будуть робити далі - поки не знають.
"У нашому віці знайти б вже якесь помешкання. Поки на роздоріжджі".
Микола та Тетяна - пенсіонери, але продовжують працювати. Не захотіли сидіти на місці, тому самі знайшли собі заняття.
Так як Микола Іванович викладам образотворче мистецтво в Бахмуті, то він і в Слов’янську вирішив вчити дітей. Він почав співпрацювати з організацією "Слов’янська Мрія". І Тетяна веде тут "світ творчості" для діток. Це волонтерство, але воно приносить задоволення переселенцям. Вони відчувають себе задіяними у життя міста.
Близько півроку допомоги від держави не було. Десь тільки через 5 місяців вони отримали її вперше. До того шукали самі - в інтернеті, або через знайомих. Потім і Червоний Хрест допоміг, і інші благодійні організації долучилися. Але все треба шукати самостійно - в основному, через інтернет, що для пенсіонерів - не дуже зручно.
"Перші місяці скрутно було. У соцзахисті сказали, що тільки від держави допомога є, а іншу - шукайте самі. Для всього інтернет треба. У Бахмуті також були переселенці - їх одягали, взували, там було багато гуманітарної допомоги. У Слов’янську - не дуже".
У Слов’янську подружжя зустрічає й інших бахмутян. Тетяна Миколаївна зібрала групу - "Бахмутська мрія". Туди увійшли близько 20 сімей з Бахмута, які зараз живуть у Слов’янську. Вони допомагають один одному.
Окрім того, коли переселенці звернулись у Слов’янську “Мрію”, ті також допомогли. Збирали людей - бахмутян і роздавали їм допомогу. Виходить так, що переселенці з Бахмута допомагають один одному.
З безпекою у Слов’янську, звичайно, набагато краще, ніж у Бахмуті, - каже Микола. Його мама через проблеми зі слухом взагалі не чує вибухів.
Для пенсіонерів після Бахмута Слов'янськ - вже майже безпечне місто. Але забувати про те, що місто недалеко від фронту - не варто.
"Для людей з Бахмута Слов’янськ - рай і спокій. Хоча у місті теж є руйнування і теж прилітає, але у порівнянні - зовсім інше".
А ось мешканці Слов’янська також сумують за своїм рідним містом. Переселенка зі Слов’янська, школярка Катерина Гончаренко написала вірш про рідне місто:
Слов’янськ
Слов’янську! Ти є і будеш у моєму серці.
Я вічно пам'ятатиму тебе
Таким, яким ти був раніше,
Ще до війни: цікавим , загадковим.
Дитинство ти подарував мені.
Не зможу я ніщо так полюбити,
Як теплі дні, проведені в Донеччині моїй.
Ті дні ніколи не забуду,
Коли я їздила малою із сім'єю
На пляж, на "голубі"…
Я буду пам’ятати школу,
Яка ще не пошкоджена була.
Я дякую тобі, що виростив в мені людину,
Таку, яка не ділить Україну,
Людину, яка має своє «я»,
Таку, яка незламна силою свойого духу.
Я дякую за все, Слов'янську рідний мій!
Читайте:
Підписуйтеся на наші оновлення у Viber (новости Славянска)
Слідкуйте за нами в Instagram
Та телеграм: https://t.me/news6262