Краматорськ – місто побачень, смерті та молочних коктейлів. Чим живе романтична столиця України під обстрілами С300

17:52, 30 липня 2023 р.

Суспільство

Укрправда зробила великий матеріал про життя Краматорська під час повномасштабного вторгнення.

"Київ – війна".

Так називають поїзд, який щоранку о 6:42 виїжджає зі столиці до прифронтового Краматорська.

Для його цивільних пасажирів Крам – майже передова. Для військових, які їдуть сюди з "нуля", – глибокий тил. Так сьогодні працює теорія відносності.

Прильоти тут часто передують сиренам – складно виявити ракету С-300, що летить на коротку відстань.

Попри сирени сім-вісім разів на добу, Краматорськ – місто гедонізму й любові. Точніше – жаги до життя.

Після кількох днів або тижнів у висічених посадках, сирих бліндажах і підвалах, військові намагаються вирватися в Крам хоча б на кілька годин.

Змінити картинку. Замовити в ресторані кальян, з'їсти вареники, піцу чи пасту з лососем, випити імбирний лате чи молочний коктейль. За 25 кілометрів від фронту молочні коктейлі особливо смачні. Але що більш важливо – вони тут в принципі є.

«Ми потребуємо дива, потребуємо льодяників надії, / дотиків радості, променів, що пробивають темряву» (Сергій Жадан)

"Ми потребуємо дива, потребуємо льодяників надії, / дотиків радості, променів, що пробивають темряву" (Сергій Жадан)

ВСІ ФОТО – ДМИТРО ЛАРІН

Відчуття від перебування в Крамі найкраще описує твіт одного з військових, зроблений цієї весни: "Секс – це, звісно, добре, але чи пробували ви після обстрілів у Бахмуті заїхати в тихий нічний Краматорськ?".

Краматорськ – це про безалкогольне фраголіно в супермаркеті "Чудо". Продаж алкоголю заборонений, а купувати на побачення з коханими, які приїдуть потягом "Київ – війна", щось треба.

Звісно, як скрізь, існує чорний ринок, де можна купити не лише алкоголь, а, здається, і ядерну зброю – але це вже питання часу, якого немає.

Це місто-текст, по якому рясно розкидані метафори, гіперболи і ще бозна-що. Було б бажання помічати і зчитувати. Наприклад, будівлю центрального торгового центру дотепер прикрашає вивіска "Арбат". За кількасот метрів від неї, на площі Миру, метрова дірка після прильоту й посічена плитка – вітання від "дітей Арбата".

У місцевих зоомагазинах завжди черги. Їх утворюють військові, яким треба нагодувати всіх котів і собак, що прибилися до позицій. Чотирилапим потрібно їсти, а військовим – про когось піклуватися.

Світлофори в цьому місті здаються чимось зайвим. Кожен третій військовий пікап оминає їх згідно зі своїми особистими правилами дорожнього руху й виключеннями з них.

У Краматорську, як і скрізь на війні, з нами відбуваються найгірші речі й найкращі люди – про них цей текст.

Як і де військові проживають години і дні квазімирного життя після тижнів і місяців боїв.

Чим живе місто, яке стало прикордонням між безумовним фронтом і умовним тилом.

Що спільного між легендарним кафе "У Ріка" з фільму "Касабланка" і зруйнованим російською ракетою рестораном "Ria Pizza", до якого в Краматорську вели всі шляхи – у репортажі "Української правди".

Женя плюс Женя

Багажні полиці поїзда "Київ – Краматорськ" – місце, де зустрічаються мир і війна. Наплічники військових, різнокольорові валізи на коліщатках, вічні сумки-баули в клітинку, пакети з АТБ. Нібито усі разом, і маршрут один для всіх, але в кожного своє місце і своя історія.

42-річна Женя примощує на полиці ящик із полуницею та черешнею. Окрім рідкісного для цього потяга багажу, її виділяють сліди помаранчевої та блакитної фарби на обличчі. У дорозі вона розфарбовує картину за номерами – "Соняшники" Ван Гога.

Женя на заході сонця позує у трояндах у самому центрі Краматорська – біля Палацу культури й техніки

Женя на заході сонця позує у трояндах у самому центрі Краматорська – біля Палацу культури й техніки

Женя їде в Краматорськ із Німеччини, щоб втретє за майже півтора року великої війни побачити свого чоловіка.

У безпечності поїздки її остаточно переконали краматорські комунальники. У новинах вона побачила, що в місті висаджують дуби, петунії та герані на мільйон гривень.

– Я подумала: "Люди там квіти висаджують, а я що, їхати боюсь?", – пригадує жінка.

На відміну від мера Крама, в чоловіка Жені немає можливості поїхати до родини за кордон навіть на кілька днів. Як і немає шансів у дні приїзду дружини взяти відпустку.

Але навіть кілька днів у орендованій квартирі біля коханого, який не відходить від моніторів, Жені буде достатньо.

– Усі ці місяці ми з'єднувалися по відео й велику частину часу просто мовчали, – розповідає вона. – Я ріжу вінегрет, він собі клацає по клавіатурі (мене дуже заспокоює це клацання), а потім ми перекидаємося парою фраз.

Західні журналісти люблять називати Краматорськ

Західні журналісти люблять називати Краматорськ "романтичною столицею України" і робити фоторепортажі із залізничного вокзалу

Зі своїм чоловіком, на той момент "мажористим програмістом", як описує його Женя, вона познайомилася вісім років тому на сайті знайомств. Восени 2022-го під час його десятиденної відпустки вони нарешті розписалися у Львові.

Чоловіка Жені звати також Женя. На наступний день після приїзду дружини ми зустрічаємося в його улюбленій краматорській кав'ярні N, де готують флетвайт і банановий пудинг.

Після 24 лютого "мажористий програміст" Женя став бійцем ТРО, потім оператором ПЗРК, аналітиком і врешті – офіцером розвідки. Пройшов Київщину, Харківщину, нині працює тут, на Донеччині.

До цього відрядження він жодного разу не був на сході й уявляв його чимось зі світу кіберпанків – труби, дим, люди в протигазах.

– А тут виявилося насправді дуже здорово, – каже Женя. – Це найживіше місто України, в якому я був.

– Ми навіть обговорювали варіант пожити тут після війни, – долучається до розмови його дружина.

Окрім флетвайту й пудингу, ознакою живості Крама він вважає швидкість і якість ремонту доріг – їх місцеві комунальники латають незалежно від того, у який бік посувається фронт.

Ручне управління. Військові штовхають

Ручне управління. Військові штовхають "Жигулі", що заглохли на одній із центральних вулиць Краматорська – Академічній

В Краматорську він почувається героєм гемінгвеївського роману "Прощавай, зброє", який прочитав у окопі на Харківщині. Каже, однаково там не було чого робити, окрім як читати.

– Єдина відмінність – у Крамі ніхто не бухає, – уточнює Євген. – Скажімо так: не так, як у Гемінгвея. У нього ж там по кабаках, красиво, з душею.

У списку його улюблених локацій Крама є місце для "Ria Pizza". Втім, згадку цього закладу називає дуже неоригінальною. Адже туди ходили всі. Неможливо жити в Крамі й оминути "Ria".

За свої неповні чотири дні в Краматорську Женя так і не зафарбувала всі цифри на "Соняшниках". На щастя, у неї не було на це часу. Попри наступ навколо Бахмута, її чоловік зміг виділити час для неї – для них.

Так Краматорськ дозволяє втамувати жагу до життя не лише військовим, а й цивільним.

Дім, до якого не звикаєш

На відміну від розвідника Жені, який тільки під час великої війни відкрив для себе Краматорськ, для двох інших наших героїв це місто було або з часом стало домом.

У 23-річного Артура, який нині служить бойовим медиком, тут квартира, школа, де він закінчив дев'ять класів, і бабуся із запасом закруток у підвалі.

Минулого літа, коли росіяни стояли вже неподалік Слов'янська й Краматорська, вона навідріз відмовилася виїжджати. Щоб підгодовувати онука та його побратимів.

Це про довіру до ЗСУ.

Артур призначає нам зустріч у тій самій кав'ярні, що і Женя. Приходить на неї в цивільному одязі – майже гавайській сорочці – і замовляє собі молочний коктейль.

Артур, гавайська сорочка та молочний коктейль в його улюбленій краматорській кав’ярні

Артур, гавайська сорочка та молочний коктейль в його улюбленій краматорській кав'ярні

Якби не тривога на восьмій хвилині нашої розмови з Артуром, то атмосфера навколо нагадувала б сієсту мирного часу в приморських містечках.

Краматорськ початку 2000-х Артур описує як лампове, спекотне і пильне місто.

Краматорськ 2014-го порівнює з фільмом-бойовиком: виходиш на балкон свого будинку, який розташований біля аеродрому, і спостерігаєш за трасувальними кулями.

Краматорськ після 2019-го називає "прикольним" – з хорошими дорогами, відреставрованою площею Миру і тисячами студентів, які евакуювалися сюди слідом за вишами з Донецька.

Краматорськ 24-го лютого 2022 року став типовим українським містом з чергою до військкомату. Це вже не 2014-й, коли місцеві руками зупиняли українські бронетранспортери.

– Я думаю, що більшість зрозуміла: якщо тут сьогодні не буде українських військових, то завтра в тебе почнуть красти унітази, – каже Артур.

Він не називає Краматорськ містом військових. Думає або вірить, що воно лишилося таким, яким було до 24-го лютого. Тільки з новими травмами.

Одна з таких травм має назву – "Rіа". 27 липня Артур вийшов із цього закладу за 40 хвилин до прильоту ракети, а повернувся – уже на його руїни. Дістав із машини медичний рюкзак і пішов надавати людям допомогу.

Волонтер Магнус зі Швеції обіймається зі своїм собакою по кличці Соледар – випадково перетинаємося з ним після зустрічі з Артуром

Волонтер Магнус зі Швеції обіймається зі своїм собакою з кличкою Соледар – випадково перетинаємося з ним після зустрічі з Артуром

Вечеряти в той день у "Ria" міг і Олександр Мєзін з 93-ої бригади "Холодний Яр". Якби його допізна не затримали на службі.

Олександр – саме та людина, яка їздить у Краматорськ, щоб змінити картинку перед очима. За 4G, супермаркетом і пастою з лососем, яку він замовляє під час зустрічі з нами.

– Ти відпрошуєшся в командира з'їздити в місто й на пару годин відгороджуєш себе від війни, – пояснює Олександр. – Ось, подивіться, я теж гражданський!

Військовослужбовець 93-ї бригади

Військовослужбовець 93-ої бригади "Холодний Яр" Олександр Мєзін чекає на пасту з лососем в одному з ресторанів Краматорська. "Усе, що відбувається в Крамі, залишається в Крамі", – жартує він

Олександр не був "гражданським" уже дев'ять років. Він пішов на війну в 25, зараз йому 34. Кожне прифронтове місто, окрім пилу і військових, пахне йому домом.

Правда, домом, до якого не звикаєш – і таке буває. Бо завтра, наступного тижня чи місяця ти знову звідси поїдеш.

Наразі таким місцем для нього є сусідня з Краматорськом Дружківка.

– Топчиком прифронтових міст у нас була Волноваха, ми називали її Волновегас, – ділиться Олександр. – Це настільки маленьке місто, що йдеш, гуляєш, і оп – ти уже за містом! Там до війни жило 15 тисяч людей, а потім 35 тисяч військових приїхало, уявляєте? Стіл у кафешці треба було за три дні замовляти.

Найближчу нині до фронту Костянтинівку він називає "тортугою" – місцем, де пірати спускають награбовані гроші на "жінок, наркотики і машини". Свою Дружківку – санаторієм, де нічого не відбувається.

– З розваг у Дружківці – вийти ввечері на пагорб, подивитися, куди ракети падають, – сміється Олександр.

Краматорськ у своєму особистому рейтингу він посуває ближче до Волновахи – адже навіть у найгірші часи тут була вода, світло, супермаркети і дівчата на вулицях. Усе те, що робить тебе "гражданським" – хоча б на кілька годин.

Фотоальбом на руїнах краматорської чотиповерхівки, по якій прилетіла російська ракета 1 лютого 2023 року

Фотоальбом на руїнах краматорської чотириповерхівки, по якій прилетіла російська ракета 1 лютого 2023 року

ФОТО: МИХАЙЛО КРИГЕЛЬ

"Касабланка" по-краматорськи

Головний герой голлівудського фільму "Касабланка" – власник кафе "У Ріка". Шляхетний цинік, мужній, як ковбой Мальборо, сумний, як граф Монте-Крісто, і загадковий, як Атос із "Трьох мушкетерів".

Його кафе – місце, де застряглі між війною і миром люди намагаються повернути життю подобу нормальності. Обговорюють новини і грандіозні життєві плани на найближчі три години, їдять, п'ють, фліртують, сваряться і домовляються.

У Краматорську теж є таке місце-магніт, де перетиналися всі герої цього тексту. Кожного з них пов'язує з ним щось своє.

Для розвідника Жені це було місце обідів і вечерь. Бойовому медику Артуру тут одного разу зламали ніс.

Після прильоту російського "Іскандера" 27 червня від "Rіа Pizza" залишилися руїни, табличка "Close" і посуд з неторканими закусками, які приготували в той день для банкету в підвалі.

13 людей загинули під завалами, з них троє дітей.

Тарілки з нарізкою вціліли. Як тобі, Насіме Талебе, така крихкість, антикрихкість і чорні лебеді на ім'я "Іскандер"?

Вхід до літньої тераси

Вхід до літньої тераси "Rіа Pizza". До 27 червня тут стояло кілька десятків столиків і готували кальян

Вцілілі після прильоту російської ракети нарізки на барній стійці підвалу, де мав відбутися банкет

Вцілілі після прильоту російської ракети нарізки на барній стійці підвалу, де 27 червня 2023-го мав відбутися банкет у "Ria Pizza"

Навпроти того, що лишилося від кафе, припаркована машина. В ній сидить сивий чоловік і дивиться в одну точку, причому ця точка, здається, не зовні, а всередині нього. Він виглядає так, як може виглядати людина між четвертим і п'ятим похороном за день. Це один із власників "Ria Pizza" – 66-річний Юрій Гут.

Останньою з працівників ресторану, загиблих під завалами, того дня ховали 24-річну Зоряну Бакєєву.

– Заходимо у хвіртку, стоїть труна, – розповідає Юрій. – Нас зустрічає батько Зоряни. Каже: "Трагічні обличчя залиште за порогом. Ви можете нас не зрозуміти, але просто робіть те, що ми просимо. Ми ховаємо тіло, а Зоряна над нами, вона все бачить. Посміхайтесь". Поруч мати Зоряни – теж з усмішкою згадує доньку. Цей похорон змусив нас усіх посміхатися.

Юрій Гут на руїнах основного залу свого закладу:

Юрій Гут на руїнах основного залу свого закладу: "Мої друзі кажуть: "Вибач, але навіть якщо на цьому місці ти відбудуєш "Rіа Pizza", ми не прийдемо". І це правильно"

Майже 12 років тому "Rіа Pizza" з'явилося в Краматорську завдяки розлученню Юрія Гута. Потрібно було десь харчуватися, і він вирішив, що найкращий спосіб уникнути виразки шлунка – відкрити власне кафе. Над назвою довго думали, поки не придумали слово-перевертень від "піцерія" – "Rіа Pizza". Вирішили, що, по-перше, це красиво, по-друге, теж красиво, бо латиницею.

Локацію для кафе в Краматорську обрали в самому центрі – "намолену". За радянських часів тут був головний ресторан міста. Щоб туди потрапити, треба було на вході сунути "трьошку" вишибалі.

Відкривалися вічність тому – в грудні 2011-го, за два тижні до Нового року.

– На вулиці було 20 градусів морозу. А ми запалили камін, і люди на тепло потягнулися, згодом вся молодь міста тусувалася у нас.

На тепло зліталися не лише прихильники смачної їжі, затишку та безкоштовного інтернету.

– Одного разу заходжу і бачу біля каміна навпочіпки сидять три мужички у верхньому одязі. Я підійшов і ввічливо кажу: "Хлопці, у нас не прийнято у верхньому одязі. І навпочіпки не треба, ось столики вільні". Вони зняли куртки, присіли. Я дивлюсь, а в залі три "групи підтримки". На взводі. Починаю розуміти, що тут у них "стрілка".

Ці троє поспілкувалися, поїли, зібралися йти. Підходить до мене перший, подає руку, каже, я такий-то, злодій у законі, тільки-но "відкинувся" із зони, дякую, ми до вас ще приїжджатимемо.

В одній із "груп підтримки" був Ігор Шпортюк на прізвисько "Шкрок". Кримінальний авторитет 1990-х, пів життя відсидів. Після тієї пам'ятної стрілки він підійшов до Гута і сказав: "Леонідовичу, спасибі, всім так сподобалося".

Досвід спілкування з кримінальними авторитетами згодився Гуту в 2014-му. Коли Краматорськ контролювали бойовики "ДНР", йому зателефонував адміністратор кафе: "Юрію Леонідовичу, мене зараз будуть розстрілювати".

– Гіркіна не було, але інші їхні "вожді" сиділи на літньому майданчику. Замовили алкоголь, їм не дали, вони схопилися за зброю. Я матом: "Ви ж самі оголосили сухий закон у місті!". Вони: "Хто оголосив? Нехай переоголосить, що у вас можна. Спекотно, треба освіжитися". Я кажу: "Так не буде. Або алкоголь у всіх, або ні в кого. А якщо знову прийдете до нас зі зброєю, ми зачиняємося". Незабаром після цього я поїхав у Бердянськ і повернувся, вже коли їх вигнали з Краматорська.

Вісім років по тому Юрій до останнього сподівався, що великої війни вдасться уникнути. Хоча все свідчило про протилежне.

За 5 днів до 24-го лютого 2022-го Юрію зателефонувала офіціантка і попередила, що якийсь незнайомець цікавиться ним.

– Дивлюся запис із відеокамер, заходить міцної статури чоловік у плащі. І перед тим, як говорити з офіціанткою, швидко натягує на обличчя ковідну маску, хоча на той час маски в нас уже ніхто не носив.

Російські ДРГ були скрізь. Вони шукали відомих в місті людей, щоб схилити їх до співпраці. Якщо не вдасться домовитися, викрали б когось із членів сім'ї, і людина зробила би усе, що вони хочуть.

Наступного ранку Гут вивіз дружину і п'ятирічного сина в Буковель. Два дні каталися на лижах, а на третій почалася велика війна.

Кафе продовжувало працювати – закрилися тільки після прильоту "Точки-У" на залізничний вокзал 8-го квітня 2022-го. Через кілька місяців відкрили ресторан з такою самою назвою в Києві неподалік від станції метро "Дружба народів", щоб своїм співробітникам дати роботу на новому місці.

А у вересні повернулися в Краматорськ.

Найбільший факап за час роботи, за словами Гута, трапився за місяць до прильоту "Іскандера".

В "Rіа" обідав посол Франції в супроводі місцевих чиновників. Серед іншого, напекли млинців. З м'ясом і солодких, які мали прикрасити свіжою малиною та полуницею. Але щось пішло не так, і ягоди виклали на млинці з м'ясом. Ввічливий француз не подав виду, що його здивувала сувора краматорська кухня. Згодом, щоправда, Гута стали діставати місцеві чиновники – скандал, "Як ви могли!".

– Наш управляючий Артур намагався комусь дзвонити, вибачатися, – згадує Гут. – Я йому тоді сказав: "Спокійно, не метушись. Буває. Всі на нервах – прифронтове місто".

28-річний Артур Титорук загинув під руїнами "Rіа".

Місце влучання російського

Місце влучання російського "Іскандера" по "Rіа Pizza" – вид з першого поверху

Загинув і інший герой розповідей Гута – краматорський кримінальний авторитет "Шкрок". Після 24 лютого 2022-го він хотів записатися до ЗСУ, але у військкоматі йому відмовили через судимості.

– Я порадив йому звернутися до "Моджахеда", колишнього бійця батальйону "Торнадо". Той допоміг Ігорю потрапити на фронт. Я йому амуніцію купував, усе, що потрібно було.

21 листопада 2022-го в Краматорську поховали солдата Ігоря Шпортюка, який загинув біля села Максимівка на Миколаївщині.

– Він рятував пораненого, той вижив, а Ігоря розірвало пострілом із міномета, – каже Гут.

В ім'я державної таємниці

Клянуся, я загиблих не рахуватиму

Не рахуватиму до нестями

І до кінця війни

(Насправді я починала – збилась)

Ці рядки 7 травня 2022-го написала Вікторія Амеліна.

27 червня 2023-го вона була в "Ria" під час ракетного удару – за кілька днів померла в лікарні від поранення.

Вогонь, заряджай, вогонь

Впевненіше за інші види бізнесу сьогодні у Краматорську почуваються квітковий, який тримається на плаву завдяки поїзду "Київ – війна", і похоронний. Квіти для побачень і все для поховання.

Кладовищ у Краматорську три. У день нашого приїзду на найвіддаленішому від центру, де ховають військових, прощаються з двома захисниками. 50-річним Сергієм Кожановим і 28-річним Денисом Павловим, які загинули наприкінці червня.

Дві закриті домовини. З невеликої колонки, що виглядає з кишені нацгвардійця з церемоніального підрозділу, грає спочатку гімн України, а за ним – "Пливе кача".

"Не треба багато розуму, щоби плакати на могилах", – написав хтось, коли війна стала звичною настільки, що стали вагатися, чи це досі війна" (Ярина Чорногуз)

Один із побратимів Сергія Кожанова розповідає УП, що на початку року їхній батальйон розбили під Авдіївкою, тепер вони воюють на Бахмутському напрямку.

– Ми з Сергієм з перших днів разом, – підбирає слова він. – Дуже добра людина, завжди на позитиві, навіть після поранення. Важко. Вибачте.

Між "Ще не вмерла…" і "Плине кача..." на кладовищі лунають кілька десятків слів: "Прапор до воїна Дениса кроком руш!", "Ірино Олександрівно, від імені президента просимо прийняти прапор…", "Вогонь, заряджай, вогонь".

Після останніх слів четверо нацгвардійців майже синхронно вистрілюють з автоматів у повітря. Траурні залпи. Бах, бах, бах.

Ніхто навколо не лякається пострілів, навіть птахи звикли.

В обличчя б'є навідліг гарячий вітер. Робимо найбезглуздіше, що можемо зробити – йдемо між рядами могил і перераховуємо їх. По 11 у ряду. 4 заповнених ряди і ще 6 в останньому – заповненому наполовину. Усього – 48 могил плюс дві сьогоднішні, ще не засипані, з гірками землі навколо.

Побратими з прощаються з Сергієм Кожановим. Нині його батальйон воює у складі новоствореної 22-ї механізованої бригади

Першим скидає кілька грудок землі у свіжі могили священник. Грудки стукають по домовинах – один із найжахливіших звуків у світі.

Але якби хтось попросив описати військове кладовище чи ділянку для військових поховань, то головним звуком був би інший – шелест атласних прапорів над могилами.

Державні, бригадні, прапори УПА – вони шелестять в кожному українському місті.

П'ятдесят могил. П'ятдесят прапорів над ними. Далі, за щойно засипаними могилами, – поросле бур'яном поле, яке швидко перетворюється на цвинтар.

Смерть відвойовує у життя метр за метром.

***

"Зіграй це знову, Семе!" – найвідоміша фраза з фільму "Касабланка". Піаніста з кафе "У Ріка" просять повторити мелодію, з якою в героїв пов'язані романтичні спогади.

У 34-річного фронтмена краматорського гурту "Quiz Music Band" Вартана Вартанова багато чого пов'язано з "Rіа Pizza". Сюди він приходив студентом. Тут зробив пропозицію майбутній дружині. Тут із 2018-го майже щотижня грав. Востаннє – 18.02.2022.

Музиканти люблять вухами. Вартан згадує звуки, з якими асоціюється у нього рідне місто. У дитинстві це були звуки заводів. Потім шум фонтанів. З 24 лютого минулого року – сирени.

Просимо його назвати музичну візитівку Краматорська – першу пісню, що спадає на думку.