Ми зібрали спогади мешканців міста про те, яким вони пам’ятають цей день.
Першими спогадами напередодні Дня звільнення у документальному фільмі “84 дні” поділився лікар зі Слов’янська Аркадій Глущенко.
“4 липня дивимся, а автобусів наїхало туди на той бік… а потім медики (прим. окупантів) прийшли і кажуть: “ми їдемо. Евакуація у нас. Повна”... ”
Олексій Юков, пошуковець місії “Чорний Тюльпан” та АДВІС “Плацдарм”, розповідав про те, що колона окупантів сягала 4 кілометрів, коли вони виходили з міста. Частина з них перевдягалася в цивільне і тікала.
“І всі у місті бачили, що йшли автобуси цивільні, потім військова техніка, потім знову автобуси. Між цивільними машинами йшла військова техніка. Ополчєнци позабирали всіх своїх близьких, дітей, жінок, усіх завантажили. І отак вони залишали місто”, - ділився Юков.
Спогади Петра Дудника особливо точні, адже на території їхньої церкви “Добра Звістка” перебували окупанти, люди, які весь цей час продовжували стежити за церквою розказали пастору, що відбувалось.
“О 4 ранку мені телефонує охоронець будівлі. Він живе просто через дорогу. І каже: “Пастор, нікого немає в церкві”. Я питаю: “Як це? А де ж ті, хто жили?”. Він каже: “Нікого немає. Всі двері відчинені, розкриті”. Я питаю: “А що ти робиш? Він - ходжу по двору, збираю зброю, щоб місцеві її не розтягнули. Він каже, якось надзвичайно тихо у місті. Сяду на велосипед і проїду по блокпостах, а потім відзвонюсь. Хвилин через 40 він набирає і каже: “Слухай, нікого немає. На блокпостах коктейлі Молотова, недокурені сигарети, там курточка валяється, там автомат. Але людей немає”.
О 6 ранку Петро Дудник зателефонував у штаб армії і розказав знайомому підполковнику, що в місті немає окупантів. Петро зібрався одразу їхати у Слов’янськ, вони завантажили у вантажівку воду і близько 10-12 він разом із цим підполковником намагалися заїхати у місто, яке вже було пустим.
Ще одна мешканка міста Зоя Клименко розповіла про цей день так:
“Десь була 5 година ранку, кажу сину - я піду додому. Він не пускав. Але я настільки була наполеглива і зла, що він врешті-решт від мене відстав. А йому треба було йти на зміну робочу. Не спали всю ніч. І я пішла додому. Пішла через посадку… Виходжу на вулицю на дорогу - тиша. Нема ніде нічого. Їде якийсь мужчина на велосипеді і говорить: “а наши ушли”. Я не зрозуміла спершу, хто наші і куда уйшли. Проходжу ближче до вулиці, де блокпост, а там нема нікого. Ну думаю, що це ж вони напевно поховалися. Мабуть буде обстріл. Треба швидше додому, бо мій будинок вже поруч. Коли якась жінка ще йде і каже: “Нет никого”. І на дворі, от знаєте, така тиша - “первозданная тишина”. Немає людей і немає нічого”.
Згадуючи про День звільнення Слов’янська не зміг стримати сліз щастя Сергій Кушнарьов:
“Ну как. Было просто счастье… Мы проснулись в гостиннице. Пол десятого, по моему было. Прочитали новости. И я говорю: все, едем”.
Ось як зустрів День звільнення Слов’янська Анатолій Тішаков, який згодом візьме зброю до рук і піде захищати Україну.
“5 июля выхожу из домика на базе в Святогорске и слышу разговоры по телефону: “Что, ушли? Что, на улице никого нет?”Я сразу понял, за что идет речь. Я сразу это почувствовал. Они говорят: “В Славянске никого нет, блокпосты пустые, на улицах никого нет”.
Працівниця міської ради Марина Олійник почула цю новину по телефону. У той момент вона знаходилася у центрі іншого міста:
“Марина Миколаївна, все нормально, вони пішли… А я не зрозуміла, хто пішов. Питаю: “Хто?”. А він каже - “сєпари”... І я стою і плачу посеред міста Красноармійська (прим. Покровськ) на площі. І вмене ллються сльози. Він каже: “Все, скоро будемо виходити на роботу”. І я сіла посеред міста і заплакала”.
Мешканка міста Марина, яка весь час залишалась у місті згадує цей день так:
“Доехали до их базы, где СБУ было, а там постов уже нет и там люди наши полезли уже в эти подвалы доставать все, что там было накоплено: медикаменты, спирты, какая-то одежда. Все то, что нужно было отдать людям. Вернувшись назад он сказал: “Марина, нет ни одного блокпоста. Заехали наши, стоят на площади танки, бронетранспортеры. Война закончилась…”.
Своїми спогадами про звільнення Слов’янська поділився і військовослужбовець, який заходив у місто і підіймав прапор над міською радою міста.
Так про звільнення міста розказав Іван Журавльов:
“На той час, коли ми вже зібрали розвіддані про те, що ворог залишив місто, питався прорватися при виході з міста Слов’янськ до міста Краматорськ і міста Донецьк, то було прийнято рішення нашим командуванням, що треба створювати колону і заходити у Слов’янськ. Цю колону, яка заходила, нам із Василем Коломійчуком випала честь заводити цю колону у місто Слов’янськ.
Коли ми підійшли до приміщення адміністрації, то там знаходилося декілька цивільних людей і один міліціонер, який не розумів, що відбувається. Напевно, що він був неповідомлений, що ворог залишив місто. Він вийшов на дєжурство, як він це і робив кожного дня, охороняв це приміщення. Коли ми підійшли і запитали, чи заміноване приміщення, він відповів, що він не знає і йому не повідомляли… Ми попросили його провести нас на дах, щоб зняти прапори "днр" і почепити прапори України…Коли ми піднялися на дах, то першим ділом зняли прапори "днр", їх було там три прапори. Ми їх зняли і підняли український прапор, який ми вже напередодні підписали: другий батальйон національної гвардії України”.
Коли над міськрадою підіймали український прапор, місцеві радісно кричали “Слава Україні”. Для військових це було особливо цінно. Це означало, що у місті чекали звільнення.
“І коли я побачила український прапор на виконкомі, у мене були сльози, я плакала. Тому 5 липня для мене - це дуже важлива дата”, - згадує Марина Олійник.
І досі цей день - важливий для кожного у нашому регіоні. Це день надії на те, що й інші території України врешті - решт будуть звільнені від російських окупантів. Ми заслуговуємо на волю і свободу. Саме за це вже стільки років воюють наші найкращі сини і доньки, наші військові.
Детально послухати хроніку цих днів ви можете у нашому документальному фільмі: "84 дні".