Він любив тварин, фільми за участю Сталлоне, займався велосипедним спортом, віддавав усього себе сім’ї і захищав Україну від окупантів. Володимир Коваль загинув 4 квітня. До того він близько тижня пролежав у лікарні після одного з російських обстрілів.
Сайт міста Слов’янська прагне зберегти пам’ять про всіх, хто захищав нашу країну. Ми продовжуємо серію матеріалів про наших загиблих захисників - "Слідами загиблих".
Володимир народився 31 липня 1968 року у Слов’янську. Захищаючи місто від російських окупантів він загинув 4 квітня 2023 року.
27 березня він був у міському військкоматі, коли росіяни вдарили по ньому ракетами С 300. 45% опіків - обличчя, груди, руки… Внутрішні опіки легенів. Множинні осколкові поранення тулуба. Ураження тонкого та товстого кишківників. Він втратив свідомість і більше не приходив до тями. 4 квітня чоловік помер.
Про те, яким Володимира запам’ятали його рідні, яким він був, чим захоплювався і чому пішов на війну, розказали його найближчі родичі - донька Альона, дружина Світлана та мати Надія Василівна.
***
“Володя був чудовим сином. Був… В голові не вкладається це слово”, - так почала розповідати про Володимира його мама - Надія Василівна.
Хлопчик ріс слухняним, з дитинства чесним. Його батько зловживав алкоголем, тому хлопцю довелося з молодих років зрозуміти, що таке відповідальність. Він ще дитиною розумів, що не повторить таких помилок. Так і сталося. Чоловік не палив і не вживав алкоголь.
В юні роки Володимир займався боксом, мав багато нагород та призових місць. Але з одного зі змагань повернувся геть побитим. Тоді його мама - Надія Василівна дуже розхвилювалася і попросила сина більше не займатись цим. Він послухався і замість боксу почав займатись велосипедним спортом.
“Син в мене був золотий. Не курив. Не пив. Кожну копійку додому тяг. З чотирнадцяти рочків на канікулах завжди знаходив якусь роботу. Без діла не сидів. Все робив для своєї родини - для матері, потім для дружини та дітей”, - згадує пані Ніна.
З дружиною Світланою Володимир познайомився через друзів. Підкорив її одразу своєю увагою. Вони зустрічалися 9 місяців, а потім чоловік освідчився.
“То руку подасть, то комплімент скаже. Він був щирим і уважним до мене. Це і підкорило. Ми зустрічались 9 місяців, а потім одружилися. І навіть обвінчалися - дали Богу клятву бути разом до самої смерті”, - згадує дружина загиблого захисника.
Разом вони прожили 32 роки.
“Мені завжди здавалося, що я найщасливіша дитина на всьому світі”.
Так почала описувати свої спогади про тата донька Володимира - Альона.
“Він завжди був поряд, я могла розповісти йому те, що не могла розказати мамі. Він часто ставав на мою сторону, коли мама сварила за щось, але був справедливим. З ним завжди було легко, весело, цікаво. Коли він грався з нами, чи коли ми разом ходили або їздили кудись - це завжди був сміх, веселощі”.
На похоронах у військового зібралося багато людей - сусіди, колеги, друзі і знайомі. Володимира описують, як людину безвідмовну. Він допомагав усім, хто звертався до нього. Друзі описують його сильним, мудрим, відповідальним і готовим прийти на допомогу. Це може здатися дуже банальним, але було безліч випадків, які доводять це.
Коли донька Альона була ще новонародженою дитинкою, вона сильно захворіла. Місцеві лікарі не могли поставити точний діагноз. Спочатку немовля з мамою лежало у міській дитячій лікарні, згодом їх перевезли в обласну. Тоді Володимир, якому було 24 роки, майже щодня їздив зі Слов’янська в Донецьк, щоб привезти пелюшки та все, що було потрібно його дівчаткам.
У півроку дівчинці зробили важку операцію. Піклування за доньку батьки поділили на двох.
“Більшість моїх знайомих з інвалідністю просто не мали тата поряд. А у мене за спиною завжди було два крила, тому я витримала і одужала”.
Те, що Альоні передалося від батька - любов до тваринок і відповідальність за них. У Володимира вдома завжди були якісь домашні улюбленці. Коли діти виросли і також просили завести чотирилапих - чоловік дозволяв, при цьому завжди нагадував, що будь-яка домашня тваринка - це, перш за все, відповідальність.
“Він казав, що ми беремо на себе відповідальність за їх здоров’я та життя. Тато вчив нас піклуватися про маленьких та слабеньких”.
Коли у квітні 2014 року зі Слов’янська почалася війна росії проти України, - це стало шоком для Альони. Вона тоді навчалася в університеті і не розуміла, що відбувається, Володимир одразу сказав, що все це зовсім не те, чим видається. Він розумів, що в місті були окупанти і злочинці, а не “захисники російськомовного населення”, ким тоді видавали себе росіяни.
У 2015 році Володимир та двоє його друзів долучилися до лав Збройних Сил України.
“Тато сказав нам про його намір. Сказав, що хоче лише одного - щоб його мати, дружина, діти, а потім і онуки жили під мирним небом і що він не може залишатись осторонь. Для нас це був шок, ми дуже просили його подумати. Але це був його вибір. Він був чесною, порядною людиною і не міг вчинити інакше”.
Володимир не єдиний військовий в сім’ї, хто захищав Україну. Його син також є військовослужбовцем і продовжує захищати незалежність країни.
24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабний наступ на Україну. За добу до того, 23 числа сім’я Коваль обговорювала варіанти розвитку подій. Чоловіки цієї сім’ї розуміли, що війна - неминуча. Зранку 24 числа Альона прокинулася від вибухів. Тоді обстрілювали Краматорський аеропорт і військову частину. Розуміння прийшло одразу.
“Я почула в коридорі швидкі кроки тата. Він у цей день мав би бути вдома після чергування. Але він одягнув свою військову форму і вже був біля виходу з квартири. Йому зателефонував мій брат, який теж військовий, і вони удвох терміново поїхали на роботу. Я вже того ранку не змогла заснути… Все чекала на дзвінок від тата. Десь більше двох тижнів тато і брат були у військкоматі цілодобово”.
Чоловік не сильно ділився деталями своєї роботи з сім’єю. Просто не хотів, щоб його дівчата хвилювались зайвий раз. Спочатку постійно їздив у відрядження, а згодом його перевели у тероборону і він протягом довгого часу залишався у Слов’янську. На те була причина. Тільки через довгий час Альона та рідні дізналися, що Володимир лежав в Івано-Франківську з інфарктом. Він про це нікому з сім’ї не говорив. Виправдовувався, що звичайне відрядження. Після лікування чоловік повернувся в Слов’янськ і на виїзди більше не їздив.
***
27 березня 2023 року врізалося чорною сторінкою у пам’ять усієї сім’ї.
День починався так само, як і багато інших. О 10 годині ранку Володимир зателефонував дружині, але швидко сказав, що перенабере пізніше. Через 15 хвилин Альона побачила повідомлення про те, що у Слов'янську гучні вибухи.
“Я одразу стала набирати тата, але він не відповідав. Таке бувало багато разів - був зайнятий, або поставив телефон заряджатися. То я не переживала. Але буквально через декілька хвилин мене охопила дика паніка і я стала декілька разів поспіль набирати його номер… знов і знов…і молилася почути його голос. Навіть, якщо він би мене сварив за те, що відволікаю від роботи. Але гудки йшли і йшли… Але ніхто не відповідав”.
Тоді вони з мамою почали телефонувати брату. На той момент він перебував у Покровську. Він їм і розказав, що сталось: два страшних вибухи, багато постраждалих. Володимир був в епіцентрі вибуху.
До військкомату приїхав друг Альониного брата. Він знайшов Володимира, коли той намагався виповзти із заваленої будівлі. Той попросив його забрати зброю і одразу втратив свідомість.
Роман із друзями поклали чоловіка в автівку і повезли в лікарню.
45% опіків тіла - обличчя, груди, руки. Внутрішні опіки легенів. Множинні осколкові поранення тулуба. Ураження тонкого та товстого кишківників. У Краматорську нічим не могли допомогти, тому Володимира відправили у Дніпро. Протягом дороги у нього декілька разів зупинялося серце. Як тільки військового привезли в лікарню, йому одразу почали робити операцію. Операції робили кожен день протягом тижня. Чоловік не міг дихати через обпалені легені. Весь це час поряд із ним була його дружина Світлана. Колись перед Богом вона пообіцяла бути поруч і в горі, і в радості, і виконала свою обіцянку.
До чоловіка вона поїхала у той же день, як дізналась про те, що сталося. Сина Володимира також відпустили зі служби. В лікарні вони були разом. Альона з 86-річною бабусею залишались вдома.
“Ми з нею були разом увесь тиждень і молились за тата”, - згадує Альона.
Світлана ж була поруч усі ці дні. Вона тримала його за руку, слухала, як б’ється серце і молилась, щоб він був сильним.
З того моменту, як Володимир втратив свідомість, до тями він більше не прийшов.
***
“Для мене назавжди у пам’яті закарбувалась його посмішка… Його голос, який не сплутати ні з ким… Манера мови… Мій Тато дійсно був унікальним чоловіком з великої літери. Такої людини більше не буде…”, - ділиться своїм болем Альона.
“Ми прожили разом 32 роки… Найкращі 32 роки життя…”, - говорить дружина Володимира Світлана.
Втрата рідної людини - це важкий стрес і шок для кожної сім’ї. Кожен переживає цю трагедію по-своєму і потребує часу на те, щоб прийняти своє життя таким, яким воно стає без дорогої людини.
І кожен із захисників України гідний того, щоб про них говорили. А загиблі - щоб про них пам’ятали. Адже вони продовжують жити у серцях своїх рідних і близьких.
***
Це історії про звичайних людей, які взяли на себе відповідальність за свою країну, за її майбутнє. І кожна історія заслуговує на те, щоб про неї знали всі, щоб її зберегли в пам'яті на все життя. Бо вони є героями нашого часу, людьми, які стали прикладом мужності та відданості своїй країні.
Читайте:
Підписуйтеся на наші оновлення у Viber (новости Славянска)
Слідкуйте за нами в Instagram
Та телеграм: https://t.me/news6262