Видання "Укрправда" опублікувало матеріал з аналізом того, чому в 2022 році не трапилось буму розлучень.
На початку повномасштабної війни в Україні та масового виїзду жінок і дітей за кордон соціологи та психологи прогнозували, що відбудеться велика кількість подружніх розлучень. Мовляв, сім’ї не витримають випробування відстанню, додатковими навантаженнями та розпадуться.
Офіційна статистика 2022 року, яку оприлюднило Міністерство юстиції, бум розлучень не підтверджує – за рік шлюб вирішили розірвали 17 893 пари. Для порівняння, у 2021 році зареєстрували 29 587 розлучень, а у "ковідному" 2020 році – 28 930.
Чому ж розлучень не стало більше, а навіть поменшало? Які саме шлюби таки "розсипались" і чому, а які стали тільки міцнішими? Ці питання ми поставили психологам, соціологам, юристам, а також понад десятьом одруженим та розлученим українцям, які погодилися анонімно розповісти свої історії з цієї чутливої теми.
Відстань не завжди про розлучення
"Розділені сім’ї – тема не нова для України. У нас було багато трудових мігрантів, і ще до війни були дослідження про те, як вони підтримують стосунки на відстані. Онлайн-інструменти насправді дуже полегшують ситуацію з сімейною комунікацією", – розповідає Олена Стрельник, докторка соціологічних наук, авторка праць із соціології материнства, питань гендерної нерівності, сімейної та демографічної політики.
За минулий рік багато пар по-новому конструювали сім’ю на відстані, намагаючись у різний спосіб пристосуватися до змін. У декого були онлайн-традиції спільного сніданку чи келиха вина на вечерю. Є жінки, які із-за кордону їздили з дітьми в найближче українське містечко поблизу кордону, щоб мати побачення з чоловіком.
Є прекрасна історія, коли чоловік служить в ЗСУ і щовечора примудряється з дітьми онлайн вчити домашні завдання. Є жінки, які оселилася поблизу місця дислокації чоловіка-військового, аби він міг інколи отримувати короткі звільнення та спілкуватися із дітьми.
На початку повномасштабного вторгнення 44% українців довелося тимчасово розділитися зі своєю сім’єю. Через рік таких лише 21%, зафіксувало велике дослідження Соціологічної групи "Рейтинг".
"Більшість тих, кому довелося розділитися з родиною, пройшли це випробування, а у 20% їх стосунки навіть покращилися", – зазначають соціологи "Рейтингу".
Про покращення стосунків розповідають і самі українці, які за останній рік переживали розлуку один з одним, зі звичним оточенням чи з країною загалом.
"Ми з жінкою постійно на зв'язку. З ранку до ночі. За день декілька десятків повідомлень, одна-дві бесіди через месенджери, – розповідає 40-річний чоловік, дружина якого лишилась працювати у Швейцарії, а їхня донька-підліток після семи місяців перебування з матусею за кордоном повернулась до Києва жити з татом. – Фізичного контакту звісно немає, але ми жодним чином не втрачаємо емоційного зв'язку один за одним. Навіть іноді посваритися можемо дистанційно".
"Я з синами і моєю мамою майже десять місяців прожила у Польщі. Постійно спілкувалися в месенджерах, кілька разів приїздили в Україну і бачились, а на Новий рік повернулись, – розповідає 35-річна львів’янка. – Після повернення у нас з чоловіком наче триває другий медовий місяць. Здається, ми обидва нарешті оцінили все, що маємо".
Непросто було навіть тим, хто опинився за кордоном разом. Про це розповідає подружжя, яке пів року проживало у Туреччині з маленьким сином:
"Через побутові навантаження і відсутність можливості це взагалі якось вирішити почалися дуже жорстокі сварки, а для нас це ненормально. Вперше в житті ми використовували мат по відношенню один до одного. Є пари для яких це нормально, для нас – ні. Проте, коли ми повернулися додому, цю напругу, як рукою зняло, оскільки зникли фактори, які тригерили та провокували".
Психологиня Катерина Гольцберг згодна, що інколи відстань може допомогти "налаштувати оптику" в стосунках: як в тих, які варто продовжувати, так і в тих, які втратили актуальність.
"Нам здається, що ми можемо прожити з однією людиною все життя, але це не завжди так. Кожна людина протягом життя трансформується і її змінює не тільки подружнє життя, а й, наприклад, роботу чи нове оточення, – пояснює експертка. – Інколи люди неусвідомлено виходили заміж чи одружувалися. Наприклад, це відбувалося рано і партнери були молоді-незрілі. Якщо на певному етапі життя чоловік і дружина не збігаються в якомусь власному розвитку, то вони розлучаються. І це не щось пов’язане із війною, так завжди насправді".
Війна – (не) причина розлучення
"Розумію, що до мене не похвалитися приходять, але зараз в роботі дуже багато розлучень, – зазначає Катерина Гольцберг. – Їх об’єктивно стало більше. І тих, що відбулися, і тих, які в певному сенсі заплановані, коли люди вже розуміють, що не будуть жити разом, але ще не можуть розлучитися з певних причин. Тобто розлучення є, вони просто ще державою не зафіксовані.
Дуже багато жінок виїхали і за кордоном видихнули спокійно, бо позбулися впливу насильників, газлайтерів, хейтерів та інших. І добре, що такі шлюби розвалюються. Але, на жаль, розвалюються таки і непогані шлюби".
У суспільстві зараз активно говорять про те, що насамперед "розбилися" ті шлюби, які й до 24 лютого 2022 року мали проблеми. У багатьох загострились питання агресії, алко- і наркозалежностей та фінансів. Однак, існує кілька моментів, які війна піддала випробуванням і в хороших стосунках. І найперші з них, втрата базової довіри та відчуття безпеки.
За даними дослідження Соціологічної групи "Рейтинг", 83% опитаних українців вважають, що треба бути обережними з людьми, натомість у 2020 році таких було лише 54%.
"Особливо це стосується "чужих", або тих, хто таким став, а здавався близьким", – уточнюють соціологи.
Розлучені, з якими вдалося поспілкуватися, справді багато розповідають про недовіру до екс-партнера.
"Ми не особливо обговорювали, що буде, якщо розпочнеться війна. Не готували рюкзаків чи припасів, – розповідає 32-річний киянин. – А коли все почалося дружину, як підмінили. Я не очікував такого від неї – вона піддалася паніці та якось по-дурному з подругою втекла за кордон. Вважаю, що вона досі перебільшує небезпеку та істерить з нічого, коли багато хто вже повернувся і живе спокійним життям".
Катерина Гольцберг зазначає, що таке трапляється, коли ми ідеалізуємо людей та довгий час видаємо бажана за дійсне, а не сприймаємо їх справжніми.
"Бачила свого партнера таким, а він виявився інакшим, – це досить часта історія, – зазначає вона. – Знаю випадки, коли дружина поїхала за кордон, а чоловік образився прямо по-дитячому і переживав це як зраду".
Жінка із містечка під Києвом каже, що на свого "все ще мужа" тепер не дуже взагалі розраховує.
"У моєму робочому оточенні та в соцмережах більшість хлопців та чоловіків виявилися достойними – пішли воювати добровольцями, або за призовом. А мій виявився боягузом і недочоловіком, який труситься, щоб йому не вручили повістку десь на блокпосту. Я вже не можу йому довіряти, як раніше", – зізнається вона.
Психологиня Наталя Підлісна зазначає, що підрив базових орієнтирів та переконань стався у дуже багатьох українців.
"Меседж про те, що воюють саме найкращі, зробив багатьом жінкам "ведмежу послугу". Вони переживають втрату поваги до партнера через його негероїчну поведінку, і при цьому їм некомфортно, бо водночас є бажання, щоб він щоночі спав поряд і годував їхніх дітей", – пояснює психологиня.
Катерина Гольцберг додає, що коли ми починаємо зустрічатися, то хочемо не тільки сподобатися, а ще й прагнемо взагалі зрозуміти, що це за людина:
"Ми звіряємо власні переконання та цінності, дізнаємося у яких родинах виховувалися, чого хочемо від життя, чи готові народжувати дітей, заводити домашніх улюбленців тощо.
А ще ми намагаємося певним чином зрозуміти, як він/вона буде себе поводити у певних ситуаціях. І, звичайно, ніхто і ніколи не питав у своїх партнерів, як той поведе себе під час війни, бо ми ніколи не думали, що це станеться. Тому дуже багато людей зараз розчаровані партнерами.
Важливо усвідомити і не засуджувати, що не всі за своєю природою є воїнами, не всі можуть свідомо піти захищати країну. Треба прийняти, що така у мене людина поряд і я з нею живу, якщо мене це влаштовує".
Переживання різних досвідів (не) розлучає
Під час війни багато українців пережили також кризу ідентичності. У деяких родинах відбувається зміна традиційних ролей.
Про це розповідає соціологиня Олена Стрельник:
"Добре, коли все добре: наприклад, ви з чоловіком домовились, що він буде заробляти гроші, а ви займатися сім’єю. Вас обох це влаштовує і ви живете в абсолютно передбачуваному світі. Але от чоловік втратив роботу, захворів чи отримав інвалідність… Повномасштабна війна показала нам крихкість такого підходу; те, що для жінок в Україні доволі ризиковано спиратися на такі традиційні моделі".
Науковиця уточнює, що жінки з дітьми за кордоном сповна відчули себе самотніми матерями, а деякі, які змогли працевлаштуватися, реалізованими та головними "по заробітку" в родині.
"У нас завжди був спільний бюджет, – розповідає 40-річний чоловік, дружина якого лишилась працювати у Швейцарії. – Ніколи не вимагав від дружини складати у спільний "котел" зароблене нею, але отримувала вона завжди суттєво менше. І наразі я розумію, що певною мірою це була економічна залежність від мене.
Зараз вона працює за кордоном, більш реалізована, отримала фінансову незалежність, і це одна з причин, чому вона поки не хоче повертатися сюди. Ми задоволені, що вона втратила фінансову залежність та відчула себе самодостатньою людиною. На наш спільний погляд, це дуже позитивний досвід та вихід стосунків на новий рівень".
"Жінки зараз опановують нові для себе ролі, здобувають нові досвіди, – продовжує думку Олена Стрельник. – Вони потрапили в інше культурне середовище, де питання ролі жінок в дечому є більш прогресивним, і, відповідно, жінки змінюються, і далеко на факт, що коли і якщо ці сім’ї возз’єднаються, то повернуться до моделі традиційних відносин, яка в них була".
Переживання різних досвідів можна нівелювати, переконана психологиня Катерина Гольцберг:
"Наявність парного та сімейного планування – це маркер спільного майбутнього, це говорить про бажання бути разом. Звичайно, з планами дуже складно у війну, але хоча б короткострокові мають бути. Коли люди елементарно кажуть "Давай після війни зробимо те і те", це вже звучить як план. Ну і розмови. Це дуже важливо, щоб пара розмовляла, щось обговорювала, створювала якісь спільні сенси".
До речі, з планами в українців справді не дуже складається. Кожні три місяці незалежний аналітичний центр Cedos проводить нову хвилю дослідження про те, як люди переживають війну. Останні дані свідчать, що "горизонт планування" для багатьох опитаних досі становить від декількох днів до декількох місяців.
Вже згадане велике дослідження "Рейтингу" теж підтверджує цю тенденцію: 45% опитаних наразі не планують своє життя взагалі; кількість тих, хто має плани на кілька років уперед знизилася з 23% до 19%.
"Найдовший "горизонт" має молодь, найкоротший, очікувано, старші люди. Планування також значно корелює з рівнем доходів та частково зі статтю: серед жінок майже половина не будує планів взагалі", – уточнюють соціологи.
Не всі поспішають розлучатися
"У питанні розлучень дуже важливою є психологічна рішучість людини взагалі, – пояснює психологиня Наталя Підлісна. – Є такі люди, які "вирішив – зробив". А є люди нерішучі: війна спровокувала, а вони будуть шість років ще думати".
Дехто свідомо не поспішає розлучатись і чесно про це каже.
"Чоловік зараз служить і має хорошу зарплату. Кращу, ніж до війни, – розповідає жінка, яка просила не уточнювати навіть її вік. – У нас двоє дітей, і якщо його поранять чи вб’ють, то частина виплат має дістатися їм, а не якійсь жінці, яка швидко його на собі оженить. Тому розлучення офіційного до кінця війни я йому не дам".
"Разом заради дітей/Щоб у дітей був батько" – дуже часті фрази, які озвучують українці на межі розлучення. Психологи ж пояснюють, що інколи краще щасливі мама і тато порізно, ніж нещасні разом.
"Діти все бачать, – зазначає Катерина Гольцберг. – Важливо пояснити їм, що розлучення – це взагалі не їхня справа. Що це тільки рішення батьків. Що вони ніколи не могли і не можуть жодним чином сприяти стосункам чи розлученню – це не їхня відповідальність.
Дуже часто люди вже розлучаються в такому жахливому стані, що не можуть навіть просто спілкуватися. В жодному разі не можна залучати дітей у розбірки "Скажи мамі/татові…", чи навіть казати такі жахливі речі, як "Якщо б ти був слухняний, то тато не пішов би". Бажано до цього не доводити".
Про це розповідає киянка, яка розлучилась ще до війни:
"У моїх батьків справді щасливий шлюб і вони завжди були для мене певною моделлю. Коли ж я зрозуміла, що у нас не так, то почала дуже сильно нервувати, що лишаю своїх дітей такого прикладу. Зрештою дотягнула до такої межі, коли обманювати себе, що я щось можу змінити, було просто неможливо. Розлученням я не позбавила їх чогось супер фундаментального, за що треба триматись".
Розлучення на відстані – це (не) складно
"Ми ще не розлучені офіційно, – розповідає 32-річний киянин, дружина якого не бажає повертатися в Україну. – Вона не хоче їхати в консульство і взагалі чимось займатися. Навіть не говоримо про це. І взагалі не говоримо. Колись розлучимось, бо чужі, але поки – нікому не горить".
З нерішучістю певною мірою заграють і українські суди, які мають практику давати на примирення від одного до шести місяців, а не одразу розлучати. Також подружжя не розлучать, якщо спільній дитині менше 12 місяців.
Найшвидше розлучитися можна без суду через РАЦС: заява або спільно, або одним з подружжя, якщо є нотаріально (або у консульстві) засвідчена заява іншого з подружжя. Свідоцтво видається через місяць, якщо заяву не відізвали. Отримати свідоцтво можна навіть в українських дипломатичних установах за кордоном – від січня 2023 року вони мають повноваження їх видавати. Але цей спосіб доступний лише парам, які не мають неповнолітніх дітей та суперечок щодо поділу майна.
Якщо ж дитина чи діти є, розлучення можливе лише в українському суді, але жінка має право не повертатися в Україну і розлучатися через представника. На сайтах юридичних фірм можна знайти суми в 5-10 тисяч гривень за "дистанційне розлучення", на практиці ж українці розповідають про суми в 300-500 євро.
"Юридично оформити розірвання шлюбу через суд – це тривалі кола пекла, які не кожен здатен пройти, тому офіційно розлучених ми нині й не бачимо, – розповідає юрист Дмитро Назарець. – Потрібно робити нотаріально завірені заяви чи довіреності, а наші консульства за кордоном працюють, м’яко кажучи, повільно. Судовий процес про розлучення може тривати роками, а ще у нас колапс судової системи, судді перевантажені та. Отже, слід розуміти, що рішення суду, особливо у великих містах, доведеться чекати у найкращому випадку місяцями".