Українські військові тримають Бахмут, не даючи ворогу вийти на інші міста Донецької області. Та постійні обстріли і ракетні удари вже стали "нормою" у Часовому Ярі, Костянтинівці та Краматорську. Як живуть ці міста та про що говорять їхні жителі – нижче у репортажі РБК-Україна.
Тактика "спаленої землі" – це метод ведення війни, який передбачає знищення противником всього, що формує життєзабезпечення, а також військових та цивільне населення. Така методика вважається міжнародним злочином. Це чорна буря, яка стирає за собою все живе і дихаюче, що роками формувало історію. І вона не щадить ні дорослих, ні дітей – всі і все йдуть "під нуль".
Коли російська армія вторглась на територію України, вона прогадала з ключовими моментами: українське суспільство не чекало “визволителів”, а ЗСУ мали час, щоб акумулювати сили і дати відпір "другій армії світу".
Диктатор сусідньої країни, який мріє показати всьому світу свою силу, не звик програвати. Тому тактика "спаленої землі" стала робочим методом війни російської армії. Маріуполь, Сєвєродонецьк, Рубіжне, Бахмут відчули на собі, що це. Сьогодні їхній досвід продовжується в інших населених пунктах, до яких підступають війська ворога.
"Якщо Бахмут впаде, то в Часовому Яру будуть важкі бої. Але ми цього не допустимо"
Коли їдеш по Часовому Яру ловиш флешбеки з Бахмуту, який ворог з літа пробиває важким озброєнням, створюючи апокаліптичні умови на вільній землі. Крайні тижні, після проходження ворожої армії вперед, місто все частіше почало потрапляти під обстріли мінометів, РСЗВ, а також ракет.
"Ми якраз йшли по гуманітарну допомогу, взяти собі продуктів та одяг, коли почались вибухи. Побігли з чоловіком у підвал. Добре, що встигли, бо так не знаю, що було б. Наші друзі загинули", – розповіла виданню місцева жителька Валентина, яку ми зустріли біля одного з розбомблених будинків.
Вона працювала продавчинею, її чоловік – механіком. Знали, що війна є, але "десь далеко" від їхнього міста. Зізнаються, що до лютого не вважали Росію – ворогом, але тепер розуміють, як помилялись.
"Жили собі. Нікого не чіпали. У нас і родичі є в Москві, ми з ними спілкувались, ніколи не бажали зла, а тут таке… Після перших прильотів подзвонила брату в РФ. Він мені не повірив, почав звинувачувати. Ми більше не спілкуємось. Я взагалі не розумію, як ми всі роки могли так помилятись в наших сусідах", – знервовано говорить Валентина.
Це феномен східного регіону – попри війну, яка тут триває 9 років, місцеві до останнього не вірять у ворожість сусідньої країни. Усвідомлення приходить у момент прильоту ракети. Часів Яр, в якому колись народився символ радянської епохи Йосип Кобзон, щодня переоцінює "російсько-українське братерство". Проїжджаючи вулиці міста, ми бачимо цю ціну: розбиті та чорні після вогню багатоповерхівки; купки цегли чи дірки в школах та дитсадках після прильоту снарядів.
За крок до фронту. Як міста поблизу Бахмута живуть під ворожим вогнем
Наслідки обстрілів у Часовому Яру (Фото: GettyImages)
У середині березня з Часового Яру евакуювали всіх дітей. Більшість тих, хто залишаються – пенсіонери. Говорять, що їм немає куди їхати. Їхні батьки застали війну, вони – також. Щоб наступні покоління не гинули від російських куль – українські військовослужбовці сьогодні підставляють своє тіло.
В Бахмуті, який за 12 кілометрів від Часового Яру, тривають найзапекліші бої, від яких залежить подальша доля наступних населених пунктів.
"До лінії зіткнення досить мала відстань – менше 10 кілометрів, тому дістає будь яка ствольна артилерія. Якщо Бахмут впаде, то висока ймовірність запеклих боїв в Часовому Яру. Але українські війська роблять все для того, щоб цього не сталось", – зазначив в коментарі РБК-Україна боєць бригади оперативного реагування НГУ "Рубіж" Павло Сторожук.
Уже 10 місяців українські військові тримають міцну оборону в Бахмуті, не допускаючи ворога до інших міст. Покидаючи Часів Яр, ми чуємо втомлене, але впевнене слово бійця: “Та втримаємо!”.
"Не хочу бачити тут Росію"
Через 15 кілометрів після Часового Яру опиняємось в Костянтинівці. У промисловому місті на початку 2000-х жило до 100 тисяч людей. Сьогодні воно майже спустошене, зокрема, після того, як ворог ударами важкого озброєння почав знищувати все навколо.
Тут наслідки війни менш нищівні, порівняно з Часовим Яром. Хоча "прильотів" з кожним днем стає більше. Бачимо перед собою будівлю, в якій колись навчались діти. Після удару ракети у ній залишилась дірка, крізь яку видно всю ідеологію "руського міра": знищити, нав’язати, придушити. Ця школа тепер зможе навчити тільки називати ворога своїм іменем.
За крок до фронту. Як міста поблизу Бахмута живуть під ворожим вогнем
Дорогою далі бачимо ринок. Навіть він затих на тлі новин про обстріли. Людей мало. А тих, які бажають евакуюватись, за останній тиждень стало у п'ять разів більше.
В центрі ринку побачили літню жінку, яка закривала свою крамницю після робочого дня. Вона живе північніше міста, куди якось прилетіло поруч з її будинком.
"Та страшно було. Весь дім затрусило. Нам повезло, що не у наш вдарили. Тепер думаємо, якщо що, то сідаємо в авто і їдемо у Вінницьку область. Хоча зовсім не хочеться", – поділилась пані Ольга з виданням.
Її сім’я, говорить жінка, ніколи не підтримувала "руській мір". У Костянтинівці більшість людей російськомовні, але жінка ніколи не стикалась з "утиснением" з боку інших, а от від ударів ворожих ракет жити краще не стало. "Я не хочу тут бачити Росію", – вигукнула жінка.
Ці її слова знайшли підтримку серед людей на ринку. Пані Тетяна, яскрава та говірка жінка, була одна з них: погодилась з землячкою. Коли ми до неї підійшли, вона годувала голубів.
"Ви тільки не кажіть, що ми отак хліб розкидаємо… Просто ж і птахів теж треба годувати", – говорить вона.
На запитання, чи планує покидати місто, почули категоричне "ні". "Чому я маю звідси їхати? Це моя земля, мій дім. Ми тут будемо до останнього", – заявила вона.
Здається, всі, хто хотів, вже покинули це місто. Все більше магазинів закриваються, все менше стає робочих місць. Ті ж, хто залишаються, або тримаються за роботу, або "не бачать сенсу" покидати населений пункт, "поки тут немає другого Бахмуту".
Поки українські військові тримають оборону, сюди не зможуть дістатися окупаційні сили. Але в них є інші способи тероризму – обстріл міста гаубицями, РСЗВ, ракетами. Військові говорять, що вони це роблять "з перспективою на майбутнє". Щоб у разі наближення лінії фронту, було менше будівель, в яких могли б закріпитись українські військові. Також росіяни намагаються через безпілотники пробити пункти та ангари з технікою. Але не встигають, бо їх збивають.
Проїжджаючи вулиці міста, бачимо як на сонці виблискують надписи на стінах будинків: "Костянтинівка – це Україна", "Российский солдат, уходи". На зупинці громадського транспорту намальований блакитно-жовтий стяг. Тут не чекають "рускій мір", а хочуть, щоб він зникнув назавжди.
За 20 км до лінії фронту
Звук сирени гуде на все місто. "Увага, повітряна тривога", – сповіщує мобільний додаток. Крайні тижні ситуація на східному напрямку фронту ускладнилась. Це відчувають і жителі Краматорську, для яких сирена стала постійним добовим супровідником – місто частіше піддається ворожим обстрілам.
"Вибухові" новини були декілька днів тому, коли російська ракета влучила в житловий будинок у центрі міста. Удар був такої сили, що прокинулись всі жителі округи. Тоді загинув один пенсіонер, ще 9 людей отримали поранення.
Замість міцної багатоповерхівки залишилась напівжива будівля та розкидані навколо квартирні речі мешканців. Люди дивуються, чому російська армія, яка позиціонує свою війну як "визвольну", так жорстоко вбиває цивільних. "Но ведь здесь жили люди, зачем они сюда били", – ставить в голос риторичне запитання чоловік з сусіднього будинку, який бачив удар ракети.
Він одразу прибіг на місце події, щоб, можливо, чимось допомогти. Втім, там вже були рятувальники, які виконували свою роботу. Один за одним, під загрозою повторного удару, працівники Державної служби з надзвичайних ситуацій почали підніматися по драбині до щойно пошкоджених квартир. Вони шукали людей, які могли потрапити під завали. Так вивели Ларису, яка в момент удару збиралась на роботу і вже одягнула верхній одяг, коли ракета влучила в їхній під’їзд.
Її чоловіка Олега вивели наступним. Він був у спідній білизні, коли рятувальники підказували, як обережніше вийти з розбитої квартири. Коли Лариса і Олег побачились вже внизу біля будинку, то міцно обнялись. Напевно ці обійми вони запам’ятають надовго. Адже невідомо, чи були б вони, якби росіяни вдарили трішки північніше будинку.
За крок до фронту. Як міста поблизу Бахмута живуть під ворожим вогнем
Таких обіймів вже не буде у 60-річного чоловіка, який жив ближче до епіцентру удару. Він загинув одразу на місці вибуху. Його тіло лежить поруч з будівлею, вкрите білою ковдрою, щоб не лякати сторонніх "глядачів". Поруч стоять поліцейські, які вже звикли до таких новин. Щотижня по краматорських житлових будинках прилітає щось "важке".
Згідно з даними Deepstate, від Краматорську до лінії фронту зараз близько 20 кілометрів. Росіяни пробують дібратись до обласного центру, щоб зафіксуватися в регіоні і вже з нього прямувати в інші області України. Якщо ще в лютому минулого року президент РФ Володимир Путін орієнтувався на захоплення Києва, то сьогодні він намагається загарбати хоча б Донеччину.
Військові, які працюють на Бахмутському напрямку, тримають лінію оборони зокрема для того, щоб ворог не просунувся на краматорську агломерацію. Прес-офіцер бригади оперативного призначення НГУ "Рубіж" Максим Таран розповів виданню, що зараз росіяни проводять активні наступальні дії.
"Вони хочуть провести великі наступальні дії для того, щоб захопити максимальну територію, бо їхній наступальний потенціал не вічний. В них починається нова хвиля мобілізація, на збирання цих сил потрібний час. А ми скоро можемо почати контрнаступ. Тому вони й хочуть до цього взяти більше території", - зазначив він.
Втім, українські війська черговий раз псують плани ворогу, через що окупантам постійно доводиться змінювати тактику та маршрути дій. Не маючи змоги перемогти українське військо у прямих боях, росіяни кошмарять цивільне населення ударами важкого озброєння. Так під удари потрапляють, зокрема, Краматорськ, Часів Яр та Костянтинівка.