Ці кадри — уособлення усього болю, через який проходять українські сім‘ї. Чоловіки, що боронять Донеччину, саджають на потяг своїх коханих, які їх відвідували. Вони не знають, коли буде їх наступна зустріч. Та чи буде вона взагалі.
Але окремою раною в серці для нас став другий кадр в серії. На ньому місцевий цивільний мужчина цілує руки просто незнайомому військовому, який їде в відпустку на декілька діб. Він вдячний йому за життя.
Хтось прощається, хтось, навпаки, щасливий із квітами тільки зустрічає своїх коханих: їх коротка зустріч тільки починається.
Дивно, але саме на вокзалі майже рівно рік тому почалась наша військова фотографія. Чи могли ми уявити тоді, скільки доль, скільки життів зруйнує війна?