“Святкувати чи не святкувати?” - таке питання багато українців ставлять собі все частіше з наближенням святкування Нового року 2023. І хтось таки вирішує: “Ні, цього року це недоречно і недоцільно, все буде після перемоги”.
З початком повномасштабної війни росії проти України все частіше став з’являтися такий термін, як “синдром відкладеного життя”. Це стосується відпочинку, покупок якихось приємних речей, відвідувань театру чи філармонії, сімейних свят та інших приємних речей, які роблять наше життя яскравіше.
Хтось вирішує відкласти на після перемоги і святкування Нового року. На то може бути кілька причин: віддалення від родини, перебування на передовій, втрата будинку, неможливість поїхати додому, втрата різних речей, на кшталт набору новорічних іграшок чи штучної ялинки, яку купили минулого року.
Або люди просто вважають свята недоречними, навіть якщо фізично ніщо їм не заважає влаштувати невеличкі сімейні посиденьки. Адже люди вважають це недоречним, невчасним, непотрібним та відчувають свою провину перед тими, хто опинився в гірших обставинах.
То що ж таке синдром відкладеного життя?
У цьому нам допоміг розібратися канал “Психологічна підтримка” (корисні поради для збереження та покращення ментального здоров’я). Серія публікацій на цю тему там вийшла ще навесні 2022 року. Але вважаємо, що час нагадати про існування такого синдрому та підстави його виникнення.
Синдром відкладеного життя пояснила медична психологиня та травмотерапевтка Оксана Степанюк.
Отже, це психологічний феномен, за яким людина постійно переживає за минуле чи майбутнє. Вона не може жити у проміжку тут і зараз.
Людина, яка чекає на закінчення війни, переживає за майбутнє, що не має конкретного терміну настання.
Часто підґрунтя такої поведінки – дитинство. Людину хвалили лише за досягнення: "Ти можеш відпочити тільки після виконаної роботи”.
Подібна ситуація:
"Ти можеш повернутися до звичного життя лише після закінчення війни"
Такі люди часто страждають на депресію, тому що не вміють отримувати задоволення просто так.
Якщо ви розумієте, що схильні до подібного синдрому, запитайте себе: "Чи хочу я віддати ворогу своє життя? Адже якщо я не живу, то він мене вже переміг. Тобто я самотужки вписав себе у бойові втрати".
Часто після цього люди ніби прокидаються і розуміють, що не хочуть здаватися ворогу та віддавати йому своє життя. Проте якщо людина мала психологічну травму до війни, то нова реальність лише поглибить цю рану. Тому слід вчасно визнати це і звернутися по психологічну допомогу.
Умовні ситуації
“Хочу продовжити жити, але близькі мене не розуміють та засуджують”
Доступний спосіб дати раду агресії – засудити людину поруч.
Людина, яка схильна до відчуття провини, погоджуватиметься зі звинуваченнями. Це призведе до погіршення її психологічного стану.
Ви маєте бути готовими, що близькі можуть негативно реагувати на ваші трансформації. Адже вони не замовляли змін у своєму житті, їм і так було добре. Це їхня картинка світу, яка немає нічого спільного з вашою.
1️. Якщо є змога, зменште спілкування з цією людиною.
2️. Якщо немає, то уявіть, що ви в коконі. Всі слова, які летять у ваш бік, відскакують від його поверхні.
3️. Хваліть себе за те, що ви зробили сьогодні.
4️. Поговоріть з тим, хто вас підтримає у цій ситуації.
5️. Не доводьте свій погляд цій людині, але вказуйте на свої кордони.
Скажіть:
"Мені не подобається, коли ти зі мною так розмовляєш. Не роби такого більше, будь ласка" або "Я зараз не готовий/-а підтримувати цю розмову"
Цій людині просто потрібно зробити когось винним. Так вона знімає провину з себе. Це також можуть бути токсичні стосунки, які були задовго до війни.
“Я у безпеці, але в мене розгубленість та апатія. Не знаю, як повернутися до життя”
Зазвичай у таких людей була ціль виїхати з території, де ведуться активні бойові дії. Далі лінія часу непродумана. Переїхали у безпечне місце, а що далі? Розгубленість, тому що немає наступної цілі.
Наприклад, він просить згадати, як людина чистила зуби тиждень, місяць та рік тому. Потім – як це робила сьогодні та робитиме завтра. Так збирається хронологія дій.
Проте не очікуйте від себе чіткого розуміння, що та коли робити. Адже переїзд – це стрес, а раптовий переїзд – подвійний стрес. Тому спочатку поповніть сили та плануйте на найближче майбутнє, а потім відновлюйте побут, соціальну, особистісну та професійну сфери в нових умовах.
“Після переїзду не хочу виходити з дому. Зараз все не на часі. Житиму далі, коли закінчиться війна”
Люди поділилися на три категорії:
З ресурсною психікою без комплексних травм. Вони мають сили продовжити життя навіть попри війну.
Ті, хто затримався в проміжній фазі. Вони ніби хочуть продовжувати життя, але щось постійно їх зупиняє та повертає на декілька кроків назад. Їм також притаманне сильне почуття вини.
Люди, які залишилися в тому стані, що й у перший день війни. Зазвичай саме вони агресивно реагують на бажання інших жити далі. Вони не сплять, не їдять, постійно читають новини та забороняють собі будь-які задоволення.
Проблема останніх може бути не лише у внутрішньому бажанні, а й у порушенні роботи нейромедіаторів мозку. Тому слід вчасно звернутися до сімейного лікаря чи терапевта.
За допомогою опитувальника лікар може діагностувати проблему та скерувати до невролога чи психіатра. Спеціалісти призначать спеціальні медикаменти. Без них ризик ПТСР, депресії та тривожних розладів збільшується.
Отже, якщо ви відчуваєте, що з вашим психологічним здоров’ям не все ок, не ігноруйте це. Якщо відчуваєте, що потребуєте традиційних побутових, сімейних ритуалів, як до війни - не ігноруйте бажання їх відродити зараз. Адже хто такі рашисти, щоб диктувати нам, коли та як жити своє життя?