Українське військо потроху звільняє наші території від російських окупантів. На жаль, разом із радістю визволення ми бачимо жахливі кадри реалій російських тортур. Майже у кожному окупованому місті після звільнення знаходять місця масових поховань місцевих жителів.
Деякі люди опинилися в окупації ще з самого початку повномасштабного вторгнення. Вони залишились без можливості евакуюватися, але при цьому, не мали нормальних умов для життя.
Як розповідають військові, які потрапляють в деокуповані міста, дуже часто люди голодні, не мають жодних ліків, звичайно, що зв’язку у людей також немає. У кожному з населених пунктів є історії, як російські військові селилися у чужі будинки, або змушували мешканців їм готувати, допомагати. Усіх, хто хоча б якось був незадоволений їх приходом, або відкрито проявляв проукраїнську позицію, у кращому випадку притісняли і погрожували. Багато де вже встигли повводити рублі.
Так, наприклад, у селах на Харківщині залишилися магазин і аптека, а ось продавців не було. Люди попросили у військових дозволу, щоб зайти в магазин і взяти хоча б трошки їжі. Їм це дозволили. Попри очікування мародерства, люди дійсно заходили в магазин і брали зовсім трохи їжі. Із закинутої аптеки військові роздали селянам усі необхідні їм ліки абсолютно безкоштовно.
Розглянемо трішки детальніше історії деокупованих міст
Ізюм
Про те, яким побачили Ізюм українські захисники і журналісти, написала журналістка з “Новинарні” Мирослава Ільто.
“Від Харкова до звільненого Ізюма дві години їзди розбитими дорогами повз поля з незібраною пшеницею. Обабіч траси – спалена російська бронетехніка і трупи російських солдатів, які ще також не встигли прибрати.
Тягачі із завантаженими ворожими зламками проїжджають повз. Танки, в цілком справному стані, витягають кранами, щоб вони ще послужили ЗСУ. На покинутих російських блокпостах валяються бляшанки й розірвані пакети від сухпаїв.
Рух на Ізюм неквапливий, адже дорога розбита артилерією, а деякі снаряди ще й нерозірвані. Об’їзд вирв і залізяччя потребує пильності.
На під’їзді до міста нагнітають емоції величезні гарбузи на городі біля хати без даху: врожай зібрати вже нікому.
На вигорілій автозаправці стоїть розбита бронемашина із Z-маркуванням. У кабіні мирно спить кицька.
На в’їзді в деокуповане місто лежать нездетоновані вогнеметні заряди російської ТОС “Солнцепек” поряд з автівкою, яка вщент згоріла. Поблизу ще один танк із “путінського ленд-лізу”.
Щоб потрапити на правий берег річки Сіверський Донець, у південну частину Ізюма, потрібно дочекатися черги на понтонний міст, адже інші мости в місті зруйновані.
Гора Кременець – найвища точка цього району з крейдяними відкладами, телевежею та монументом на честь загиблих у Другій світовій війні. На Кременці – постійне скупчення людей: це єдине місце в Ізюмі, де ловить мобільний зв’язок. На цьому місці люди платили життям за телефонний дзвінок з окупації. На пагорбі знайшли кілька десятків трупів”.
Мешканці Харкова розповідають, що усіх, хто мав хоч якісь зв’язки з військовими, або українською владою, насильно вивозили, саджали до ям, катували. Комусь щастило і їх випускали назад додому. Але багатьох забирали від рідних без можливості дізнатися, що з ними врешті решт сталося.
В Ізюмських лісах після звільнення міста було ексгумовано понад 400 тіл закатованих людей. Серед них і цивільні, і військові.
Читайте: У звільненому Ізюмі знайшли поховання військових із зв'язаними руками
Були люди, яких не били і не катували росіяни, але чуючи постійний гул ракет і обстрілів, думали що в якийсь момент їх серце не витримає.