Ми живемо у часи, коли українці настільки згуртувалися, що готові скидуватися на будь-яку зброю, аби перемогти ворогів. Волонтерські організації назбирали вже навіть на Байрактари.
І дійсно, в Україні за часи війни утворилася потужна волонтерська сила, яка допомагає у всіх напрямках - військовим та добровольцям на війні, медикам у лікарнях, цивільним у містах.
Марія Стецюк- мешканка Києва. Там вона народилася, жила і працювала журналісткою на телебаченні. По роботі вона відвідала ледь не всю територію України. Вона відчувала, що робить щось важливе, насолоджувалася життям. До 2013 року.
Послухати саме спілкування можна тут:
Коли у 2013 році в Україні розпочалася Революція Гідності, Марія не одразу долучилася до супротиву, почала ходити на Майдан лише після того, як побачила побиття студентів. У той момент у дівчині щось змінилося. У 2014 році у колі її спілкування говорили про можливу війну. І вона почалася.
Коли розгорнулися бойові дії на Донбасі, для Марії це було щось незрозуміле і далеке. Знайомих військових вона не мала, родичів чи близьких знайомих на Донеччині чи Луганщині - також.
“Я пам’ятаю перші новини про захоплення Криму. У березні це все почалося і до літа у мене не було усвідомлення, що насправді відбувається. Усвідомлення прийшло, коли ми з друзями зустрілися в одному закладі в Києві, аби підписати листівки хлопцям на війну. І вже коли я підписувала листівки, у мене прийшло усвідомлення, що я пишу людині, яку я не знаю, вона знаходиться в складних умовах, на війні. І буде читати це під обстрілами. І вже тоді вперше до мене прийшло відчуття, що в моїй країні війна”.
Єдиний спогад про Донецьк у неї пов’язаний з університетською практикою. У 2012 році вона їздила у серце Донеччини, щоб взяти у людей інтерв’ю стосовно української мови. Для неї це було трохи лячно, адже тоді україномовна дівчина дуже хвилювалася, що люди на вулиці її не зрозуміють чи не зможуть сприйняти вірно. Але на диво, більшість тих, хто відповідав на питання, з теплом поставилися до української мови. Хтось і відповідав українською, а більшість говорили про те, як приємно почути рідну мову на вулицях Донецька.
У 2014 році, коли схід України знайомився з новою реальністю війни, Марія час від часу ходила допомагати у військовий госпіталь. В один з тих походів трапилася знакова зустріч.
На вулиці на лавці біля госпіталю самотньо сидів молодий військовий. Зазвичай Марія не мала звички першою підсідати до людей чи знайомитись, але у той день так мало статися. Вона підсіла до хлопця і почала розмову. Його звали Дмитро, він був військовослужбовцем 24 бригади і отримав поранення на Донбасі. Це спілкування переросло у теплу дружбу.
“Я підсіла на лавочку. Спочатку я просто зробила вигляд, що навкруги немає вільних лавочок, хоча навкруги їх був десяток. Я спробувала почати розмову. Ми познайомились. Його звали Діма. І з того часу я постійно ходила у той госпіталь його провідувати. З того часу почалася моя персональна історія. Дуже символічна”.
І Марія, і її друзі постійно провідували Дмитра у госпіталі. Згодом військовий познайомив їх зі своїми побратимами. У 2015 році Дмитра не стало. Він загинув на війні за Донбас.
****
Після знайомства з Дмитром, Марія почала знайомитися і з іншими військовими, допомагати їм по можливості. Приносила в госпіталь їжу чи речі. Але при цьому і досі не вважає це волонтерством.
“Я допомагала своїм друзям, своїм близьким знайомим. Я не вважаю це волонтерством. Мені здається, що на моєму місці кожен би так робив”.
Після зустрічі зі своїм першим військовим - Дмитром, Марія вирішила, що не журналістика її головна мета. Вона вирішила піти у психологію. Бо саме тоді зрозуміла, як багато психологічних травм приносить війна, а вона відчувала у собі сили допомагати із цим боротися. Марія вже отримала диплом клінічного психолога, зараз навчається на психотерапевта.
У День повномасштабного вторгнення росії в Україну, Марія була вдома у Києві. Вона не чула вибухів. Їй зателефонували рано вранці з фразою “почалось”. Була розгубленість, бо, чесно кажучи, Марія не вірила у те, що все буде відбуватися саме так. Вона думала, що загострення будуть обов’язково, але чомусь думка була, що це стосуватиметься виключно територій Донбасу.
“Це був найжахливіший ранок у моєму житті. Першу, напевно, годину я не могла усвідомити. Були страх і розгубленість. Але протягом дня прийшло розуміння, що не закінчиться воно одним днем чи місяцем”.
24 лютого 2022 року Марія почала обтелефоновувати усіх своїх друзів, у тому числі військових. З одного боку їй хотілося, щоб її заспокоїли і запевнили, що все це насправді не так, як здається. Але більшість з тих, з ким вона спілкувалася, були або вже на війні, або у чергах у військкомати. За цей день вона встигла навіть об’їздити декількох людей. Одному допомогла з транспортом, іншому завезла канапки до військкомату.
Спочатку дівчина для себе визначилася з тим, що залишиться у Києві. Вона навіть не розглядала варіант виїзду у якесь інше місто. У Києві вона пробула рівно 10 днів.
Марія одразу забрала до себе рідних. Але 1 березня російські війська обстріляли київську телевежу, недалеко від якої жила дівчина. У той момент її друзі почали умовляти виїхати. І вона зробила це. Як пояснює пізніше, зробила задля рідних, щоб бабуся могла вчасно отримувати усі необхідні ліки, а мама була у спокої.
Виїжджали власною автівкою. Спочатку навіть не знали куди, напрям вирішували вже у дорозі. В автівці їхали Марія з мамою та бабусею, її подруга Таня та чотири коти. Двоє котів - Марії, один - її мами, а ще одного попросив до себе взяти знайомий, який пішов на війну.
Такою компанією жінки приїхали у Львів. Планували перебути у місті декілька днів і затрималися на чотири місяці.
З самого початку займатися якоюсь допомогою Марія не збиралася. Але у розмові з ще одним другом військовим вона почула про бажання придбати авто. Вона опублікувала прохання скинутись і купити, тоді знайомі дуже швидко зібрали необхідну суму. За автівкою поїхали за кордон у Польщу.
На той момент в Україні вже було неможливо купити необхідний автомобіль. Їх розкупили у перші дні великі волонтерські фонди.
Після того, як закупили перший автомобіль, залишок грошей вирішили доповнити і купити ще одному військовому підрозділу. Один за одним Марія за допомогою друзів, знайомих та інших волонтерів придбали сім автівок, сім дронів і один прилад нічного бачення.
Здається, Марія почала вже і сама розбиратися в автомобілях. І якщо раніше вона обожнювала просто бути водієм, сісти за кермо і їхати кудись у Карпати під улюблену музику, то зараз вона знає усі необхідні складові автомобіля для військових. Наприклад, вона знає, що це має бути джип чи пікап, знає, якого кольору він має бути. Ремонтувати автівки наразі допомагають люди в Болгарії. Вже звідти їх забирають, щоб пофарбувати і відвезти хлопцям.
Кожен раз Марія думає, що це востаннє, але люди продовжують скидати кошти, а значить зупинятися ще рано. Хоча у порівнянні з початком війни, активність людей зменшилась, все ще залишаються ті, хто допомагає армії. І таких немало.
“У мене бажання постійно щось робити, щоб не залишатися з цими думками наодинці і плюс, щоб допомогти якомога швидше все це закінчити, якщо так можна сказати”
Окрім волонтерської допомоги військовим, Марія ще започаткувала групу підтримки для дівчат, які чекають своїх коханих з війни. Як психолог дівчина має у собі сили ділитися своїм досвідом очікування. Для Марії ця історія вже терміном у вісім років.
Почалося все з того, що одна її подруга, у якої 24 лютого чоловік пішов на війну, зателефонувала Марії з проханням підтримати, бо коханий не виходив на зв’язок вже протягом трьох діб. Тоді дівчина підтримала свою подругу і відчула, що ще багато дівчат потребують такої допомоги. Маленьке оголошення із запрошенням до групи вона опублікувала у себе в соціальних мережах. Тоді відгукнулося багато жінок. Звідти народилася спільнота: “Дівчата, які чекають”.
Зовсім нещодавно організація “Veteran Hab” запросили Марію до співпраці. Наразі вони сформували заявку для жінок та дівчат, які потребують підтримки. Це дружини, наречені та дівчата військових, які зараз знаходяться на війні.
“Я відчуваю у собі сили, я би хотіла у цьому допомагати. Я розумію, що це потрібно. Дуже важка і специфічна тема, з якою не всі можуть працювати. А я маю цей досвід, тому чому б і ні. Це мій спосіб переживати цю війну”?