Після повномасштабного вторгнення росії мільйони українців були змушені рятуватися від війни в інших країнах. Мешканці Слов’янська вже вдруге постали перед такою необхідністю, щоправда, у 2014 році було достатньо виїхати за межі Донецької області.
Довідка: 12 квітня 2014 року Слов’янськ був захоплений проросійськими терористами і знаходився в окупації до 5 липня 2014 року, коли місто було звільнено українськими захисниками, а терористи втекли до Донецька.
Сайт 6262.com.ua продовжує рубрику “Життя під час війни”. У ній ми розповідаємо про людей з усієї України: про тих, хто залишився у рідних містах, про тих, хто волонтерить, про тих, хто евакуювався. У цьому матеріалі ми розповідаємо про досвід життя мешканки Слов’янська у Литві після евакуації у 2022 році. Для більшого занурення розповідь публікуємо прямою мовою.
Оксана Донець, Слов’янськ. Зараз живе у Литві
“Вирішили їхати до Литви, оскільки у знайомих тут є родичі. Спочатку я планувала зупинитися на заході України, але діти настояли їхати далі. Спочатку ми з дітьми добиралися евакуаційним потягом до Львова.
Саме до Львова дорога була найскладнішою. У купе було вісім людей, всі спали сидячи, без світла. Десь робили зупинки під час повітряних тривог. Точний маршрут потяга ніхто не знав. В деяких містах, де потяг робив зупинки, на пероні зустрічали волонтери та годували, або ж вони заходили у вагони і роздавали їжу.
У Львові першу ніч ми провели в одній квартирі, другу - в іншій, всюди безоплатно. Вже звідти до державного кордону нас довезли волонтери десь за годину і 20 хвилин. З нами ще їхали дві мами з доньками з Ірпеня. Вони розповідали різні жахи, а потім дівчатка стали пісні співати.
Потім дві години ми стояли на пункті пропуску Краківець. Була дуже довга черга - багато дітей, жінок, тварин. Ми теж були з тваринами, я взяла із собою двох котів. На кордоні наших тварин вакцинували безкоштовно, видали документи європейського зразка.
З кордону нас повезли в якесь польське село за 5 км звідти, не пам’ятаю назви. Привезли на територію торговельного центру, там всередині звільнили великі приміщення, встановили розкладачки. Ці приміщення охороняли поліцейські. Приміщення розподілили по категоріях - в одному жили мами з дітьми, в другому були тільки чоловіки і так далі. Ми ночували там, де мами з дітьми. Там було багато їжі, води, цукерок - бери що хочеш. Навіть були засоби гігієни, лотки та пісок для тварин, їжа для тварин. Але наші коти у дорозі нічого не їли, тільки трохи водичку пили. Люди, які організували той прихисток, були дуже приємні, люб’язні, заспокоювали, посміхалися. Поляки такі молодці.
Вранці наступного дня, десь об 11 годині ми дочекалися свого волонтерського автобуса, безкоштовного. Автобус знайшли польські волонтери. І нас повезли до Литви. Їхали 12 годин. На шляху від Польщі до Литви ми більше не зупинялися для митного контролю. Вже о пів на шосту ранку ми були у Вільнюсі. Там у волонтерському центрі ми пройшли перевірку міграційної служби, реєстрацію та отримали паперові документи на місяць. Цей документ дає право на безоплатний проїзд по всій країні і безоплатне тимчасове проживання на рік. Потім цей паперовий документ треба поміняти на пластиковий. Пластикова картка - це ID-паспорт на рік.
Усі бюрократичні моменти тут вирішилися дуже швидко тому, що підключились волонтерські організації. Там коли ми приїхали, вісім людей відповідали на питання біженців та консультували, вісім людей реєстрували, ще шестеро шукали транспорт, ще кілька людей шукали житло. Так, ще деякі бюрократичні моменти залишаються на потім, але одразу після приїзду все пройшло дуже швидко.
Одразу після того, як пройшли усі процедури з міграційною службою, ми зареєструвалися на сайті волонтерського центру, через годину знайшли житло і транспорт до нього. Знову ж таки, довезли нас безоплатно місцеві жителі до міста Кайшядорис. Також тут можна скористатися транспортом безкоштовно, показавши український паспорт - це стосується як електричок, так і автобусів.
У Кайшядорисі ми оселилися в приватному будинку. Будинок гарний, його власники дуже хороші. Річ у тому, що з початку повномасштабної війни в Україні одна з литовських організацій кинула клич серед населення, щоб допомогти українцям. Люди відгукнулися. Хтось був готовий надати житло, хтось - транспорт. Ось власники цього дому зголосилися поселити у себе українців з домашніми тваринами.
Люди тут усі привітні та чуйні, допомагають в міру сил. Доходило навіть до того, що соцпрацівниця кілька разів приходила і питала, чи добре нам живеться, чи все у нас є. Люди пропонують допомогти одягом, продуктами. Якщо хтось у небезпеці ще вагається щодо виїзду, я рекомендую все ж їхати. Ми коли їхали, теж думали, що все буде значно гірше.
Отже, з житлом та транспортом тут проблем немає.З біженців якщо плату за житло і беруть, то тільки за комунальні послуги. Дуже дорого коштують ліки, корм для тварин. Продукти першої потреби коштують приблизно стільки ж, скільки в Україні, хіба що платити за все у Литві треба в євро. Також тут можна безоплатно скористатися послугами перукаря, соціального психотерапевта. Останній, щоправда, ще не знадобився.
Загалом адаптація у нас тривала десь тиждень. Проблем із мовою немає, ми знаходимося в тій частині країни, де багато хто знає російську. Якщо російська не допомагає, говоримо англійською, ще кілька слів вивчили литовською. Ми потрапили у гарний район, тихий. Звісно, якщо чуємо літаки, смикаємося, тобто наслідки є. А так ми наче вже й звикли, але додому все одно хочеться.
Коли влаштовувалися на роботу, нас направили до місцевої поліклініки. Там нас одразу обстежили, зробили аналіз крові, дали консультації, навіть можна безоплатно отримати якісь послуги стоматолога. Також під час профогляду я відвідала окуліста, після чого мені безоплатно зробили нові окуляри.
Щоб знайти роботу, треба в людей питати, в інтернеті шукати. Нам пощастило, бо допомогли знайомі. Я зараз працюю на рибному заводі, стою по 12 годин біля конвеєра, розкладаю оселедець. Усі можливі матеріальні допомоги ми вже отримали після прибуття - 115 євро та продуктову картку. Ще можна отримати одноразову грошову допомогу розміром 100 євро, але для цього треба написати заяву.
Як тільки буде безпечно повертатися до України - одразу повернемося. Бо дуже сумуємо за рідним містом, за рідною країною”.
Вам також може бути цікаво:
- Макіївка-Слов’янськ-невідомість - як війна двічі позбавила домівки жителя Донеччини
- Під обстрілами та дощем - як люди із ВІЛ у Харкові отримують терапію
- “Я залишаюся” - чому мешканці Слов’янська відмовляються евакуюватися
Підписуйтеся на наші оновлення у Viber (новости Славянска)
Слідкуйте за нами в Instagram
Та телеграм: https://t.me/news6262