За кожен клаптик української землі, за землю, де живе серце!

Про героїзм потім, пізніше, після війни. Таку думку висловлюють нині військові експерти та журналісти. А ось бійці одного з підрозділів Національної гвардії вважають інакше. І мабуть таки варто дослухатися до тих, хто сьогодні на передовій, у зоні операції Об’єднаних сил, між нами та ворогом, який нещадний до всього живого. Бійці вирішили розповісти про свого героя лише тому, щоб люди розуміли, чому наше військо не збороти і ПЕРЕМОГА України є незворотною!

Його звати Валентин, і у житті він наскільки миролюбива та весела людина, що навіть не знає як опинився у лавах Нацгвардії. Каже, мав би працювати з газобалонним обладнанням, бо саме на таку спеціальність вивчився після школи. Проте у 2012 пішов служити і служить до цих пір. Чому? Мабуть через те, що саме тут пізнав справжню чоловічу міцну дружбу.

За десять років служби пройшов усе. З 2015 року молодий чоловік захищав Україну у складі АТО та ООС, є учасником бойових дій. А з 2018, саме з того часу служить у одній із харківських частин Національної гвардії України, кожні чотири місяці знаходиться на сході держави.

Сам Валентин родом із Сумщини, там живуть його батьки та три брати з сім’ями. Усі живі, орки не зачепили тутешніх сельчан і не понівечили будівель, але Валентинове серце тепер ще й на Луганщині, бо тут 32-річний чоловік не лише пороху понюхав, а й закохався! З 24 лютого село окуповане рашистами, і зв’язатися з рідними часто досить важко. Тому Валентин точно знає: потрібно якнайшвидше звільнити кожен клаптик української землі, а особливо селище, яке стало для нього другою домівкою.

За 10 років боєць не мав жодного поранення, проте 13 березня 2022 року така прикрість трапилася. Бійці вступили у бій з ворогом - разом з побратимом старший об’єкту Валентин на другому поверсі приміщення кулеметом прикривав товаришів. Ворог вцілив у вікно з ручного РПГ-7. Побратим отримав легке поранення, а Валентин у ході вибуху - 15 поранень у ногу та руку. Після надання першої медичної допомоги, пораненого чоловіка повезли до шпиталю на захід України.

“Мені зробили кілька операцій, заштопали руку і ногу, та й бажання якнайшвидше одужати було дуже сильним. Невдовзі я отримав наказ – повертатися до Харкова, на постійне місце дислокації частини, тоді я звернувся до командування з проханням повернутися на Донеччину до побратимів”, - розповідає боєць.

Із заходу на схід на свої позиції Валентин дістався самотужки.

Тут його чекали усі – від бойового командира до кухаря. І він вже в строю, піднімає дух бійцям та готовий до нових випробувань війною.

“Зі здоров’ям все норм, фізично готовий на 90 відсотків, а морально – на200! У нашу перемогу вірю без всіляких сумнівів, як і всі ми, про це навіть смішно і недоречно запитувати”, - говорить Валентин.

То чи можна таке військо здолати? Чи можна хоч на мить засумніватися у наших дужих хлопцях, які своїм спокоєм та войовничим настроєм стоять за Україну та її народ спонукають нас вірити у найкраще.

Молімося за кожного з них, і робімо усе, щоб наблизити нашу жадану ПЕРЕМОГУ!

Любомир Полупан