“Повертатися з війни не легко. Фізично легко, а морально, психологічно, ментально - ні. Бувало таке, що хлопці вдома у спальниках спали. Або коли кіт вночі стрибнув зі столу, під ліжко ховалися. І таких випадків дуже багато. Це по-різному може виглядати, але це наше життя. І справа не у тому, що хтось поганий, а хтось - хороший. Але це така людська психологія. У кожного різна”.
У центрі Краматорська по бульвару Машинобудівників у підвальному приміщенні багатоповерхівки, на стінах якої “котики-захисники” у вигляді графіті повідомляють про звільнення міста, заховався центр ветеранів АТО та їх сімей “Поруч”.
На сходах у приміщення мене зустрічає координаторка центру Яна Говядова. Вона спочатку була тут волонтеркою - займалася з дітьми і підлітками. Згодом втягнулася більше і стала керівницею проєкту.
Ми заходимо у затишне, зовсім маленьке, приміщення кав’ярні. Її організували вже після створення центру. Самі організатори називають це “соціальною кав’ярнею”. Там діє знижка ветеранам ООС, а доходи з цього бізнесу йдуть на комунальні послуги центру. Тут військові можуть зібратися, щоб просто поспілкуватися у колі однодумців. Одна людина сидить за стійкою біля баристи. У куточку - ще двоє. Ми повертаємо праворуч і заходимо у кабінет.
Там за столом сидить чоловік і щось клацає у ноутбуці.
- Це Роман, наш піар-менеджер і один із засновників центру. Він вам більше розкаже, - каже мені Яна.
Роман - колишній учасник АТО, переселенець з Луганщини сидить за ноутбуком у кабінеті Центру ветеранів АТО та їх сімей “Поруч”. Він був одним з тих, хто заснував цей центр. А зараз, активно жестикулюючи, дуже емоційно розповідає, чому вони разом з іншими небайдужими були вимушені зробити це.
Як ветерани стали “Поруч”
Сам проєкт Центру “Поруч” є ініціативою ГО “Союз ветеранів АТО Донбасу”. Саме її представники і стояли за створенням ідеї.
- У 2015 році, коли вже почали повертатися на Донеччину перші після мобілізації хлопці з АТО, зрозуміли, що треба гуртуватися. Тим більше, що багато хто з них були переселенцями. Покинули свої домівки, пішли на війну, повернулися з війни, а повертатися куди? Ну от - нове місто, нові знайомі, нові заняття. І почали гуртуватися, - згадує Роман.
Союз ветеранів АТО Донбасу тоді і з’явився - у 2015 році, разом із першими демобілізованими військовими, які мали адаптуватися до цивільного життя.
Вже на початку 2016 року перед учасниками організації постало питання про розвиток і проєкти, які треба реалізовувати у життя - допомагати собі, оточуючим, побратимам. Через знайомства і колишніх військових вийшли на організацію з Києва - «STUDENA».
«STUDENA» - це неприбуткова організація, яку створили у 2015 році. З самого початку вони почали займатися втіленням проєктів із захисту прав людини та розбудови громадянської свідомості.
У 2016 році вони почали реалізовувати проєкт психосоціальної підтримки ветеранів та їх родин. І хоч цільовим містом став Київ, але до нього додався і Краматорськ.
Так, у квітні 2016 року з’явився Центр ветеранів АТО та їх сімей “Поруч”. Тоді він мав назву “Центр психосоціальної підтримки ветеранів АТО та їх сімей”.
Назва “Поруч” з'явилася у Центру з самого початку. Слово “поруч” - коротке і містке.
- Тоді було багато серед нас, ну і я у тому числі, переселенців. Тобто, людей, яким окрім того, що потрібна якась підтримка після безпосередньо повернення з війни, а також і взагалі підтримка. Нове місце, нові люди, якось з роботою розібратися...І таке з’явилося слово - “Поруч”.
Насправді, у створення Центру ветеранів вклалася ціла група людей. Хтось - фінансово, хтось - ідейно, хтось - морально, а хтось - фізично. Не всі з них були безпосередньо військовими. Серед засновників є й активісти, й волонтери. Роман називає це все “синергією людей, яким не байдуже”. Усі, хто мав бажання і можливість долучитися до процесу - долучалися.
Літо-осінь 2016 року - це час, коли багато хлопців і дівчат почали повертатися з війни. І найголовнішим на той час напрямком роботи для Центру стало безболісне повернення ветеранів до цивільного життя. Це завдання стоїть і зараз, але у ті роки люди, які тільки повернулися з війни, потребували особливої підтримки.
- Навіть ми, добровольці, коли йшли, не дуже розуміли, що на нас очікує попереду. У які рода військ ми потрапимо, що взагалі буде? Але разом з тим, ми були хоч трошки вмотивовані, тому подальші події більш-менш переносилися адекватно. Уявіть, лікаря, працівника заводу, офіс-менеджера посадили в окоп і почався обстріл з міномету. Вони ж не бачили цього ніколи. Так, їх в “учєбкє” вчили, що може бути мінометний обстріл і це до чорта страшно, але для пересічної людини це величезний стрес. Потім деяким людям потрібна навіть допомога психолога. Коли людина кожен день переносить цей стрес протягом якогось відрізку часу, у голові щось трошки змінюється. І тому… Повертатися не легко, - зітхає Роман, - Фізично легко, а морально, психологічно, ментально - ні. Бувало таке, що хлопці вдома у спальниках спали. Або коли кіт вночі стрибнув зі столу, під ліжко ховалися. І таких випадків дуже багато. Це по-різному може виглядати, але це наше життя. І справа не у тому, що хтось поганий, а хто - хороший. Така людська психологія.
Людей, які поверталися з війни додому у Краматорськ, Слов’янськ, Дружківку, Костянтинівку, намагалися максимально залучити до цивільного і громадського життя. Про сам центр “Поруч” розповідали через знайомих, соцмережі, ЗМІ.
Працюючи з іншими ветеранами, колишні військові допомагали і самим собі. Вони разом працювали, вчилися, спілкувалися.