Серед мешканців Слов’янська є немало тих, хто добровільно у 2014 році пішов в армію захищати Україну від загарбників. Олександр Гнатко - один з них.
Олександр Гнатко - капітан ЗСУ. Наразі проходить службу в зоні бойових дій на Донбасі, десь зовсім недалеко від Донецька. Саме там і побували журналісти сайту 6262.com.ua.
Дивіться: Слов’янськ на передовій. Три історії містян, які вже 7 років воюють за Україну - ВІДЕО
Ми приїжджаємо на позиції військових вже знаючи, що там чекатиме земляк. Нас зустрічає високий чоловік з сивою короткою бородою. Поруч з ним хвостиком крутиться пес - Сержант. На вулиці сіро, туманно і накрапує дощ. Але це добре, кажуть військові, снайпери в таку погоду не працюють.
Разом з військовим ми вийшли до невеличкої посадки, там і присіли поспілкуватися. Десь в 700 метрах від нас знаходяться ворожі війська.
Сам Олександр родом з Полтавщини. Слов’янськ - рідне місто його дружини, а тепер вже і його. Тут він живе з 1989 року.
У Слов’янську Гнатко з сім’єю бачили, що таке “русский мир” і до чого це може призвести. Це стало важливою мотивацією до того, чому Олександр пішов захищати Батьківщину.
У серпні 2014 року після визволення Слов’янська Олександр з документами прийшов до міського військкомату. Там йому сказали, що набору до армії наразі немає. Дали телефони call-центру батальйону спеціального призначення “Донбас”. На той момент чоловіку було вже 50 років.
“Я прийшов на площу слов’янську, сів, дістав документи, які брав з собою, набрав номер call-центру, відповів на всі питання. Вони все записали і сказали, що через тиждень-два передзвонять”.
Так Олександр попав до батальйону “Донбас”.
Коли військовий тільки прийшов до батальйону, то сподівався, що всі ці бойові дії закінчаться впродовж двох-трьох місяців. Якраз тоді українська армія і добровольці почали активно повертати міста Донецької області.
“Але коли в кінці серпня зайшли кадрові регулярні російські війська, ми зрозуміли, що це надовго. Це надовго...”, - проговорив Олександр і замовчав.
У складі батальйону Гнатко пройшов немало боїв, у тому числі - бої за Дебальцево. Там військовий був у складі команди, яка виконувала штурмові функції. В одному з боїв у взводі Олександра загинуло семеро людей.
“Оборона Дебальцево була дуже важкою...дуже важкою. В першій колоні ми виходили з дебальцево. Це було 18 лютого. Ми тоді щасливі були, що з такого пекла вийшли”.
Вже через пару тижнів після Дебальцево батальйон завели в Широкине. Там було не менш спекотно, хоча дії виконувалися не наступальні, а оборонні. Бої там тривали по 10-12 годин, працювали і танки, і артилерія. Війна є війна, хоч один раз на добу по тобі стріляють, хоч 100 разів, - додає Олександр з посмішкою.
“Бачили ми багато загиблих товаришів...і поранених”.
Після демобілізації у 2016 році чоловік встиг попрацювати у мирному житті. Але згодом знову повернувся на службу.
Батальойн переїхав до Слов’янська, і Олександр знову долучився до лав НГУ.
Після закінчення чергового контракту думок продовжувати службу не було, але товариші, з якими Гнатко прослужив з 2014 року, пішли до 28 окремої механізованої бригади і покликали Сашка з собою. Наразі в ЗСУ разом з Олександром служить ще шість-сім людей, знайомих і воювавших ще з самого початку війни на Донбасі.
“Ім’я моє Олександр - захисник людей. Чесно кажу, мені жаль, коли молоді хлопці гинуть на війні... Якщо ми не підем - підуть молоді... Мені не хотілося би, щоб мої сини були на моєму місці”.
Військовий говорить про те, що у момент, коли Батьківщина потребувала захисту, не сумнівався у тому, чи треба йти воювати.
Вдома у Олександра Гнатка його чекають дружина, троє синів і донька. Спочатку сім’я не дуже підтримала бажання чоловіка йти на війну. І це можливо зрозуміти. А згодом, зізнається військовий, ще більше почали поважати його і його вибір.
Капітан запевняє, що зараз в Україні є Збройні Сили, відновлена техніка, фінансування і грошове забезпечення, а сама армія у десятки разів сильніша, ніж була раніше.
У 2014-2015 році військові отримували 980 гривень зарплатні.
“Це говорить, що ми не за гроші приходили”, - сміється військовий.
“Ми знали, що в будь-який момент можемо загинути. Було трохи незручно перед своєю сім’єю, що я можу їх підвести тим, що загину, а так...страху не було”.
На Сході України залишається багато чоловіків, які захищають Батьківщину від загарбників. Батьки і сини, чоловіки і брати, - усі вони - велика частина нашого сьогодення.
І поки одні у цивільному житті говорять про те, як втомилися від війни, інші - тримають цю війну якомога далі від нас. Іноді - навіть ціною власного життя.
Читайте: “Огневое столкновение могло произойти каждую секунду” - Комбриг зі Слов’янська про свій військовий шлях