Катерина Гончар народилася і вчилася у Слов’янську. Вивчилася на вчителя української мови і літератури. У побуті говорила російською, але з 2014 року почала все частіше використовувати українську. Сьогодні Катя майже повністю перейшла на рідну мову.
Катерина росла у звичайній сім’ї. Її тато працював на заводі водієм, а мама була кухаркою. Всередині сім’ї завжди шанували українські традиції. Мама готувала українські страви, а діти ходили щедрувати. І хоча чіткого роз’яснення або українізації там не було, діти зростали з усвідомленням, що “ми - українці”.
Окрім сім’ї, любов’ю до всього українського з Катею поділилася її вчителька у школі. Вона була пенсіонеркою, але завжди пояснювала дітям, чому варто вивчати мову, пишатися своєю країною, і у чому полягає патріотизм.
“Я думала, що люблю українську мову, а любила вчительку і Україну”.
Після школи Катерина пішла навчатися в педагогічний інститут. І на першому курсі зустріла викладача Василя Тихоновича Горбачука. Це був кінець 90-х років. Але вже тоді педагог поставив умову - на його уроках говорять виключно українською, в інституті також має звучати рідна мова. Студентка до того поставилася відповідально і вирішила спробувати говорити українською і у побуті. Батьки абсолютно підтримали прагнення дівчини. Вона була першою у сім’ї, хто отримував вищу освіту. Студентство сприймалося як щось дуже важливе і доросле.
Наприкінці другого курсу дівчина вільно говорила українською і на навчанні, і в побуті.
На останньому курсі університету Катерина вийшла заміж. Йти працювати у звичайну школу вона не хотіла, а в ліцеї чи коледжі її не брали через молодий вік. Трохи пізніше у Каті вийшло влаштуватися до коледжу бібліотекаркою, а ще їй дали класне керівництво. Між мовами не обирала. Могла читати українські книжки, вільно висловлювалася, але у побуті говорила російською.
Про перехід на українську мову навіть думок не було. До 2014 року.
У 2014 році Катерина Гончар влаштувалася на роботу у Центральну міську бібліотеку, звідти і почався її поступовий перехід на рідну мову. Спочатку з ведення різних заходів, потім - часткового спілкування з колегами. Після війни у Слов’янську, бібліотека стала маленьким осередком патріотизму і українського духу.
"Тоді тільки у моє спілкування у побуті почала входити українська мова. До того про це навіть думок не було".
Разом з тим, почалися навчальні відрядження на західну Україну. Вже там Катя вільно спілкувалася українською з різними людьми. А по поверненню задумувалася, чому там вона може вільно говорити своєю мовою, а тут - ні.
Поступово дівчина захопилася ідеєю стати провідником мови у Слов’янську. Часто, повертаючись з відряджень, продовжувала говорити українською і у місті. З негативом не стикалася, каже Катя.
А в одне з відряджень Катерина Гончар отримала пропозицію організувати мовні курси на базі платформи ініціатив “Теплиця”.Вона погодилася і ще жодного разу не шкодувала про це.
Курси одразу отримали назву “Говоримо українською”, а у своїх колах мешканці міста назвали їх “Тепломова”. На перше заняття прийшло близько 15 людей зовсім різного віку, з різною мотивацією і життям. Але було те, що їх об’єднувало - бажання вивчити українську.
Слов’янці збиралися кожного тижня. Тема розмови була завжди різна, відштовхуючись від потреб “тепломовців”. Це могло бути обговорення фільмів, новин, книг, правопису, наголосів. А ще Катя задавала різні завдання додому: раз на тиждень говорити весь час українською, перекласти на українську гаджети, обрати українську під час користування банкоматом.
Так заняття українською увійшли у повсякдення.
“Але те, що він є - це вже непогано”.
Закон про українську мову Катерина читала і сприймає його досить спокійно. За її словами, вона б навіть додала кілька пунктів.
У магазинах і різних закладах Катя і до того зверталася українською. За весь час конфліктів майже не було. На диво, мовний скандал розгорівся зовсім нещодавно - під час виборів, на яких Гончар працювала в комісії. До неї підійшла жінка і на звернення Каті до неї українською, почала вимагати говорити з нею російською. Це єдиний раз, коли Катя зіткнулася з відвертою агресією у свій бік через українську мову. При цьому жінка додає, що нерідко отримує гидкі коментарі чи погрози у соцмережі.
“Україна має бути українською. І я буду докладати до цього максимум моїх зусиль”.
Катерина зізнається, що дуже позитивна у своїх планах на українську. Вона вірить у молодь і у те, що зовсім скоро говорити українською буде нормою, а не виключенням з правил. Наразі діти набагато частіше чують пасивну українську, тому і звикають до неї швидше. Саме тому є важливим транслювання українською новин, радіо, фільмів.
Щодо переходу сфери обслуговування на українську, Катерина радить сприймати це не як утиск, а як одне з корпоративних правил, наче носіння уніформи чи використання певних фраз в розмові.
“Давайте уявимо, що Україна - це велика корпорація, а використання української - це дотримання корпоративної етики”.
Жінка додає, що спокійно ставиться до тих, хто погано говорить українською або допускається помилок, бо без поганої української не буде гарної української.
Наразі Катерина більшість свого часу говорить українською. У планах - перейти на українську повністю. Її у цьому підтримуює вся сім’я. Бажання у всіх велике і перепон цьому немає.
“Я думаю вже українською. Якщо я не можу згадати якесь слово, я не парюсь. Я просто говорю українською”.