У сиву давнину, коли наші предки жили у гармонії з довколишньою природою, ставились до неї з великою шанобливістю та вважали її частиною свого життя, всі святкування збігались із природними циклами. Свято зустрічі нового літа (року) називали Новоліттям.
Народження чогось нового, початок року, наступний етап життя природно розпочинався із настанням нової пори, приходом весни. Перше березня (або 14 за новим календарем) було першим днем нового року.
Настає Новий рік – і пробуджується природа, розквітають квіти, світ народжується заново. «Цього дня прокидається від зимової сплячки бабак, виходить на світ, свище три рази, а потім знову лягає на другий бік і так спить аж до Благовіщення» – говорилось у жартівливому повір’ї.
«Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка…» – ця пісенька прийшла до нас ще з тих далеких часів. Ластівки прилітають навесні і співаючи радіють приходу нового року. Отже, Новий рік українці святкували навесні. Так було до ХІІ століття…
Наступна зміна дати Нового Року відбулася в XV столітті, коли на Русі був встановлений церквою православний греко-візантійський обряд. Як церковний, так і світський Новий Рік стали відзначати першого вересня. Цю дату для святкування зустрічі Нового Року проголосила візантійська церква, спираючись на рішення Нікійського собору. Візантійські церковники обґрунтовували цю дату важливою подією в житті Христа. Пройшовши хрещення і випробування в пустелі, Христос почав свою першу проповідь під час свята жнив, проведеного іудеями з першого до восьмого вересня.
Новий рік, що починався першого вересня, а за новим стилем чотирнадцятого, на Русі відзначався як день Симеона Стовпника, який супроводжувався народними святкуваннями. У цей день починалися осінні роботи. Ткачі з цього дня ткали килими; столяри, ковалі, стельмахи теж починали свою роботу. На городах з Симеона починали викопувати картоплю. Козаки на «Семена» влаштовували пострижини хлопців і садили їх вперше на коня. У той час частина українських земель відносилася до Великого князівства Литовського, а пізніше до Речі Посполитої.
Українці, які проживали на цих територіях, святкували Новий Рік першого січня, як і вся західна Європа.
Як прийшли до 1 січня
Після того, як Григорій XIII – римський папа, ввів у вживання новий календар, який був названий за його іменем григоріанським, західні країни стали поступово перебудовуватися на «новий стиль» і святкувати Новий Рік першого січня за нововстановленим григоріанським календарем.
Київська Русь почала зустрічати Новий Рік першого січня з 1700 року. Молодий російський цар Петро I здійснив наприкінці сімнадцятого століття подорож до європейських країн, де перейняв чимало корисного для своєї держави. Серед іншого, він ввів числення нового часу «від різдва Христового» і встановив святкування Нового Року першого січня. Але в Російській імперії продовжував діяти юліанський календар, тому на всій її території час святкування зустрічі Нового Року продовжував не збігатися по днях із західноєвропейськими країнами.
Так як українці святкували прихід Нового Року з дотриманням релігійних обрядів і народних гулянь, приурочених до православного Нового Року, то вони продовжували ці щорічні святкування за старим стилем.
В Україні зустрічали і зустрічають кожен Новий Рік чотирнадцятого січня, що відповідає першому січня за православним, юліанським календарем. Під час цього свята український народ дотримується старовинних звичаїв та прикмет, які створювалися століттями і набули вигляду веселих, насичених піснями, частуваннями, подарунками і барвистими вбраннями народних гулянь. Зараз це свято називають Старим Новим Роком.
Першого січня сучасні українці святкують прихід світського Нового Року, який радісно зустрічається разом з усіма народами світу і відзначається салютами і загальними веселощами. Але не забувається і православний Новий Рік, що входить в число найбільших народних свят, в які дотримуються старовинних українських традицій. Святкування початку Нового Року, що відзначається за старим стилем, включає релігійні та міфічні звичаї наших предків, які мають глибоке символічне та культурне значення.
Традиційна новорічна обрядовість українців – це ціла низка зимових свят, серед яких: 25 грудня (Різдво), 1 січня (Новий рік) і 6 січня (Хрещення) за старим стилем. Навколо цих дат церковного та громадянського календаря протягом віків склалося дуже багато звичаїв та обрядів.
Останній день старого і перший день нового року українці відзначали як свята Меланки (Маланки) і Василя. На відміну від Різдва і Хрещення, ці дні не мали важливого значення в релігійному календарі, тому в їхній обрядовості майже не помітно церковних мотивів.
Вечір 31 грудня називали щедрим, або багатим, до нього готували багатий святковий стіл. Тоді ж вдавалися до різноманітних магічних ритуалів. Наприклад, господар підходив з сокирою до дерева, звертаючись до нього: "Як уродиш – не зрубаю, як не вродиш – зрубаю" – і тричі легенько торкався сокирою стовбура. Наслідком цих дій мав бути рясний урожай фруктів. Щоб улітку позбутися гусені, тричі оббігали садок босоніж тощо.
Побутували численні новорічні прикмети й ворожіння. На Полтавщині у новорічну ніч дивилися на хмари: якщо вони йшли з півдня, вірили, що буде врожай на ярину, якщо з півночі – на озимину. Тієї ж ночі намагалися дізнатися, які зернові будуть найбільш урожайними наступного року. Для цього надворі лишали пучечки пшениці, жита, ячменю, вівса та ін. Вважалося, що краще вродить та культура, на яку впав іній. Яскравий ігровий характер мали ворожіння про шлюб.
Специфічними складовими традиційного українського новоріччя були величальні обходи й поздоровлення (щедрування, засівання), ритуальний обмін вечерею, обряди та ігри з масками ("Маланка", "Коза") та ін. Деякі з них широко побутують й донині.
В Україні традиційним святковим символом на Новий рік тривалий час була не зелена ялинка, а «дідух». Виготовляли його з кулів або з першого зажинкового снопа. Кільканадцять пучків, окремо обплетених соломинками, ув'язували в пишний вінок. Знизу робили розгалуження, щоб «дідух» міг стояти. Верхівка новорічного вінка нагадувала конусоподібний сніп з колоссям. Гілки «дідуха» — за них правили зібрані докупи пучки, що зверху відповідно розгалужувались, — обрамлювали кольоровими стрічками, паперовими чи засушеними квітами, кожен на свій смак. У світлиці його ставили напередодні багатої куті. Свою обрядову роль він виконував протягом усіх різдвяних свят. Дідух символізував спільного предка.
Більшість українських традицій тим чи іншим чином зберігаються і до тепер. Деякі з них трансформуються у більш сучасне їх втілення. Але роблячи те, що колись робили наші предки, можна відчути справжню силу роду та нації.