“Это край непуганых журналистов”. Як у Слов’янську боролись за право казати правду

Це був резонансний випадок, коли суд у Слов’янську заборонив займатись журналістською діяльністю строком на 5 років.  

Дві бейсбольні біти

Все сталося о 7:50 в холі телерадіокомпанії “ТОР”. Поруч із тілом загиблого лежали дві бейсбольні біти. Журналіста жорстоко побили, що і стало причиною його смерті через кілька днів. Це була крапка в історії Ігоря Александрова, людини, яка боролася за право казати правду.

Як згадує дружина загиблого Людмила Олексіївна, зранку під редакцією “ТОР” Ігоря Александрова, місцевого слов’янського журналіста, завжди хтось чекав, щоб розповісти про свою проблему. Люди шукали тут справедливості, адже у буремні 90-ті не могли знайти її у правоохоронних органах і судах. 

Людмила Александрова

Цей образ борця за справедливість і правду назавжди залишиться у пам’яті тих, хто знав журналіста.

Знайшлись і ті, кому професійна діяльність Ігоря Александрова була не до вподоби. Журналіст, який займався викривальними матеріалами, був, як кістка у горлі, для багатьох впливових людей у Слов’янську 90-х років.

“Некоронований горілчаний король”

“Некоронований горілчаний король” - саме ці слова стали вирішальними у першій гучній справі Александрова. Слов'янський міський суд заборонив журналісту Александрову займатися професійною діяльністю на цілих п'ять років.

Це сталось у 1998 році, коли Александров “перейшов дорогу” кандидату у народні депутати від Партії Регіонів Олександру Лещинському (на той час керівник ЗАО “Украгропродукт”). Конфлікт між сторонами виник через телепередачу “Назустріч виборам” від 5 лютого цього ж року, де журналіст назвав Лещинського «некоронованным водочным королем Донбасса». Цим твердженням Ігор Александров натякнув на причетність нардепа до контролю над горілчаним виробництвом в області. Тоді Лещинський звернувся до суду. Для журналіста все закінчилось порушенням кримінальної справи за фактом образи честі і гідності народного депутата України Олександра Лещинського

Лещинський називав Александрова наклепником, а його матеріали заказними. Під час засідань суду журналіст доводив свою невинуватість. Як стверджував Ігор Александров, жоден документ, який спростовує або доводить аргументи, які він наводив на слідстві, офіційно прокуратурою затребувані не були. В основу обвинувального вироку лягли аргументи Лещинського.

«Это край непуганых журналистов. Вас всех надо ставить на место», - процитував Александров свого опонента.

Вирок суду

Суд вирішив, що найоптимальнішим рішенням буде позбавити Александрова можливості займатися журналістською і коментаторською діяльністю строком на 5 років і присудив 2 350 гривень штрафу. Це пов’язували з тим, що у підсудного немає профільної освіти.

Витяг з судового рішення:

«В выступлениях... подсудимый проявляет безответственность как журналист как с профессиональной, так и с гражданской точки зрения. А поэтому суд считает, что подсудимого в соответствии со ст. 31 УК Украины следует лишить права занятия журналистской деятельностью, также комментаторской деятельностью.»

Захист Александрова подав касаційну скаргу, яка була частково задоволена в обласному суді, а справу відправили на дорозслідування.

За два роки змінилося 14 суддів і кілька прокурорів, після чого рішенням суд ухвалив припинення кримінальної справи.

Уже народний депутат на той час Олександр Лещинський направив до суду послання: мовляв, втомився і взагалі не бачу актуальності і суспільного значення захисту судом моєї честі і гідності. Влітку 2000 року слов'янська Феміда в особі судді В. Колесникової озвучила рішення: "Справу закрити".

Александров продовжував наполягати на скасуванні вироку суду і довів справу до розгляду в Європейському суді з прав людини.

ТРК переживала важкі часи після суду з Лещинським. Засновники компанії свої 66% відсотків продали фірмі “Срібний вік”, яку пов’язували з тим же Лещинським. Це означало втрату незалежності.

Як пригадує дружина журналіста, Александров заговорив тоді про звільнення, але казав дружині, що не піде мовчки.

Заборонити діяльність ціною життя

Донька Александрова Анна

З 2000 року у ефір виходили резонансні випуски передачі “Без ретуші”, у яких Александров разом з колишніми співробітниками Краматорського ВБОЗу Михайлом Сербиним і Олегом Солодуном розповідли про зв’язки поліції і влади з криміналом. Тоді журналіст просто грав зі смертю, адже у 90-х методи “виховання” невгодних були жорстокими.

Все сталося о 7:50 в холі телерадіокомпанії “ТОР”, поруч з тілом загиблого лежали дві бейсбольні біти. Журналіст був жорстоко побитий, що і стало причиною його смерті через кілька днів. Це була крапка в історії Ігоря Александрова, людини, яка боролася за право казати правду.

Читайте повну історію життя журналіста ТУТ.

90-ті скінчились, але журналісти і досі мають відстоювати своє право говорити. Влада продовжує жорстоко реагувати на викривання несправедливості. А свої помилки намагаються заховати, обмеживши доступ до журналістських матеріалів.

Зовсім нещодавно Дарницький районний суд у Києві заборонив розповсюдження тиражу книги українського журналіста Вахтанга Кіпіані “Справа Василя Стуса. Збірник документів з архіву колишнього КДБ УРСР” без дозволу Віктора Медведчука, про якого там згадується. Суд визнав, що деякі фрази у книзі порушують честь та гідність позивача - Медведчука.

Ця справа викликала неабиякий резонанс. Багато українців підтримали журналіста і розкупили книгу, а видавництва викликалися друкувати “Справу Василя Стуса” і далі.

Це показує, що сучасне суспільство готове боротися за правду, а журналісти готові продовжувати свою роботу, не боячись бути “незручними” владі.

Лідія Хаустова

Олександра Пилипенко