Ми вирішили зібрати декілька не дуже відомих, але цікавих осіб, які народилися або жили у Слов’янську. Ті, про кого ми розповімо, не сильно популярні серед міста особистості, але, безумовно, варті уваги.
Пишіть, про кого з цих людей ви знали.
Атаназій Гонта (Бітюков Опанас Полікарпович) (19 червня 1895, м. Слов'янськ -?) — підполковник Армії УНР. Входив у Лубенський Сердюцький кінно-козацький полк (з вересня 1920 — 1-й Лубенський полк імені Максима Залізняка) — кінний полк армії УНР.
Чоловік походив із міщан Слов'янська. З 1912 року — однорічник 2-го розряду 3-го гренадерського Перновського полку (Москва), у складі якого брав участь у Першій Світовій війні.
Був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня, Георгіївською зброєю (за бій 24 червня 1915). 1 серпня 1915 року був важко поранений та потрапив у полон. Утік та 8 березня 1916 року повернувся до полку. Останнє звання у російській армії — підпоручик.
У 1919-1920 рр. — служив в українській кінноті. З 15 січня 1921 року — командир 1-го Лубенського (кінного) полку ім. М. Залізняка Окремої кінної дивізії Армії УНР.
Подальша доля чоловіка невідома.
Гінзбург Олександр Маркович (4 липня 1876, Слов'янськ Ізюмського повіту Харківської губернії — 1949, Харків, Українська РСР) - український та радянський архітектор, науковий діяч, засновник конструктивізму в архітектурі. Багато об’єктів Харкова були створені саме завдяки архітектору, який народився у Слов’янську. І хоча у нашому місті він прожив лише один рік, місце народження залишається незмінним.
Чоловік працював у стилях модерн та конструктивізм. Вперше в Харкові проектував багатоповерхові прибуткові будинки із застосуванням залізобетонних конструкцій.
Автор проектів більш ніж ста двадцяти будівель, з яких двадцять увійшли до Списку пам'яток архітектури Харкова.
Проектував також будівлі у Харківській губернії (будинок Волинського в селі Карасівка — 1913; виноробний завод у Коломаці — 1906), Катеринославі (театр-клуб Громадського зібрання — 1909-1912; прибутковий будинок Гальперіна — 1914), Луганську (клуб і театр — 1913), Москві (прибутковий будинок Левіна — 1912), Сумах (театр «Тіволі» — 1909), Масандрі (дача Пестерева — 1912), Кисловодську (готель Вострякова — 1913).
Олександр Гінзбург народився у Слов'янську Ізюмського повіту Харківської губернії в родині заможного лікаря, почесного громадянина Слов'янська та статського радника Марка Гінзбурга. У 1877 році родина переїхала до Харкова, де оселилася в будинку по вулиці Сумський, 11 — на розі з провулком Грабовського.
У 1894 році з похвальною грамотою закінчив третю харківську чоловічу гімназію, у 1898 — математичний факультет Харківського університету. Подорожував Європою, відвідав 13 країн, де знайомився з шедеврами світової архітектури; вивчав математику в Берлінському університеті (1899). У 1903 році закінчив інженерний факультет Харківського технологічного інституту , отримав диплом інженера-механіка і право на ведення будівельних робіт. Вчителями О. Гінзбурга в інституті були такі талановиті архітектори як М. Ловцов, С. Загоскін, Ю. Цауне, А. Молокін О. Бекетов та інші.
У 1903 році у Харкові створив власне проектне бюро «Залізобетон», яке виконувало приватні замовлення з проектування різних будівель. У 1903 – 1905 рр. на провулку Грабовського 4, по сусідству з будинком батьків О. М. Гінзбург будує власний прибутковий будинок. Проект будинку був виконаний спільно з архітектором старої школи І. І. Загоскіним. Брав участь у громадському житті міста, був членом архітектурно-будівельного відділу Харківського технічного товариства, утвореного у 1904 році. Писав статті з архітектурно-інженерних питань, брав участь в архітектурних конкурсах.
Після революції 1917 року втратив всю власність і, щоб уникнути репресій, виїхав до Ростова-на-Дону. Викладав до 1922 року, потім відновлював Донбас.
У 1923 – 1924 рр. О. М. Гінзбург стає головним інженером будівництва Губернського продовольчого комітету та Донвугілля в Бахмуті.
До Харкова повернувся у 1924 році, активно займався промисловою архітектурою, брав участь у реконструкції Фабрики імені Тінякова та інших підприємств легкої промисловості.
З початком війни в армію Гінзбурга не взяли — через сильну короткозорість. Тим не менш, знаходячись у 1941-му році, під загрозою захоплення міста німцями, допомагав військовим, даючи важливі дані щодо підземних тунелів у центрі міста.
В 1941 р. – 1944 р. знаходився в евакуації у Грузії, переніс бідність й голод працюючи викладачем у Тбілісі. Читав лекції в ХІБІ (ХИСИ) у 1943 р. – 1944 рр. та в Індустріальному інституті Наркомвугілля.
Повернувшись у Харків в 1944 році Гінзбург був шокований дізнавшись про звіряче знищення нацистами харківських євреїв в ході Холокосту. Повернувшись до Харкова, продовжив викладати, займатися науковою діяльністю, а також створенням міської єврейської общини. Домігся приміщення для громади на вулиці Сумській, 8 (будівля знесена, колишня філармонія), напроти кінотеатру «Перший Комсомольський». Був обраний головою общини, та невдовзі її закрили.
У 1945 році Гінзбурга позбавили усіх посад і заборонили викладати. Його діяльність була визнана шкідливим проявом сіонізму.
Чотири роки він бідував, доки не захворів. Помер у 1949 році в Харкові, де і похований.
Ольга Северинівна Гросберг-Наконечна («Степанівна», «Дарка»; 18 вересня 1923, с. Рошнів Тлумацького повіту Станіславського воєводства (тепер — Тисменицького району Івано-Франківської області) — 9 червня 1993, м. Слов'янськ Донецької обл.) — лицар Срібного хреста заслуги УПА.
Гросберг-Наконечна Ольга Северинівна, псевдо«Степанівна», народилася 1923 р. у с. Рошневі Тисменицького району Івано-Франківської області, українка, греко-католичка, повітова провідниця юначок ОУН, заарештована в грудні 1946 р., звільнена у травні 1956 р.
Дівчина закінчила 7 класів у рідному селі, поступила у Станіславську гімназію, уже «при перших совітах» закінчила 8 клас у Станіславській середній школі № 1 на вул. Камінського, поступила в торгівельну школу і закінчила її при німцях. Член юнацької ОУН з 1939 р., була станичною в рідному селі, вела вишколи.
З 1942 р. вона стала районною очільницею юначок ОУН, а за півроку призначена керівником юначок ОУН повіту. До 1943 р. працювала вчителькою в сусідньому селі Юрківка, далі навчалась на фармацевтичному факультеті Львівського медуніверситету й одночасно працювала в аптеці.
Наприкінці червня 1944 р. направлена в Калуш, де призначена референтом жіночої сітки Калуського повітового проводу ОУН. З весни 1945 р. — референт УЧХ Калуського надрайонного проводу ОУН з новим псевдо «Дарка». Підбирала дівчат на медсестринські курси, організовувала забезпечення УПА медикаментами.
14 грудня 1946 р. під час облави в селі Новиця впізнана зрадником-стрибком, якого врятувала раніше від смерті. При спробі втечі була оточена облавниками, пустила кулю собі у скроню, однак не загинула, два дні була у комі, далі завезена в Калуську лікарню, де без анестезії їй видалили кулю з мозку.
З паралічем лівої половини тіла два тижні під охороною утримувалась у лікарні, а далі в кузові вантажного автомобіля перевезена до Станіславської тюремної лікарні. За відмову підписати покаянного листа була кинута до одиночної камери, яка кишіла щурами. Тут удруге спробувала накласти на себе руки, але охорона не дала. Почали застосовувати медикаменти, які спричиняли нестерпний біль, порушували самоконтроль, викликали галюцинації. Нова спроба самогубства зупинила ці знущання.
З лютого 1947 р. хвора почала вчитись ходити, її переведено до загальної камери та розпочато допити і катування аж до імітації розстрілу. Однак Ольга не піддавалась, називаючи тільки псевда підпільників і не виказуючи їх імен, прізвищ, місць переховувань чи інших важливих деталей.
Батька Ольги окупанти розстріляли, родину вивезли в Карагандинську область.
23 серпня 1947 р. трибунал військ МВС Станіславської області засудив жінку на 25 років таборів і ще 5 років позбавлення прав.
Та Ольга викрикнула суддям: «Я була і залишаюсь переконаною націоналісткою».
Через два місяці перевезена у Львів, де весь листопад утримувана під відкритим небо попри дощі й морози. Наприкінці грудня переведена до бараку посиленого режиму, але й тут нескорена бранка продовжувала боротись, брала участь у створенні рукописного журналу, в якому розмістила автобіографічний вірш. За це її жорстоко побили та надягнули на неї гумові сорочку і шапку, від яких тріщали кістки і череп. Опісля кинули на 10 днів до карцеру, де на підлозі стояла вода, далі перевели на 20 днів до одиночної камери.
Зі Львова жінку перевели в мордовські табори, де та продовжувала боротись і видавала рукописний журнал «Воля в'язня». Після випуску третього числа журналу була запроторена на 168 діб до карцеру, після нього переводили з одного лагпункту до наступного, доки не помістили до бараку для в'язнів похилого віку, де не було жодного українця. І тут героїня попри свою інвалідність допомагала немічним.
Після смерті Сталіна Ользі Гросберг скоротили термін ув'язнення до 10 років і в 1956 році звільнили, але заборонили повертатись до України, а відправили на спецпоселення в Каракалинськ Карагандинської області Казаської РСР. Там вона працювала обліковцем «Заготзерна». До рідного села вислала вишиті нею образи Ісуса на Голготі і Пречистої Діви Марії та огорнутий колючим дротом портрет дівчини з пістолетом біля скроні й написом: «Краще впадь, а не зрадь!»
У 1958 р. Ольга переїхала до Слов'янська. Жінку довго ніде не приймали на роботу, поки не вдалося влаштуватися сторожем. Вийшла заміж за політв'язня Петра Наконечного.
Реабілітована 9 липня 1992 року. Померла 9 червня 1993 року. Похована у Слов'янську.
В мережі можна знайти її історію "Краще впадь, а не зрадь".
Французька акторка і модель 1930-х років, знайома з самою Шанель. Хто б знав, що відома французька акторка народилася у Слов’янську?
Народилася в сім'ї відомого актора Імператорського Олександрійського театру Григорія Григоровича Ґе і драматичної актриси Анни Новікової. Рід Ґе, французького походження, дав Росії знаменитого художника Миколу Миколайовича Ге.
Висока, струнка блакитноока блондинка з прекрасною поставою і гордим обличчям, Ія Григорівна успадкувала художню обдарованість предків, і це вплинуло на її долю і допомогло стати еталоном смаку і краси в Парижі в 20-30-х роках.
Леді Абді була досить відомою особою в світі модного Парижа. Її фотографії, зроблені Георгієм Гойнінген Тюне, не раз з'являлися на сторінках журналу Vogue, що називав леді «однією з красунь іноземного суспільства в Парижі», про її коштовності говорив весь світ. Леді Абді була прийнята у всіх кращих будинках. Під час однієї з вечерь, яка відбуласа у Місі Серт, красуня познайомилася з Габріель Шанель.
На той момент мати леді Абді володіла будинком моди «Анек», для якого сама Ія Григорівна робила ескізи сумок. Побачивши її роботи, Шанель запропонувала леді Абді співпрацю.
Кончаловський Петро Петрович (21 лютого 1876 року, м. Слов'янськ, Старобільського повіту Харківської губернії — нині Донецька область — 2 лютого 1956 р., Москва) — відомий художник.
Петро народився 21 лютого 1876 року в місті Слов’янськ Старобільського повіту Харківської губернії (нині Донецька область). Батько хлопчика – Петро Петрович – літератор, перекладач, мав книгарню. Мати – Вікторія Тимофіївна – донька багатого поміщика, займалася вихованням дітей. Окрім Петра в родині було ще шестеро нащадків роду Кончаловських: четверо доньок та два сини.
Дитинство художника минало в рідному містечку.
Згодом, в приватній школі Раєвської-Іванової, хлопець здобув початкову освіту. Коли Петру виповнилося тринадцять, батьки відправили його до Москви. Там він продовжив навчання в Строгановському художньо-промисловому училищі. Невдовзі юнак познайомився з видатними художниками – Суриковим, Рєпіним, Васнецовим, Сєровим, Врубелем, Левітаном.
У 1896 році Петро вступив до Московського університету на природничий факультет, але мистецтва не кинув і паралельно відвідував майстерні художників. Того ж року подався в Париж, де вдосконалював майстерність в Академії Жульєна. У 1898-му повернувся в Російську імперію й вступив до Вищого художнього училища живопису, скульптури й архітектури при Петербурзької Академії мистецтв. Та вистачило його ненадовго: навчальний заклад викликав почуття глибокого розчарування, а згодом Кончаловський навіть спалив всі картини, що написав у той період. З Академії він перейшов у майстерню батального живопису Павла Ковалевського.
Творчий доробок П. Кончаловського становить понад 5 тисяч робіт. Головні жанри в яких працював художник: портрет, пейзаж, натюрморт. Особливі здобутки П. Кончаловського в жанрі натюрморту.
«Я пишу квіти так, як музикант грає гами», — говорив про свої натюрморти художник.
А про яких цікавих людей, для яких Слов’янськ став особливим місцем, знаєте ви? У наступних матеріалах ми продовжмо знайомитися з історичними особистостями міста.
Вся інформація взята з відкритих джерел.