В ці дні Слов'янськ переживе не найкращу річницю своєї історії - 12 квітня 2014 року проросійські бойовики захопили місто. Озброєні терористи захопили міськвідділ міліції, вивісивши на ньому російський прапор.
Все це відбувалось під захоплені крики заїзджих сепаратистів з “ДНР” та деяких місцевих мешканців. Тут же, на барикадах були і чиновники Слов'янської міськради. Почалась окупація.
Тому останніми стереотипами в моєму блозі будуть такі, що перегукуються з річницею захоплення міста, стосуються війни на Донбасі і проросійських настроїв.
Шукаючи відповіді на питання, що допоможуть підтвердити чи зруйнувати стереотипи, мені пощастило поспілкуватись зі слов’янцями, які є справжніми патріотами свого міста і країни. Ці люди настільки емоційно розповідали про пережиті події й життя в окупації, що, здається, ніколи цього не забудуть. І не пробачать. Війна змінила і зміцнила їх.
Я розповім Вам три короткі історії почуті від людей, які, разом з побаченим на власні очі, змінили і моє ставлення до війни на Сході країни, людей, що залишились жити за лінією розмежування, до північного сусіда України.
Пастор і Церква
Усе своє життя Пастор допомагає іншим та займається волонтерством. Коли почалась окупація і війна, то він разом з Церквою, яку очолює, організував вивезення людей із Слов'янська. Ці люди не мали місцевої прописки, а тому були легкою здобиччю для окупантів.
Усього за час бойових дій Церква і Пастор вивезли зі Слов’янська біля 4-ох тисяч людей. Близько 12 тисяч вивезли з інших міст Донбасу. Серед них і сім’ї загинувших сепаратистів.
Після закінчення окупації Пастор і Церква продовжили волонтерство. Нужденних забезпечували харчами і товарами першої необхідності, одягом. Постраждалим допомагали відбудовувати будинки. До військових на сході везли допомогу і молитву. Зараз на лінії розмежування постійно працюють кілька десятків волонтерських команд.
Слухаючи цю історію я спитала у Пастора, як це, допомагати сепаратистам і людям, які підтримали окупацію Донбасу? Він відповів: “Бог - це є любов. Він вчить нас любити своїх ближніх. Це означає любити, також, своїх ворогів”.
З усіх, з ким я раніше говорила про війну на Сході, лише Пастор зміг мені пояснити силу слова і роль релігії у війні. Як в загальному, так і у війні на Донбасі зокрема.
Священики “Української Православної Церкви Московського Патріархату” у Слов'янську публічно підтримували сепаратизм та пропагували ідеї “руського міру”. Духовенство УПЦ (МП) в цьому регіоні були одними з тих, хто підтримали війну на Донбасі.
Тут у Свято-Воскресенському храмі терористи зберігали та освячували зброю, а в Свято-Духівському храмі на центральній площі міста, Соборній, відспівували загиблих сепаратистів.
В історичній пам'ятці “Вілла Марія”, яка з 2011 року знаходиться в оренді Свято-Воскресенського храму, ще до початку війни збирались прибічники окупантів. Напередодні захоплення Слов'янська сюди в домовинах привезли зброю, а 12 квітня 2014 звідси, за словами місцевих, виходили озброєні люди.
Після повернення контролю над містом, СБУ зайнялась перевіркою православного центру, який діє тут згаданого храму. У “Віллі Марії” провели обшуки. На цьому все закінчилось. Православний центр сьогодні продовжує свою роботу.
Насправді те, що “Українська Православна Церква Московського Патріархату” підтримує проросійські настрої в Україні для мене не було новиною. Але тільки тут, після спілкування з очевидцями подій 2014 року, я зрозуміла наскільки тісно і глибоко це все відбувається.
У нас на Закарпатті переважаюча більшість православних храмів також належать до конфесії МП, але сценарії Донбасу мені уявити складно. В першу чергу, через глибоке відношення закарпатців до релігії, яке вони переймають від бабусь-прабабусь чи не від самого народження. Тому вже у дорослому віці, коли настає час робити вибір, ми віримо і молимось Богу, а не окремим священникам.
Військові: батько і син
Після початку війни Військовий пішов на фронт. Там вже воював його син. Одного разу після ротації, переїзджаючи блокпост сепаратистів, військові, батько і син, побачили шкільного товариша “молодшого”, який тепер воював на боці окупантів. Хлопці впізнали одне одного, але “сепар” не здав українських військових. Ось такий прояв шани минулому життю, який врятував життя теперішнє.
У Військового, як і багатьох інших жителів Слов'янська, війна забрала друзів і родичів. Але це не ті, хто загинув фізично. Це люди, які підтримали окупантів в квітні 2014 року. У когось так “помер” друг дитинства, а у когось батьки.
“Я не спілкуюсь зі своїм батьком. Він підтримує їх” або “Ми товаришували зі школи. Незадовго до захопленні мій товариш почав носити камуфляж, говорити незрозумілі речі. А потім я побачив його серед тих, хто підтримував штурм місьвідділу міліції” - ці розповіді звичні для понад 100-тисячного Слов'янська.
Загалом “втрата” дружніх та родинних зв'язків, після початку україно-російської війни, стала звичайною для всіх українців.
Тут, як і по всьому Донбасу є такі, хто живе подвійним життям. Втікши до Росії чи на окуповані “ДНР” території, люди приїздять міняти фото в паспортах, продовжують “вчити” своїх дітей у школі, переводячи із класу в клас. Пенсіонери з окупованих територій продовжують отримувати українські пенсії, а вдови і подруги сепаратистів подавати на отримання дитячих соцвиплат.
Недосконалість і лояльність українського законодавства періоду постмайданної влади до сепаратистів та окупантів добре видна тут, в мирних містах Донбасу, на щоденному побутовому рівні. Наші політики про це не говорять.
Таке відсторонення від очевидного тільки зміцнює відчуття безкарності у сепаратистів. Ігнорування проблеми також викликає багато запитань у проукраїнських жителів регіону, кількість яких з початком війни тут значно виросла. Люди тут, як і всюди по країні, починають втрачати довіру до нової влади.
Волонтерка і 128-ма бригада
Коли почалась окупація, Волонтерка вивезла свою родину з міста. Вона була переконана, щоб допомогти українським військовим звільнити Слов'янськ від проросійських сил, потрібно виїхати з міста. “Орки”, як вона називає окупантів, ховались за спини мирного населення. Це ускладнювало боротьбу з ними.
Після звільнення міста вона повернулася та зайнялась волонтерською роботою допомагаючи військовим на фронті.
Волонтерка була в числі перших, хто поїхав на зустріч бійцям 128-ої бригади, вцілілі бійці якої виходили з Дебальцевого котла. Вони зустріли цілковито виснажених військових, багато з яких були поранені. Після усього жахіття дуже багато бійців потребували тільки одного - поговорити. І волонтери з ними говорили. Довго і про все. І плакали разом...
“Я з Мукачева. Мукачево - найкраще місто на землі!”, - згадує Волонтерка знайомство з одним із військових.
Мені особливо приємно і вдячно таке чути. Мукачево - це Закарпаття. Понад 1200 кілометрів звідси - другий кінець України. І тутешні люди так гаряче підтримали моїх земляків після найважчих днів у їхньому житті. Це - найвищий прояв людяності.
Направду, волонерство - явище на Донбасі поширене. Прості жителі міст і сіл стали першими, які згуртувались в допомозі нашим військовим. Вони несли їм найнеобхідніше, забирали додому помитись і відпочити, говорили з ними. Вони робили це тому, бо вважали, що це найменше, що вони можуть зробити для захисників, які захищають цілісність України.
Слідами пострілів
І так, війна тут ближче ніж здається. Будинки пам'ятають обстріли, а люди - їх свист.
“Було страшно. Мій слух відмовлявся сприймати постріли. Було боляче, на фізичному рівні, їх чути. Коли ми покидали місто, то я пофотографувала наш дім, подвір'я, вулицю, знайомі з дитинства місця. Я хотіла зберегти все дороге мені в пам'яті, бо думала, що сюди ми більше ніколи не повернемося”, - згадує Дівчина з довгим волоссям.