Люди люблять спрощувати, бо це дуже добре полегшує їхнє життя і розуміння цього світу. Для цього також часто використовують стереотипи, бо вони допомагають створити комфортну та просту картину дійсності.
Під час воєнних дій у Слов’янську з’явилося багато таких стереотипів та міфів як-от «распятый мальчик» чи «візитка Яроша». Але вони часто на те й існують, щоб їх руйнувати. Перед тим, як вперше у житті приїхати до Слов’янська, я зібрала кілька таких міфів з різних джерел і тепер можу сказати, наскільки вони себе виправдовують.
Тут військовий стан на повну. Насправді, ні. Тут немає комендантської години, ніхто ні в кого не забирає майно і не розганяє масових зібрань. Відчувається, що війна поруч, розмови про неї починаються ще коли поїзд до Слов’янська стоїть на київському вокзалі.
Тут небезпечно. Коли я говорила своїм друзям, що їду на два тижні до Слов’янська, то спочатку бачила півсекунди здивування, а потім мене запитували, чи мені не страшно. Страшно не було, бо маю кількох знайомих із Слов’янська й розумію, що тут живуть й розвиваються люди. Я спокійно ходила вулицями, навіть коли уже було темно, й дотримувалися тих самих правил безпеки, що й у рідному місті.
Місто-руїна. Слов’янськ постраждав від обстрілів у 2014, але місто відновлюється у всіх сенсах. Ту ж Семенівську лікарню зараз потрохи відбудовують, хоч роботи ще багато. Я від дуже багатьох людей я чула, що їхнє життя поділилося на до й після. Одного разу я почула, що після війни хтось народився як особистість. Мене ж найбільше здивувало те, як люди швидко змогли хоча б трішки відпустити ту ситуацію й жити далі, відбудовувати й планувати .
Тут немає чим зайнятися. У місті я знайшла для себе кілька цікавих локацій, де можна зайнятися чимось цікавим чи корисним, знайшла багатьох людей, з якими дійсно класно спілкуватися, я зустріла двох викладачів з Америки, які приїхали за міжнародним обміном.
Як на мене, то у Слов’янську не вистачає майданчика для кінопоказів та вистав. Такі локації можуть бути дуже багатофункціональними та не займати багато простору, але бути популярними серед місцевих.
Тут повсюди сепаратисти. Один з моїх «найулюбленіших» міфів. Не зустріла жодного ідейного. Мені розповідали, що сусіди могли мати абсолютно різні погляди на те, що відбувалося у місті у 2014. Звідси, мабуть, й пішов цей міф, бо ж набагато легше назвати все місто сепаратиським, ніж розібратися у ситуації. Так само не знайшла розп’ятого хлопчика і візиток Яроша.
Натомість я помітила, що проукраїнські погляди – це вибір, який люди зробили в один з найбільш критичних моментів життя. Це не звичка чи традиція, а усвідомлений вибір.
Марта Кобринович
Цей матеріал було підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED
