Вчора у мене була ще одна екскурсія Слов’янськом - до зруйнованого будинку на Андріївському провулку та старого кладовища біля каплиці Залесських.
Андріївський провулок – це маленький острівець приватних будиночків майже у центрі міста, який мав би тихо й спокійно собі жити. Натомість вікна цих домівок виходять на згорілий будинок, де колись був розважальний центр, а частина парканів – досі зрешетовані. Така картина у кількох хвилинах ходу від головної площі міста викликає відчуття цілковитого сюрреалізму. Такого б в норомальному сучасному світі бути не повинно, а тому мозок відмоляється сприймати те, що бачиш попри те, що можеш запхати пальці у дірку від осколу.
Трохи далі від провулку мені показали каплицю Засесських. Бачила її тільки звіддаля, бо зараз там реконструюють старе кладовище. Картина, на перший погляд, дуже моторошна, навіть апокаліптична, але скоро тут мають відновити плити та статуї.
Поруч із старим кладовищем зовсім новий пам’ятник вбитих у 2014 п’ятидесятників. Поруч з ними – монументи пам’яті жертв Голодомору та пам’ятник учасникам громадянської війни. Ніби для балансу тут поруч лікарня, де лікують дітей, й сквер Миру з посланням для нащадків 2036 року. Завелика концентрація емоцій як на маленький клаптик землі поруч з центром міста.
А після екскурсії я пішла у Школу мистецтв. Тут якраз привезли Книгу Єдності, де діти з різних частин країни малюють те, з чим у них асоціюється рідне місто. Все проходило по плану: книгу привезли, діти на ній малювали, а вчителі та батьки за цим спостерігали. Проте найбільше у цьому всьому мене здивував пакет часів Майдану 2004 в однієї з гостей. Я такого років вже п’ять ніде не бачила точно.